Ювілей пасічника
Сьогодні виповнюється 250 років від дня народження Петра Івановича Прокоповича, українського бджоляра, винахідника рамкового вулика, фундатора першої в Європі школи пасічників, педагога. Земля Чернігівщини стала місцем народження винаходів нашого видатного земляка, які здійснили справжню революцію в бджільництві, трансформувавши його з примітивного ремесла на перспективну галузь виробництва меду, та які й досі використовують бджолярі світу.
Народився #Петро_ПРОКОПОВИЧ 10 липня 1775 року в селі Митченки поблизу Батурина у родині місцевого священника, представника старшинського козацького роду, з якого був знаменитий Феофан Прокопович. Початкову освіту отримав вдома, у 11 років став студентом богословського класу Київської духовної академії, де провчився 8 років, а потім волею батька потрапив до військової школи Переяславського полку. Корнет на посаді кресляра розбудовував Одесу, брав участь у кавказьких війнах, був призначений ад’ютантом генерала. Одначе військова служба не вабила Петра і він вийшов у відставку, що не схвалив батько. Тому відставний поручик почав допомагати молодшому брату Федору по господарству, доглядав братову пасіку, де захопився «найдовершенішою колективною діяльністю бджолиного роду». Вихідної допомоги, отриманої при звільненні, вистачило економному Петру на придбання десятини землі та 37 колод бджіл: бджоли й стали його стартовим капіталом.
Утримання бджіл вимагало знань, яких він не мав, тому почав вивчати їх практично і всі спостереження ретельно занотовував, спрямувавши «дикий промисел» за науковою методикою. Вже досвідченим бджолярем прочитав чимало книжок за темою та зрозумів: «…якби я раніше почав читати книги, то не створив би свою систему догляду за бджолами…». На основі власних досліджень та спостережень за 5 років підготував книгу «Записки про бджіл». Він зрозумів, що для заміни застарілої знищувальної (обкурювання бджіл) системи пасічникування потрібно було вдосконалити бджолине гніздо. Тривалий час він розмірковував про конструкцію нового власного вулика.
Фантастичної ночі на 14 січня 1814 року, як потім Прокопович зізнався: «Боже милосердя мене осинило і ясною стала будова вулика…». Наступного дня своїми руками він зробив «втулочний» вулик, з якого можна було відбирати мед, не знищуючи бджіл. У вулику вчений виділив рамку як самостійну частину житла бджіл. Завдяки цьому новведенню бджолярам стало доступним безперешкодне дослідження бджолиної сім’ї і за необхідності активне втручання на хід її розвитку.
Отже, у Петра Івановича з’явилися свій вулик та своя система бджолярства. Про це він писав статті, привертав до них увагу громади та пасічників. На жаль, не всі розуміли важливість і переваги винаходу. Прості селяни через необізнаність не хотіли міняти стару систему збирання меду. У винахідника виник задум організувати при своєму господарстві школу пасічників, вихованці якої поширювали б його знання і винахід.
1828 року ця мрія стала дійсністю: у рідному селі Митченки їм було засновано першу в історії світу школу пасічників із дворічним терміном навчання, яку згодом було переведено до хутора Пальчики, який було куплено задля цієї мети. Петро Іванович розробив «Статут» школи, сам проводив теоретичні й практичні зняття для слухачів, що були переважно неписьменні. Виклопотав у царського уряду низку заохочень для випускників: вступ до вищих сільськогосподарських закладів освіти; звільнення від рекрутства відмінників на 3 роки; позику розміром 50 рублів для охочих стати власником пасіки тощо. Усе, що вивчалося у школі, теоретично застосовувалось на практиці: пасіка Прокоповича нараховувала понад 10 тисяч вуликів – вона була найбільшою пасікою світу. Тому учневі другого року навчання виділялася пасіка зі 100 вуликів, завдяки цьому зі школи виходили фахівці, які могли самостійно доглядати пасіку. Випускник повертався в рідні краї не тільки з науковим багажем, а й з насінням медоносних рослин.
Школа пасічників проіснувала 52 роки. З них 24 за життя її фундатора. На утримання закладу не було витрачено жодної копійки з державної казни. Школа Прокоповича користувалася величезним авторитетом. За цей час тут було підготовлено близько 1000 фахівців, які працювали не тільки в Україні, а й по всій імперії та багатьох країнах Європи.
