За що воюємо?

ЗАЯВА НАЦІОНАЛЬНОЇ СПІЛКИ КІНЕМАТОГРАФІСТІВ УКРАЇНИ

Різке скорочення фінансової підтримки кіноіндустрії, передбачене у проекті державного бюджету на 2025 рік, викликало шок у кіноспільноти. Шок цілком зрозумілий, адже йдеться про фактичну відмову держави від участі у фінансуванні одного із найефективніших видів ідеологічної та культурної зброї, без якої перемога у війні виглядає проблематично. А на додачу істотно зменшується фінансування ряду інших культурних інституцій, зокрема Українського інституту книги та Українського культурного фонду. Про хронічне недофінансування Національного центру Олександра Довженка і багатолітнє існування Національної кіностудії імені Довженка поза будь-якої фінансової підтримки держави годі й говорити.

Коли цифри фінансової підтримки у держбюджеті не зміняться, це означатиме, що вже у 2026 році українці не матимуть свого кіно. Не матимуть своєї кінематографічної зброї, а за кордоном таку не виробляють, ніхто не забезпечить нам її «постачання». Так було вже не раз у вітчизняній історії, коли українське кіно доводили до стану нищення. Такий собі кіноцид, цього разу руками людей, що нібито репрезентують Українську державу.

Відмова продукувати виробництво власної зброї – це вже було, і зовсім недавно. В кіноіндустрії так само, коли кіно російське, де-факто, у 90-ті та «нульові», награвало роль кіно українського. Подібне спостерігалось і в інших сегментах культури. Коли б не отой період культурного роззброєння, може б і нинішньої війни не було? Примарна «економія» грошей на підтримку культури обертається жахливими втратами, катастрофічними для розвитку нації, самого її буття.

Подивімось, що відбувається. Держкіно України, опісля зняття її колишньої керівниці, досі не отримало нового очільника. Рада з підтримки кінематографії, чий склад переобрано, досі не затверджена Кабінетом Міністрів. Відтак робота структури паралізована, передбачені у держбюджеті кошти не мають шансів бути реалізованими. Чи не для того, щоби з’явились штучні причини для вже заявленого скорочення бюджетних витрат на кіноіндустрію у 2025 році? Чи не для того, щоби повторити вже пройдене у 1993 році, коли базову державну інституцію було ліквідовано, разом з фінансовою підтримкою кінематографа? Який, у підсумку, на два десятиліття був відкинутий у прірву небуття.

Отже, мусимо заявити свою вимогу до уряду: у найкоротший термін розблокувати роботу Держкіно України (передусім затвердити Раду з підтримки кінематографа та призначити голову Держкіно України), задля забезпечення фінансування фільмових проектів. Розробити стратегію розвитку кіноіндустрії, екранної культури, за участі кіноспільноти. Де, серед іншого, забезпечити сталий розвиток державних та громадських інституцій у сфері кінематографа.

Україна і українці захищають свою культуру і свою ідентичність, а власне своє право бути в ансамблі світових націй. Це право вони захищають на полі бою, у смертельному протистояння з рашизмом. Не слід забувати про те, за що саме триває війна. Яку неможливо виграти, коли не пам’ятати про те, що ядром нації, її душею і серцем є культура.

Іван Миколайчук у фільмі "Пропала грамота"