Вчитель, поет, націоналіст, пацієнт божевільні...

Із серії "Маловідомі земляки"

Він прожив дуже довго, але 35 років життя - у психлікарні, забутий всіма друзями і приятелями. І не тому, що відмовились, а тому, що думали - помер.

Петро Карпенко - Криниця (друга частина прізвища - псевдонім) народився 22 грудня 1917 року в селі Бакланова Муравійка нинішнього Чернігівського району, а помер 2003 року у Каліфорнії (США). Але з 1965 року і до кінця своїх днів перебував у божевільні.

Рік провчився на вчителя і працював ним, навіть був директором школи перед другою світовою війною (маючи ще навчання в столичному інституті). Уже з 1938 року починав друкуватися, як поет.

Коли ж німці окупували Україну він працював в українському підпіллі, будучи редактором чернігівської газети "Українське Полісся" -- її очолювали члени ОУН. 1942 року вийшла перша його поетична збірка "Гримлять дороги". Німці його заарештували і відправили на примусову працю у фатерлянд. Жив у таборах для переміщених осіб після капітуляції Третього рейху, працював у Мюнхені в українських виданнях.

1950 року емігрує до США, працює робітником, виступає співзасновником товариства українських письменників у США, а 1962 року здобуває ступінь бакалавра бібліотекознавства в Оттавському університеті.

До божевільні потрапив після спроби самогубства. Остання його книга вийшла 1968 року - "Індіянські балади". Це в США. В Україні після війни його книги не виходили.

Відомий літературознавець Юрій Ковалів пише: "В біографічній довідці наприкінці збірки «Індіянські баляди», що була останньою в творчому життєписі П. Карпенка-Криниці, автор, посилаючись на свої поневіряння «життям кошмару і помилок», порівнював себе з Г. Крейном й Е. Павдном. Схильний до депресій, безхатько при багатому батькові перший поет –– автор збірок «Білі будівлі», «Міст» Г. Крейн мав намір написати «ацтецьку епічну поему», чим, певно, зацікавив П. Карпенка-Криницю, покінчив із собою, кинувшись з палуби корабля в Мексиканській затоці. Український поет уник суїциду, але потрапив до психлікарні, де провів піввіку до кінця свого життя, на відміну від Е. Павдна, якому смертну кару за підтримку фашизму замінили на божевільню Нана Веллі (1945–1958), –– він за ці роки навіть став лавреатом найвищої в США Болінгенівської премії (1949)".
Похований на православному цвинтарі в Бавнд- Бруці (США).

Василь ЧЕПУРНИЙ

Кінець Іуди

Вже чути близько бій, тому і північ грима…
А тут, у кабінеті, цигарковий дим.
І перед слідчим він, з великими очима.
Тремтить і знову сльози ронить перед ним.
Ще вчора свій, сьогодні він уже не треба,
Але чому, ніяк йому не зрозуміть.
Він триста душ продав під цим проклятим небом.
Продав сюди, щоб тут могли його цінить.
І от тепер встають його невинні жертви
І йдуть, як привиди, до нього ось сюди,
У чорну душу б’ють, немов живі — не мертві,
І він тремтить і каже слідчому: води!..
Та слідчий лиш мовчить. Нащо благати…
Він знає все, як власний постріл межи брів;
Він навіть зна, що в ніч цю треба відступати
І знищить агента. Своє він вже зробив…
Шуміла ніч. Енкаведист поглянув строго
У очі агентові, як у злу пітьму…
— Ну вот і всьо. Собраться нужно у дорогу,
І ти нє спрашівай, зачєм і почему…
А ранком німці увійшли у наше місто,
І там в багні, де сморід, прілий мох,
Біля холодного давно енкаведиста
Собаки гавкали і ріс чортополох.
1942 р.

Із "Епітафій самому собі"

Шельми й мерзотники всіх мастей і країв,
Проходьте пошвидше! Бридкі
Серця проносьте і лиця:
Тут спочиває, померлий триста разів,
Закопаний врешті таки
Петро Карпенко-Криниця.

Сан-Франциско, 1968