Вигнанці...
Учора у справах була в Поморському воєводстві. Проїздила красивезний Ґданськ, на жаль, не встигла з вікна потяга сфотографувати славнозвісну Ґданську сточню (верф) — ту саму, де страйкувала "Солідарність" і де виголошував свої харизматичні промови Лех Валенса. Це те саме місце, з якого починалась посткомуністична епоха в історії Польщі, де закладалася нова польська Незалежність.
Натомість у Ґдині мала коротку пересадку, а це нагода трохи погуляти неподалік від перонів. Просто поряд із вокзалом - пам'ятник "Виселеним ґдинянам". На початку Другої світової війни, коли гітлерівці захопили Ґдиню, вони наказали польським мешканцям міста покинути свої домівки у 24-годинний термін, інакше смерть. І потяглися вервечки вигнанців із дітьми та непоказними клунками (коштовніший набуток окупанти звеліли залишити) - восени, проти зими, у невідоме. Багато хто не пережив вигнання - загинув. Але інші зуміли вижити і згодом навіть повернулися до своїх осель, коли окупанта було вигнано. Щоосені у жовтні ґдиняни (чи ґдинці ) поминають своїх нещасливих краян. День пам'яті - 16 жовтня, а я була там 19-го - під пам'ятником ще видніє квіткова композиція з польським прапором і лампадки.
Мені це зрезонувало, авжеж. Озвалось сумною паралеллю з нашими сьогоднішніми біженцями. Хоч російські окупанти, захоплюючи наші міста, і не дають мешканцям прямих чітких наказів залишити територію - той терор, який вони на захоплених землях влаштовують, нічим не кращий, коли не гірший. Гуманніше наказати людям забиратися геть, ніж, навпаки, розстрілювати автівки, які відчайдушно намагаються прорватися в евакуацію.
І навіть такі, як я, біженці, чиїх міст ворог не захопив, але вже два з половиною роки не припиняє ракетного терору, унеможливлюючи людям нормальне існування, - теж постраждалі у цій війні. Хоча тим, хто вимушено залишається в зоні ризику, цього не скажеш: вони резонно зауважать, що їм гірше. Ясна річ. (Хоча незрозуміло, як той факт, що комусь гірше, мав би применшувати мою власну скруту.) І все-таки бути без свого дому - надзвичайно непросто. Ти наче равлик без панцира, беззахисний, розгублений, не впевнений у своєму майбутньому. Такий досвід зрівнює колишніх багатих і бідних: тепер усі почуваються безпритульними жебраками. (У дещо кращій ситуації хіба що ті багаті, які тримали кошти в банках, а ті, що тримали в готівці у хаті, яка нині зруйнована або доступу до неї вже нема, - банкрути.)
Читала нещодавно в новинах: 25% українських біженців у Європі вже не хочуть повертатися додому. Замислилася: яка ж це соціальна категорія? Можливо, частина з них - це заможні люди, які купили собі житло відразу після того, як виїхали. Якась дещиця - жінки, які змогли одружитися з іноземцями і оселитись у їхньому домі (хоча це дуже хистка позиція). І ще частина - високооплачувані спеціалісти, які хоч і живуть у найманому, але сильно цим не заморочуються, бо завжди зможуть купити собі житло, якщо захочуть і вирішать нарешті десь осісти. Тобто, швидше за все, це люди, які змирилися з тим, що їхній дім буде не там, де був раніше, а не з тим, що тепер у них взагалі не буде дому.
А нам, більшості, доводиться вчитися жити без далекосяжних планів на майбутнє, обмежуючи горизонт планування кількома тижнями/місяцями.
Про це все я міркувала, їдучи назад у тихому вагоні столичного експреса. До слова, вже не пам'ятаю, як у наших, але в польських "Інтерсіті" можна обрати зону тиші - під неї зазвичай виділяють цілий вагон: там не можна розмовляти вголос чи якось інакше шуміти. У такому вагоні не чути жодного радіо чи набридливих реклам - хіба що під час зупинок на станціях тихо-тихо звучить один з етюдів Шопена.А ще "Правила культурної подорожі", що ненав'язливо висвітлюються на екрані польською мовою, дублюються українською. Не англійською, не німецькою - саме українською . Від цього виникає забавне враження, буцімто українська мова в Польщі стала другою державною.