Діяльність школи привертала увагу не тільки спеціалістів. Тут з’являлися різні сановники, навіть імператор Микола І, видатні особистості. Влітку 1843 року завітав до хутора Пальчики Тарас Шевченко, побував у домівці вченого та школі. Тут Шевченко зробив малюнок «На пасіці», зобразив чоловіка, який довбає вулик-дуплянку. «Славного українського бджоляра» Тарас Григорович згадував у повісті «Близнюки»: «З’їжджу тижнів на два, три до Батурина. Там, поблизу Батурина десь, живе наш великий пасічник Прокопович. Послухаю його розумних розмов». До речі, дослідник життєвого шляху Петра Івановича, Валерій Корж стверджує, що на картині «Селянська родина», яка писана 1843 року, на першому плані зображено Степана Великдана (за прізвищем матері), сина Петра Прокоповича зі своєю родиною, а на задньому плані є ніхто інший як сам визначний пасічник. На жаль, прижиттєвих портретів винахідника вуликів не збереглося або й зовсім не існувало, тому загальноприйнятий образ Петра Івановича, який ми бачимо нині, схожий на чоловіка, зображеного на Шевченковій картині.
Гордістю Прокоповича був його взірцевий сад, що налічував до двох тисяч садових дерев. На відкритому повітрі саду росли виписані з Криму ще 1835 року виноградники, опис яких нам залишив Михайло Домонтович у книзі «Чернігівська губернія». Свою невгамовну енергію Петро Іванович спрямовував і на інші справи: клопотався про обладнання друкарні при школі, та дозволу не отримав тощо.
Плідна робота дослідника знайшла визнання: його було відзначено званням дійсного члена Московського товариства сільського господарства. Одержав Прокопович і урядову нагороду – орден Святого Володимира.
Обірвалося життя великого бджоляра на 75 році 3 квітня 1850 року. Поховали його у склепі під рідними липами у Пальчиках. Та справу учителя продовжувала ціла плеяда його послідовників. Серед прямих нащадків справи Петра Івановича був правнук Аркадій Костянтинович Мельников – відомий чернігівський вчений-агроном.
Видатний представник американського пасічництва Асмос Рут, автор «Енциклопедії бджильніцтва», вважав, що наукові ідеї та розробки українського вченого набагато випередили його час.
Ольга ЧИРИК
Народився #Петро_ПРОКОПОВИЧ 10 липня 1775 року в селі Митченки поблизу Батурина у родині місцевого священника, представника старшинського козацького роду, з якого був знаменитий Феофан Прокопович. Початкову освіту отримав вдома, у 11 років став студентом богословського класу Київської духовної академії, де провчився 8 років, а потім волею батька потрапив до військової школи Переяславського полку. Корнет на посаді кресляра розбудовував Одесу, брав участь у кавказьких війнах, був призначений ад’ютантом генерала. Одначе військова служба не вабила Петра і він вийшов у відставку, що не схвалив батько. Тому відставний поручик почав допомагати молодшому брату Федору по господарству, доглядав братову пасіку, де захопився «найдовершенішою колективною діяльністю бджолиного роду». Вихідної допомоги, отриманої при звільненні, вистачило економному Петру на придбання десятини землі та 37 колод бджіл: бджоли й стали його стартовим капіталом.
Утримання бджіл вимагало знань, яких він не мав, тому почав вивчати їх практично і всі спостереження ретельно занотовував, спрямувавши «дикий промисел» за науковою методикою. Вже досвідченим бджолярем прочитав чимало книжок за темою та зрозумів: «…якби я раніше почав читати книги, то не створив би свою систему догляду за бджолами…». На основі власних досліджень та спостережень за 5 років підготував книгу «Записки про бджіл». Він зрозумів, що для заміни застарілої знищувальної (обкурювання бджіл) системи пасічникування потрібно було вдосконалити бджолине гніздо. Тривалий час він розмірковував про конструкцію нового власного вулика.
Фантастичної ночі на 14 січня 1814 року, як потім Прокопович зізнався: «Боже милосердя мене осинило і ясною стала будова вулика…». Наступного дня своїми руками він зробив «втулочний» вулик, з якого можна було відбирати мед, не знищуючи бджіл. У вулику вчений виділив рамку як самостійну частину житла бджіл. Завдяки цьому новведенню бджолярам стало доступним безперешкодне дослідження бджолиної сім’ї і за необхідності активне втручання на хід її розвитку.
