Вечірній чоловік

До мене дорогою з дзвіниці Федорцьо заходить здебільшого під вечір. Тут поруч, на випасі, його чекає коза Жужа.

«Знаєш, – зізнався якось, – вечірню я більше люблю, ніж утреню і обідню».
«Чому?» – запитав я, ласий на такі одкровення.
«Тому, що я вечірній чоловік».
«Як це розуміти?»
«Люблю вечори. Час мовчання дня. Коли влягається пил, не тремтить листя, відпускає свіжий дух трава, гаснуть голоси, мовкне худоба, приглушуються кроки, вповільняються думки… Час для умиротворення стомленого людського серця…»

Ми сиділи і мовчали. Слухали тишу, що гойно огортала серце. Вечоріло, та надворі все ще припікало. Простір наче варився в рідкому золотавому меду.

«Багате днесь сонце, – сказав на прощання Федорцьо і торкнув козу Жужу. – Жарота не чахне, завтра буде дощ».
«Дощ?» – здивувався я.
«Роса на шерсті, а земля суха, – пояснив він. – І оси притихли в дуплі», – підвівся і, не прощаючись, пішов навпростець, обходячи кротові купини. А Жужа за ним.

Мирослав ДОЧИНЕЦЬ
Із рукопису "Федорцьо, приятель сердечний".