Зеров, що всім не підходить...

Говорити про нього у його день народження складно й сумно й не в останню чергу через те, що усі три українські республіки (кожна по своєму, але сокирно та вперто) не помічають, не чують та не розуміють його - його духовна (геть не географічна) наближеність до того таємничого гуртка гидливих британоамериканських естетів, до якого входили й Еліот й Павнд й Йейтс, його заглибленість до замороженої й тому добре збереженої гіперборейської спадщини дітей Вовчиці, його несприйняття й петлюрівського й антипетлюрівського социалізмів, його дотичність до того мистецького топосу, який вибудовували Скоропадський та Йоахим фон Гогенцолерн (попри поверхневе несприйняття гетьманського політичного режиму), його визнання латини однією із мов українського культуртрегерства надто погано піддаються розшифровці та бодай більш-меньш принагідному тлумаченню у теперішній не надто українській Україні.

Жодного музею, жодної меморіальної дошки, жодного пам"ятнику, дивна та скупа згадка про нього (купно із його братом) у київській топоніміці переконають нас у тому, що Микола Зеров остаточно стає не їхнім, а, власне, нашим письменником - адже навіть для тих лівих інтелектуалів та тих антифашистів, що намагаються приборкати та спрофанувати й Стуса й Київську школу, він є надто токсичним та надто складним й тому спроби згаданого приборкання та згаданого профанування завершуються фізичною смертю приборкувачів та профанаторів (згадайте нарваного та нерозумного могиляста Панченка).

Він не прогинається під їхні фонди, під їхні недоуніверситети, под їхнє одновимірне, плебейське та парнокопитне світобачення - коли зорі та хмари тулмачаться лише за їхнім відбиттям у калюжах, із яких п"ють ліберали та антифашисти. Зі святом, панове...

Ігор СКРИПНИК