...Там, де вовче виття чути під час богослужб

...Мені хотілося уявити це полтавське обійстя під час довгого, дуже довгого зимового вечору, коли сучасну вулицю Соборності іще було забудовано саме такими деревно-глиняними напівхатами, коли на Круглій площі було зведено іще не всі палаци, коли години визначалися за коливаннями великого церковного дзвону, коли “Енеїду” ще не було написано й коли прислуга, тонкокостні та стрункі хлопці із обстриженим у кружечок солом”янувато-червоним волоссям та огрядні жінки, темне та каштанове волосся яких ховала під собою висока та хіджабоподібна намітка, запалювали високі та шепотливі світильники усіма покоями цього будинку; хтось із них підтримував вогонь у грубі; мешканці колодязя, невидимі та хвостаті, юрмилися, чіпляючи один одного мохнатими ліктями своїми за спиною того, хто писав українською про те, як мертвий Анхіз приходив уві сні до сина свого й лопався солярний кам”яний старшинський хрест на одному із довкільних цвинтарів й лопалася прадавнє дубове віко однієї із підземних домовин й мешканці колодязя дивилися на те, як на білому мов сніг аркуші народжуються, перехрещуються та біжать невідомі їм знаки й обов”язково повз будинок проїздив хтось із друзів автора, панич та дотепник, він заїздив “на вогник”, як це тоді називали й автор читав йому щойно написаного уривка й обидва чоловіки, й автор й гість його, від душі реготали, адже вони знали цього уривка латиною напам”ять; майже через століття цей уривок перекладе вже без жодного пащекування та без жодного лисячого вишкіру геть інший панич й там йтиметься про один із язичницьких потойбічних світів, у якому людські душі перебуватимуть поміж втіленнями на землі й Вергілій як порівнюватиме із бджолиними роями.

Вергілій на тодішній вже скасованій Гетьманщині чи не найкраще підходив для кпин та пародій. Його вчили постійно та безугавно, його вчили скрізь й кепкування над прадідом європейської поезії почалося ще за Розумовського й в іншій столиці Гетьманщині, там, де раніше тьмарилося сонце й там, де було менше вепрів та менше вепрів довкола й там, де вовче виття було чутно у церквах вже під час вечірніх богослужб іще до Котляревського було написано пародію на одну із вергіліївих еклог – певний панич, пащекун та пустун, наближений до передостаннього гетьмана, який захоплювався вже не модним тоді екзорцизмом та класифікацією місцевих бісів, що могли прикидатися яблуками, порожніми глеками, глеками із молоком або ж свійськими тваринами, примудрився перекласти українською одну із еклог староримського чорнокнижника й він читав її десь посеред примороженого й по- вовчому темного осіннього вечора у присутності гетьмана та ще кількох вже невідомих та вже призабутих паничів, здається, серед них були один британець та декілька французів, й вони щиро не розуміли чому українці регочуть, хоча знали що йдеться про переспів шостої еклоги Вергілія, адже у ній було надто мало смішного.

Вважається, що створена Котляревським пародія на Вергілія була першим твором, писаним народною мовою й дуже добре, що саме говірка Старої Гетьманщини стала основою української мови, адже за Збручом ось-ось прокинеться Маркіян Шашкевич, кощавий священник та чаклун, що вміє підіймати мертвих із могил, й видасть цілу книгу давніх відьомських заклять свого краю й тому Котляревський та панич-екзорцист із гетьманського почту так поспішали; еклогу, перелицьовану цим паничем загубили або ж знищили й тому першим твором, який обізвався до світу цього моєю мовою стала полтавська “Енеїда” й тому ми можемо лише здогадуватися яким був чернігівський Вергілій, його п”яний силен, пустуни-хлопці, що зв”язали п”яного силена та примусили їм співати й він співав їм про те як язичники бачили створення світу цього...

Ігор СКРИПНИК