Закляклі у русофілії

"Скажу, як є, - зізнався давній знайомий, якого випадково зустріла на вулиці. - Я все розумію: росія - агресор, Україна - жертва. Ви захищаєтеся, і правильно робите. Все це я приймаю на розумовому рівні, але... росіяни мені ближчі. Не дивися на мене так! Я даю гроші Червоному хресту з позначкою "для допомоги українцям", Путіна ненавиджу, мрію про зовсім іншу росію - відкриту й демократичну... Колись, за студентським обміном я був у Пітері. Зі шкільних років учив російську, читав в оригіналі Буніна та Лермонтова..."

Мені не схотілося слухати про мрії та романтику. Швидко попрощалася й побігла в метро. Перед очима - моторошні кадри з Каховки, Бахмуту, Бучі, - немає сил ані сперечатися, ані щось доводити. Скільки їх таких, закляклих у юнацьких спогадах? Скільки потрібно часу, аби розум переміг ностальгію? Пещені діти демократії навчені любити себе. Це не завжди зле, але в проекції на нинішню політичну ситуацію - трагічно.

Зустрічала чимало подібних французів, можливо, не таких відвертих. Відчувалося, наскільки важко їм позбавлятися стереотипів про росію. Московський міф міцно вріс у французьку свідомість, і навіть якщо героїчний український спротив заворожує, викликає повагу, захоплення, проте нашу культуру, на масовому рівні, ще не знають.

А от кольори, нарешті, впізнають на раз! "Дивись, українка!" - каже хлопчик років семи, привертаючи мамину увагу до моєї синьо-жовтої стрічки на сумці. "Та чому українка? - відповідає мама. - Може вона така як ми: вирішила Україну підтримати."

Алла ЛАЗАРЄВА