Він жив за тисячу кілометрів від Фукусіми

Про те, чому вирішив повернутися додому, чоловік говорити не хоче. Тож запитую, як він опинився там.

Олександр Руденок.
- Усе почалося, як в кіно, - згадує Олександр. – У 1990-му. Я тоді працював на Чорнобильській станції. Жив у Славутичі. Там ми з Юлею і познайомилися. На автостоянці. Туди її «дев’ятка» влетіла на шаленій швидкості. Я подумав, що за кермом п’яний. А виявилось - дівчина. Зовсім молода, красива. Тільки дуже налякана.

Вона кричала, що за нею женуться і просила допомогти.

Мені було тоді всього 20. Адреналін зашкалював! Сів на її місце за кермо, і – вперед. Навіть не спитав, хто переслідує, за що. Головне – відірватись від погоні. І нам це вдалося! По дорозі на Чернігів «Москвич», від якого втікала незнайомка, безнадійно відстав. Ми могли перевести дух і поговорити.

Юля виявилась не місцевою. У Славутич приїхала в гості. Зізналася, що «дев’ятка» дядькова. Взяла її тихцем - поки той спав. Покататись. На дорозі до неї почали чіплятися хлопці на «Москвичі». Вона злякалася і повернула на автостоянку.

Отак – слово по слову – спілкувались до ранку.

- Далі (за законами жанру) Ви – як порядний чоловік – мали з нею одружитися, - кажу Олександру.

- Через чотири місяці так і вийшло. Але спочатку ми трохи пожили громадянським шлюбом. У її дядька з тіткою. А 19 січня 1991 року відгуляли весілля у мене у Малому Щимелі. Приїздили Юлині батьки. Усе було добре. А потім вона поїхала додому. На Сахалін. Я мусив кілька місяців чекати, поки пришле офіційний дозвіл.

Тесть із тещею жили у Горнозаводску. Це – в південній частині острова. (Саме звідси до АЕС «Фукусіма-1» – 1020 кілометрів). І хоч ця територія вважається тільки прирівняною до районів Крайньої Півночі, заробітки все одно були гідні.

Дружина спочатку не працювала. Я влаштувався зварювальником (цю спеціальність здобув у Щорському ПТУ) на суднобудівний завод, потім – після навчання – матросом на базу траулерного флоту. Кілька разів побував у Японії, Північній Кореї. Коли наш рибний промисел тривав кілька місяців, страшенно нудьгував за Юлею. Тому вирішили, що дочекаємось тепла і працюватимемо на суші разом.

Так і зробили. Взяли на випас 250 корів. Довелось змінити місто на маленьке (всього 4 будинки) поселення на березі Японського моря. Романтика…

У будинках, крім нас, жили доярки. Худоба ночувала просто неба. Зранку ми випускали корів пастися на сопки. Ходити за стадом цілий день не було потреби. Його пасли спеціально навчені собаки. (У нас їх було 2).

Траплялося: корови ввечері поверталися не всі. Тоді доводилось іти з собаками шукати.

До найближчого населеного пункту було більше 30-ти кілометрів. Туди ми діставалися молоковозом, який приїздив до нас забирати надоєне молоко.

Тут теж платили добре. За цим, власне, на Сахалін і їхали.

(Наші дні – не виняток. За статистикою, нині середньомісячний прибуток на душу населення тут більше, ніж на 40 процентів, перевищує середньоросійський).

- Не паморочилась голова від достатку: ікра – ложками, грошей – кури не клюють?

- Ікра була банками, - уточнює Олександр. – А над грошима ми не тряслись. Трохи збирали, звісно.

У 1993-му (після двох років перебування на Сахаліні) він поїхав провідати рідних. День народження довелось святкувати в дорозі. Згідно з повір’ям, це має змінити долю. Олександр тоді про це не знав. І думати не думав. Але воно чомусь спрацювало…

На острів він більше не повернувся. Юля до нього теж не приїхала. Від знайомих дізнався: подалася на заробітки в Голландію і залишилася там. Офіційно вони досі – чоловік і дружина.

Спочатку працював зварювальником на електромеханічному заводі. Потім у приватного підприємця – в похоронній службі. З минулорічної осені – доглядач міського кладовища.

Зараз наводить порядок на кладовищенській території (тут знайшли собі останній притулок близько 17 тисяч людей – майже на 6 тисяч більше, ніж нині мешкає в райцентрі). Вирівнює її, розчищає чагарники, а паралельно ганяє злодіїв, котрі не гребують нічим. Самому всього не осилити. Тому просить допомоги у небайдужих людей. Спасибі їм, не відмовляють. Так, дякуючи Миколі Кириченку, на кладовище завезли 40 КАМАЗів піску. Це дозволило сформувати новий майданчик для поховань. Приватний підприємець Олександр Гурарій виділив транспорт для вивезення сміття. Робіт виконано не менше, ніж на 5 тисяч гривень, - переконана начальник райсількомунгоспу Валентина Корнієць. І все – своїми силами. Навіть інвентар для роботи Олександр приносить з дому. «Казенного» нема.

Питаю, чи шкодував коли-небудь, що проміняв «багатий» Сахалін на Щорс.

- Якщо раніше й шкодував за чимось, то тільки за тим, що не маю вищої освіти. Щодо грошей… Їх же всіх не заробиш. А після вибухів на Фукусімі хтозна, кому гірше: мені – тут чи моїм колишнім сусідам – там…

Марія ІСАЧЕНКО, Щорс.
Джерело: Наше слово