За що преЗедент так не любить Тараса Шевченка?
Національна премія України імені Тараса Шевченка, заснована в 1961 році – це вища державна нагорода України за найвидатніші твори літератури і мистецтва, публіцистики і журналістики, які, як стверджує положення про премію, "є вершинним духовним надбанням українського народу".
Вручення премій відбувається щорічно 9 березня – у день народження великого Кобзаря. Завжди – навіть у радянські часи – цей день відзначався як свято українського генія – Тараса Шевченка, батька і будителя нашої нації, чиї безсмертні твори увійшли назавжди в генетичний код українського народу.
Свято народне, державне.
До цього звикли, це стало загальнонаціональною традицією. Так було упродовж майже 60 років. Проте, 9 березня 2020 р все змінилося.
Ми побачили порожній, зачищений поліцією від народу парк Шевченка, в якому президент та його дружина мовчки пройшли до пам’ятника Тарасу, поклали квіти й не сказавши ні слова, зникли з екранів.
Далі ми побачили ще унікальніше видиво: Президент (!) України (?) під час вручення Шевченківських (!) премій, виголосив промову, яка увійде в історію світового крутійства: він примудрився НЕ НАЗВАТИ прізвища Т.Г.Шевченка, прикрившись словами "церемонія", "переможці", "номінанти" – забувши і всенародне свято і офіційну назву премії.
Уявляєте реакцію суспільства, якби король Іспанії забув ім’я Сервантеса – на честь якого названо найвищу літературну премію цієї країни?
А ще рік тому, в день 9-го березня 2019 р президент П.Порошенко, виступаючи на Тарасовій горі в Каневі, зазначив, що по всьому світу та на всіх континентах відзначають день народження генія українського народу – найславнішого і найвідомішого українського поета. "Ми, українці, звикли розкривати Кобзар у дні тривоги і дні радості" - підкреслив П.Порошенко – "Шевченко – наша українська духовна зброя".
Що ж трапилося із ЗЕ-президентом, що не зрослося в нього з Тарасом Григоровичем?
Можна висувати безліч гіпотез – від особливостей сімейного виховання – до токсичних чужих впливів, – але факт залишається фактом. Нічого випадкового.
Пригадую, як багато років тому на телевізійному шоу "Назви великого Українця", де звучали імена Т.Шевченка, Л.Українки, В.Стуса, Ст. Бандери, М.Амосова, молодий, маловідомий комік Зеленський запропонував на всеукраїнський високий трон ім’я одесько-російського жартівника М.Жванецького.
Випадковість? Не думаю.
Якщо в когось ще були ілюзії, то сьогодні абсолютно зрозуміло: в душах преЗЕдента та його найближчого оточення немає місця для України і Т.Шевченка. Їхня ідеологія – побудувати Україну без українських цінностей, Україну без національної ідеї, власної мови, та національних святих і героїв.
Україну – як стандартну частину загальноімперського пазла у вигляді "юго-западного края єдиной і неделимой России".
Тільки жарти з Тарасом Шевченком дуже небезпечні.
Поділюся невідомою історією, яку розповів мені її свідок – високий чиновник компартії України. На одному з засідань політбюро тодішній секретар з ідеології Маланчук, стукач Суслова, доповідав про намір "почистити" Кобзар Шевченка, викинувши з нього небажані вірші, що не відповідали високим стандартам радянської "дружби народів". Пропозицію супроводжувала мертва тиша. І тільки В.Щербицький, тодішній володар України, шепнув одному з підлеглих:
– Маланчук погано скінчить. Бо підняв руку на Шевченка.
Так невдовзі й сталося.
Марні намагання замовчувати, ігнорувати, применшувати, знищувати національні святині й національних героїв під гаслом "какая разница!"
Безжальний вітер історії змете будь-яке перекотиполе, будь-якого безпам’ятного самозванця.
З нами Бог і Тарас Шевченко.
Юрій ЩЕРБАК
Обозреватель
Вручення премій відбувається щорічно 9 березня – у день народження великого Кобзаря. Завжди – навіть у радянські часи – цей день відзначався як свято українського генія – Тараса Шевченка, батька і будителя нашої нації, чиї безсмертні твори увійшли назавжди в генетичний код українського народу.
Свято народне, державне.
До цього звикли, це стало загальнонаціональною традицією. Так було упродовж майже 60 років. Проте, 9 березня 2020 р все змінилося.
Ми побачили порожній, зачищений поліцією від народу парк Шевченка, в якому президент та його дружина мовчки пройшли до пам’ятника Тарасу, поклали квіти й не сказавши ні слова, зникли з екранів.
Далі ми побачили ще унікальніше видиво: Президент (!) України (?) під час вручення Шевченківських (!) премій, виголосив промову, яка увійде в історію світового крутійства: він примудрився НЕ НАЗВАТИ прізвища Т.Г.Шевченка, прикрившись словами "церемонія", "переможці", "номінанти" – забувши і всенародне свято і офіційну назву премії.
Уявляєте реакцію суспільства, якби король Іспанії забув ім’я Сервантеса – на честь якого названо найвищу літературну премію цієї країни?
А ще рік тому, в день 9-го березня 2019 р президент П.Порошенко, виступаючи на Тарасовій горі в Каневі, зазначив, що по всьому світу та на всіх континентах відзначають день народження генія українського народу – найславнішого і найвідомішого українського поета. "Ми, українці, звикли розкривати Кобзар у дні тривоги і дні радості" - підкреслив П.Порошенко – "Шевченко – наша українська духовна зброя".
Що ж трапилося із ЗЕ-президентом, що не зрослося в нього з Тарасом Григоровичем?
Можна висувати безліч гіпотез – від особливостей сімейного виховання – до токсичних чужих впливів, – але факт залишається фактом. Нічого випадкового.
Пригадую, як багато років тому на телевізійному шоу "Назви великого Українця", де звучали імена Т.Шевченка, Л.Українки, В.Стуса, Ст. Бандери, М.Амосова, молодий, маловідомий комік Зеленський запропонував на всеукраїнський високий трон ім’я одесько-російського жартівника М.Жванецького.
Випадковість? Не думаю.
Якщо в когось ще були ілюзії, то сьогодні абсолютно зрозуміло: в душах преЗЕдента та його найближчого оточення немає місця для України і Т.Шевченка. Їхня ідеологія – побудувати Україну без українських цінностей, Україну без національної ідеї, власної мови, та національних святих і героїв.
Україну – як стандартну частину загальноімперського пазла у вигляді "юго-западного края єдиной і неделимой России".
Тільки жарти з Тарасом Шевченком дуже небезпечні.
Поділюся невідомою історією, яку розповів мені її свідок – високий чиновник компартії України. На одному з засідань політбюро тодішній секретар з ідеології Маланчук, стукач Суслова, доповідав про намір "почистити" Кобзар Шевченка, викинувши з нього небажані вірші, що не відповідали високим стандартам радянської "дружби народів". Пропозицію супроводжувала мертва тиша. І тільки В.Щербицький, тодішній володар України, шепнув одному з підлеглих:
– Маланчук погано скінчить. Бо підняв руку на Шевченка.
Так невдовзі й сталося.
Марні намагання замовчувати, ігнорувати, применшувати, знищувати національні святині й національних героїв під гаслом "какая разница!"
Безжальний вітер історії змете будь-яке перекотиполе, будь-якого безпам’ятного самозванця.
З нами Бог і Тарас Шевченко.
Юрій ЩЕРБАК
Обозреватель
| Читайте також |
| Коментарі (0) |