Запорозький характерник

Сповнена іскрометного гумору, як вияву свободи і героїзму запорожців, вона користується симпатіями уже не одного покоління нашого народу. Написав її Ілля Юхимович ще в кінці XIX століття, в часи правління російського імператора Олександра III, який, до речі, і купив її за 30 тисяч карбованців.

Картина написана в двох варіантах, оригінали яких прикрашають Третяковську галерею в Москві і Художній музей в Харкові, на батьківщині художника - народився він там же, в Чугуєві.

І рідко хто пам’ятає чи знає, що на картині, в образах запорожців, зображено друзів або добрих знайомих художника, людей теж добре відомих як його, так і нашим сучасникам. В центрі величезного полотна – кошовий, гетьман Запорозької Січі. Його художнім прототипом став знаменитий меценат, наш земляк з Качанівки Василь Васильович Тарновський. (Але про сім’ю Тарновських варто розповісти в одному з наступних нарисів). Та й зображення багатьох козаків – це селяни з тієї ж Качанівки. А за столом, з гусячим пером у руці – військовий писар. Його прототипом був знаменитий історик Запорозької Січі Дмитро Іванович Яворницький. Це саме його М.Т. Рильський і назвав “запорозьким характерником”.

Натхненником написання “Запорожців...”, як і ряду інших полотен на українську тематику, був все той же Д.І. Яворницький. Втім І.Ю. Репін замислив написати картину про відповідь запорожців турецькому султану ще до знайомства з Д.І. Яворницьким. А той з часу їх знайомства десь в середині 80-х років ХІХ століття, побачивши її ескізи, став допомагати художникові порадами, надав в його розпорядження свою колекцію козацьких реліквій і позував йому. Значну частину часу роботи над картиною І.Ю. Репін провів в Качанівці, користуючись знаменитою колекцією українських старожитностей, створеною В.В. Тарновським, виїжджав також на Кубань в пошуках істинно козацьких типів. Саме тоді він і увіковічив Василя Васильовича в образі кошового. Хто ж він, цей знаменитий український історик?

Народився Д.І. Яворницький (Еварницький) 6 листопада 1855 року в селі Сонцівка (тепер Борисівка) на Харківщині. Його батько був сільським дияконом, а мати – простою селянкою. В сім’ї побутував своєрідний культ козацтва, і малий Дмитрик, від бабусі та батьків, рано прилучився до переказів і легенд про славних лицарів свободи. Особливий вплив ще на шестирічного хлопчика справив геніальний твір Миколи Гоголя “Тарас Бульба”, який йому прочитав батько.

Початкову освіту здобув в рідному селі, а потім навчався в Харківському повітовому училищі. Навчався легко, успішно, особливо з історії і словесності. 1874 року, за бажанням і наполяганням батька, вступив до Харківської духовної семінарії. Втім, пройшовши за три роки перші чотири класи (загальноосвітні), навчатися там не став і успішно склав екзамени на історико-філологічний факультет Харківського університету, який і закінчив у 1881 році.

Тоді ж захоплюється історією запорозьких козаків і наполегливо збирає матеріали про них, на основі яких здійснює ряд публікацій на сторінках губернських газет і журналів Києва, Харкова, Катеринослава. Його учителями були знамениті учені О. Потебня і М. Сумцов. І він, разом з ними, стає засновником Харківського історико-філологічного товариства, публікує в “Киевской старине” одну з перших своїх наукових праць “Життя запорожців за оповіданнями сучасників”, читає публічні лекції про їх історію. Ця його діяльність привертає увагу влади, яка невдовзі проголошує молодого історика сепаратистом. Переслідуваний, він змушений був залишити Харків і переїжджає до Санкт-Петербурга, де влаштовується на роботу вчителя історії та літератури в кількох навчальних закладах. Як і раніше з Харкова, так і тепер з Петербурга, регулярно, кожного літа, виїжджає до місць, пов’язаних із Запорізькою Січчю, працює в архівах Петербурга, Москви, Києва, Варшави, Одеси, Катеринослава та інших міст.

Весною 1887 року їде на Соловецькі острови на Білому морі, відвідує там могилу останнього кошового Запорізької Січі Петра Калнишевського, розшукує в монастирських архівах матеріали про нього. Знаючи куди і до кого він їде, підготував своєрідний “пропуск” до сердець ченців, хранителів архіву, майстерно виготовлений кращими майстрами столиці імперії макет старовинної, значить дуже об’ємної, біблії, який був нічим іншим як каністрою, заповненою спиртом. І не помилився, та “біблія” йому дуже стала в пригоді. Знаменно, що повернувшись з Соловків, він в першу чергу поїхав до своїх друзів і однодумців в Качанівку, яких і ознайомив з результатами експедиції.

Того ж року публікує статтю “Останній кошовий Петро Іванович Калнишевський”, одночасно занурюючись в напружену роботу над фундаментальною науковою працею “Історія запорозьких козаків”.

І знову попадає під пильне око влади, внаслідок чого опиняється, аж на три роки, на засланні в Середній Азії. Тяжке життя і переслідування ганяють його по всій імперії – Варшава, Москва, Катеринослав... В 1902 році Катеринославська губернська земська управа та наукове товариство запрошують Д.І. Яворницького на посаду директора недавно створеного історичного музею імені Поля. Тільки в 1905 році, через незалежні від нього обставини, він переїжджає в Катеринослав (тепер Дніпропетровськ), який і стає нарешті його постійним пристанищем.

В 1924 році Д.І. Яворницького обирають членом-кореспондентом, а в 1929 році дійсним членом Всеукраїнської Академії наук. Та і тут, в провінційному місті, “недремане око” знаходить його і 1933 року знаменитого вченого, відомого в усьому світі, звільняють з посади директора музею. В останні роки життя вчений впорядковує зібрані протягом життя багатющі матеріали з власне історії, фольклору, етнографії тощо.

5 серпня 1940 року знаменитий дослідник історії Запорозької Січі помер. У жовтні того ж 1940 року (тепер він був уже нестрашним) уряд Радянської України присвоює його ім’я Дніпропетровському історичному музею.

Може, найповніше і найкраще про цього незвичайного вченого сказав видатний український поет і громадський діяч Максим Рильський: “... це був учений-діяч, з дуже широким колом інтересів: історик, археолог, фольклорист, етнограф, лексикограф, письменник, прозаїк, що пробував свої сили і у віршуванні. Але в центрі його уваги була історія Запорожжя, в яку він був просто закоханий”. Закономірно, що протягом усього свого життя Дмитро Іванович мав дружні стосунки і цікаві зустрічі з багатьма знаменитими людьми – І. Репіним, Л. Толстим, М. Кропивницьким, М. Заньковецькою, М. Лисенком, братами Тобілевичами, Л. Українкою та багатьма, багатьма іншими.

Його музей відвідували безліч людей. Серед них - останній російський імператор Микола ІІ та його противник Нестор Махно, який, до речі, видав Д. Яворницькому охоронну грамоту. Для цих високих осіб Дмитро Іванович особисто давав пояснення в музеї. До речі, саме з його легкої руки в музеях світу і появилась посада екскурсовода, без якої ми навіть не уявляємо відвідання будь-якого музею.

Великою людиною був Д.І. Яворницький!

Б. Киричок, краєзнавець,
смт. Дмитрівка

(Бахмацька районна незалежна газета "Порадник")