Отже, у Петра Івановича з’явилися свій вулик та своя система бджолярства. Про це він писав статті, привертав до них увагу громади та пасічників. На жаль, не всі розуміли важливість і переваги винаходу. Прості селяни через необізнаність не хотіли міняти стару систему збирання меду. У винахідника виник задум організувати при своєму господарстві школу пасічників, вихованці якої поширювали б його знання і винахід.
1828 року ця мрія стала дійсністю: у рідному селі Митченки їм було засновано першу в історії світу школу пасічників із дворічним терміном навчання, яку згодом було переведено до хутора Пальчики, який було куплено задля цієї мети. Петро Іванович розробив «Статут» школи, сам проводив теоретичні й практичні зняття для слухачів, що були переважно неписьменні. Виклопотав у царського уряду низку заохочень для випускників: вступ до вищих сільськогосподарських закладів освіти; звільнення від рекрутства відмінників на 3 роки; позику розміром 50 рублів для охочих стати власником пасіки тощо. Усе, що вивчалося у школі, теоретично застосовувалось на практиці: пасіка Прокоповича нараховувала понад 10 тисяч вуликів – вона була найбільшою пасікою світу. Тому учневі другого року навчання виділялася пасіка зі 100 вуликів, завдяки цьому зі школи виходили фахівці, які могли самостійно доглядати пасіку. Випускник повертався в рідні краї не тільки з науковим багажем, а й з насінням медоносних рослин.
Школа пасічників проіснувала 52 роки. З них 24 за життя її фундатора. На утримання закладу не було витрачено жодної копійки з державної казни. Школа Прокоповича користувалася величезним авторитетом. За цей час тут було підготовлено близько 1000 фахівців, які працювали не тільки в Україні, а й по всій імперії та багатьох країнах Європи.
Діяльність школи привертала увагу не тільки спеціалістів. Тут з’являлися різні сановники, навіть імператор Микола І, видатні особистості. Влітку 1843 року завітав до хутора Пальчики Тарас Шевченко, побував у домівці вченого та школі. Тут Шевченко зробив малюнок «На пасіці», зобразив чоловіка, який довбає вулик-дуплянку. «Славного українського бджоляра» Тарас Григорович згадував у повісті «Близнюки»: «З’їжджу тижнів на два, три до Батурина. Там, поблизу Батурина десь, живе наш великий пасічник Прокопович. Послухаю його розумних розмов». До речі, дослідник життєвого шляху Петра Івановича, Валерій Корж стверджує, що на картині «Селянська родина», яка писана 1843 року, на першому плані зображено Степана Великдана (за прізвищем матері), сина Петра Прокоповича зі своєю родиною, а на задньому плані є ніхто інший як сам визначний пасічник. На жаль, прижиттєвих портретів винахідника вуликів не збереглося або й зовсім не існувало, тому загальноприйнятий образ Петра Івановича, який ми бачимо нині, схожий на чоловіка, зображеного на Шевченковій картині.
Гордістю Прокоповича був його взірцевий сад, що налічував до двох тисяч садових дерев. На відкритому повітрі саду росли виписані з Криму ще 1835 року виноградники, опис яких нам залишив Михайло Домонтович у книзі «Чернігівська губернія». Свою невгамовну енергію Петро Іванович спрямовував і на інші справи: клопотався про обладнання друкарні при школі, та дозволу не отримав тощо.
Плідна робота дослідника знайшла визнання: його було відзначено званням дійсного члена Московського товариства сільського господарства. Одержав Прокопович і урядову нагороду – орден Святого Володимира.
Обірвалося життя великого бджоляра на 75 році 3 квітня 1850 року. Поховали його у склепі під рідними липами у Пальчиках. Та справу учителя продовжувала ціла плеяда його послідовників. Серед прямих нащадків справи Петра Івановича був правнук Аркадій Костянтинович Мельников – відомий чернігівський вчений-агроном.
Видатний представник американського пасічництва Асмос Рут, автор «Енциклопедії бджильніцтва», вважав, що наукові ідеї та розробки українського вченого набагато випередили його час.
Ольга ЧИРИК
| Читайте також |
| Коментарі (0) |