Повна котушка

Телефоную мамі:
«Чим займаєшся?»
«Собою. Живу на повну котушку».
«І як це виходить?»

«Файно виходить… Виспалася досхочу, зробила легеньку зарядку. Спекла млинці, посмакувала з абрикосовим варенням. Ви не їсте, бо там цукор, а я люблю. Пофарбувала волосся. Почитала, послухала концерт по телевізору. Підсмажила бекон. Ви не їсте, бо там холестерин, а я не боюся холестерину… Подрімала собі, потім прогулялася набережною, погомоніла з жінками, вислухала бабські жалі. Їм усе погано, а мені нічого не хибить. Повернулася і стала тушкувати карасиків із цибулькою і сметаною. Ви не їсте, кажете, що болотом відгонять, а я з дитинства до них охоча. До такої страви не гріх цяпнути в чарочку бальзаму. Потім перебрала старі фотографії, позгадуваоа, сама до себе посміялася. А там уже й новини за день треба послухати, і подихати на балконі, і помолитися за вас усіх. Так і день змигнув…

Пригадую, як наш сусід Сашко у Хусті, водій лісовозу, під вечір витягував із колодязя охолоджене пиво, нарізав ковбасу й оселедець, намазував хліб маслом. І вмикав музику в транзисторі. А далі й сам тихо підспівував. Я, бігаючи туди-сюди - від учнівських зошитів, до плити, до корита з пранням, до швейної машинки, до закруток на зиму, до городу - озивалася до нього через паркан: «Як ся маєте, сусідо?» - «Живу на повну котушку!»

Тоді я цього не розуміла. Нарешті тепер і я знаю, що таке жити на повну котушку…»

Мамі дев‘яносто два роки.

Мирослав ДОЧИНЕЦЬ, «Тиша сторінок».