У паризькому метро

Сідаю в метро. «Maman, c’est quoi Crimée?» - питає школярка в гарно вбраноі жінки. Та розгублено стенає плечима. «Papa, c’est quoi Crimée?», - звертається мала уже до тата. «Region… », - невпевнено зависає він, але тут вже в мене терпець уривається. «Крим - це Україна!» - втручаюся французькою.

Я знаю, що не гарно влазити до чужих розмов, але не той сьогодні день, щоб пильнувати ввічливість. Дівча зацікавлено дивиться на мене. «Росіяни вкрали в нас півострів, але Крим - це Україна!» - уточнюю. «Ви - українка!» - здогадується мала і щиро усміхається. «Я вам бажаю перемоги! І щоб усі діти, у вас в Україні, росли щасливими!»

Їі мама тихо додає: «Вибачте нас. Ніхто й близько не уявляв, що українці - такі сміливі.»
«То нічого, - кажу. - Ми й самі про це не знали».

Алла ЛАЗАРЄВА