В будь-якому разі - виселеним гітлерівцями ґдинянам було точно не краще, ніж нам. І дуже хочеться вірити, що колись і ми зможемо щасливо повернутися до своїх осель.
Люцина ХВОРОСТ
Натомість у Ґдині мала коротку пересадку, а це нагода трохи погуляти неподалік від перонів. Просто поряд із вокзалом - пам'ятник "Виселеним ґдинянам". На початку Другої світової війни, коли гітлерівці захопили Ґдиню, вони наказали польським мешканцям міста покинути свої домівки у 24-годинний термін, інакше смерть. І потяглися вервечки вигнанців із дітьми та непоказними клунками (коштовніший набуток окупанти звеліли залишити) - восени, проти зими, у невідоме. Багато хто не пережив вигнання - загинув. Але інші зуміли вижити і згодом навіть повернулися до своїх осель, коли окупанта було вигнано. Щоосені у жовтні ґдиняни (чи ґдинці ) поминають своїх нещасливих краян. День пам'яті - 16 жовтня, а я була там 19-го - під пам'ятником ще видніє квіткова композиція з польським прапором і лампадки.
Мені це зрезонувало, авжеж. Озвалось сумною паралеллю з нашими сьогоднішніми біженцями. Хоч російські окупанти, захоплюючи наші міста, і не дають мешканцям прямих чітких наказів залишити територію - той терор, який вони на захоплених землях влаштовують, нічим не кращий, коли не гірший. Гуманніше наказати людям забиратися геть, ніж, навпаки, розстрілювати автівки, які відчайдушно намагаються прорватися в евакуацію.
І навіть такі, як я, біженці, чиїх міст ворог не захопив, але вже два з половиною роки не припиняє ракетного терору, унеможливлюючи людям нормальне існування, - теж постраждалі у цій війні. Хоча тим, хто вимушено залишається в зоні ризику, цього не скажеш: вони резонно зауважать, що їм гірше. Ясна річ. (Хоча незрозуміло, як той факт, що комусь гірше, мав би применшувати мою власну скруту.) І все-таки бути без свого дому - надзвичайно непросто. Ти наче равлик без панцира, беззахисний, розгублений, не впевнений у своєму майбутньому. Такий досвід зрівнює колишніх багатих і бідних: тепер усі почуваються безпритульними жебраками. (У дещо кращій ситуації хіба що ті багаті, які тримали кошти в банках, а ті, що тримали в готівці у хаті, яка нині зруйнована або доступу до неї вже нема, - банкрути.)
Читала нещодавно в новинах: 25% українських біженців у Європі вже не хочуть повертатися додому. Замислилася: яка ж це соціальна категорія? Можливо, частина з них - це заможні люди, які купили собі житло відразу після того, як виїхали. Якась дещиця - жінки, які змогли одружитися з іноземцями і оселитись у їхньому домі (хоча це дуже хистка позиція). І ще частина - високооплачувані спеціалісти, які хоч і живуть у найманому, але сильно цим не заморочуються, бо завжди зможуть купити собі житло, якщо захочуть і вирішать нарешті десь осісти. Тобто, швидше за все, це люди, які змирилися з тим, що їхній дім буде не там, де був раніше, а не з тим, що тепер у них взагалі не буде дому.
А нам, більшості, доводиться вчитися жити без далекосяжних планів на майбутнє, обмежуючи горизонт планування кількома тижнями/місяцями.
Про це все я міркувала, їдучи назад у тихому вагоні столичного експреса. До слова, вже не пам'ятаю, як у наших, але в польських "Інтерсіті" можна обрати зону тиші - під неї зазвичай виділяють цілий вагон: там не можна розмовляти вголос чи якось інакше шуміти. У такому вагоні не чути жодного радіо чи набридливих реклам - хіба що під час зупинок на станціях тихо-тихо звучить один з етюдів Шопена.А ще "Правила культурної подорожі", що ненав'язливо висвітлюються на екрані польською мовою, дублюються українською. Не англійською, не німецькою - саме українською . Від цього виникає забавне враження, буцімто українська мова в Польщі стала другою державною.
В будь-якому разі - виселеним гітлерівцями ґдинянам було точно не краще, ніж нам. І дуже хочеться вірити, що колись і ми зможемо щасливо повернутися до своїх осель.
Люцина ХВОРОСТ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |