Тридцять років на службі Богу й людям
Наразі у Ніжині збереглося півтора десятка старовинних храмів, збудованих в різні епохи та у різних архітектурних стилях. І все ж один з них, Свято-Покровський, суттєво відрізняється від інших.
Унікальність його в тому, що це єдина у місті культова споруда, споруджена в стилі українського бароко ще до того, як синод російської православної церкви заборонив зодчим будувати православні храми саме в нашому, українському народному стилі. Цією церквою, що свого часу виросла на підвищенні посеред міста, буквально на березі річки Остер - з розкішною двоярусною дзвіницею й напівкруглими прибудовами по чотирьох боках високих білосніжних мурів, що вже не одне сторіччя тримають на своїх міцних кам’яних плечах оригінальний шпилястий купол з двома заломами, - й зараз милуються мешканці не тільки сусідньої Мигалівки, а й інших територіально віддалених мікрорайонів міста. Ближче погляд вихоплює дбайливо доглянутий фруктовий сад, розкішні квіткові клумби та зелені колоновидні ялівці біля решітки огорожі, що півколом огортають величний літній храм Святої Покрови та розташовану поруч з ним зимову Свято-Миколаївську церкву. У тандемі з вишуканістю внутрішнього оздоблення й урочистістю проводжуваних тут богослужінь все це робить Свято-Покровський храм одним з найвідвідуваніших православних святинь міста. Утім, так було не завжди...
-Я був п’ятим настоятелем храму у його вже новітній історії, - згадує настоятель Свято-Покровської церкви отець Михаїл Якубів. –Тридцять років тому вперше переступивши його поріг, моє серце стиснулося від болю й розпачу. Адже замість старовинної величної пам’ятки історії, культури та архітектури я стояв посеред справжньої руїни. Колись і кимось розбитий іконостас, потрощені ікони, розібрана на будівельні матеріали підлога, повалений церковний дзвін, зарослі молодими деревцями куполи, зруйновані стіни й закладені цеглою вікна та двері – ось таку не надто привабливу духовну спадщину вибороли у тодішньої влади прихожани Української православної церкви на той час ще Київського Патріархату. Але тут звучала молитва нашою, рідною українською мовою – і це вже було для нас великою перемогою, справжнім святом…
Михайлик народився і зростав у звичайній сільській родині на Івано-Франківщині. У тому мальовничому передгір’ї Карпат з величезною кількістю церков, де в молитвах віряни знаходили душевний спокій і втіху, де у розмові зі Всевишнім їхні серця наповнювалося радістю й блаженством.
Змалечку, як і всі у їхній родині, хлопчик жив з великою вірою у Бога, разом з батьками відвідував церковні богослужіння, отримуючи неабияку духовну насолоду від церковних піснеспівів та молитов. І все ж про те, щоб у подальшому повністю присвятити себе служінню Всевишньому, навіть не задумувався. Більше того, маючи від природи неабиякий художній хист, Михайло Якубів по закінченню школи вступив до Івано-Франківського вищого художнього професійно-технічного училища, де за кілька років отримав спеціальність різбьяра по дереву.
Повернувшись з армійської служби, яку проходив у Прибалтиці, Михайло влаштувався художником-оформлювачем на одне з підприємств громадського харчування. Та вже незабаром у його щире юнацьке серце постукало перше і єдине кохання. Юна горянка Дарія зачарувала його своєю дівочою красою й добротою, своєю ніжною, щирою та відкритою вдачею. Незабаром молоді люди одружилися.
Юні й закохані, вони йшли під вінець, ніжно і дбайливо плекаючи у серцях єдину й неповторну формулу власного житейського щастя: з ніжним поглядом дорогих серцю очей, з блакиттю весняного неба й яскравою зеленню порослих смереками карпатських гір, з теплом родинного гніздечка та своїми першими батьківськими турботами.
А втім, людське щастя – річ дуже коштовна й, на жаль, часом дуже крихка. Втрата синочка-первістка стала для молодої родини першим важким випробуванням на їхній сімейній дорозі, і тільки велика любов одне до одного й ВІРА У БОГА допомогли молодому подружжю справитися з цим вселенським горем.
Шукаючи втіхи для свого зболеного батьківського серця у слові Божому, Михайло вступив на навчання до Івано-Франківської духовної семінарії. Навчаючись в оточенні духовних отців, молитов, постів, церковних пісень та богослужінь, він вже не другому курсі почав готувати себе до того, щоб нести Господню віру охочим до слова Божого туди, де будуть потрібні його розрада та духовна підтримка. Навчався добре, спрагло, як губка, всотуючи в себе духовні знання й настанови святих отців та викладачів. Незабаром вже отримав звання диякона. Коли вже був на четвертому курсі, до семінарії прийшов лист з Чернігівської єпархії з проханням направити їм когось у священнослужителі у нещодавно споруджену Свято-Михайлівську церкву у Ведмедівку на Носівщині. Коли семінаристу запропонували очолити цю крихітну парафію на Чернігівщина, він відразу ж і погодився. Утім, на той час у родині вже народився маленький синочок, Михайлик, тож поки Михаїл з Дарією збиралися в далеку від їхньої Івано-Франківщини дорогу, місце настоятеля храму у Ведмедівці вже виявилося зайнятим.
Утім, назад до семінарії чернігівський владика молодого священика не відпустив, тимчасово запропонувавши місце другого священика у нещодавно переданій Чернігівській єпархії УПЦ Київського патріархату Свято-Покровській церкві у Ніжині. Власне, саме у цій церкві рівно тридцять років тому 4 грудня, на велике християнське свято - Введення у храм Пресвятої Богородиці, або Третя Пречиста - отець Михаїл відправив своє перше сугубе з іншим священиком богослужіння. А вже на Великдень наступного 1996 року провів свою першу пасхальну службу…
Напередодні цієї важливої рубіжної дати ми завітали до отця Михаїла, аби привітати його, й разом зі священнослужителем ще раз згадати роки відродження цієї духовної святині, й разом з ним з вдячністю згадати тих, хто йому допомагав, був поруч у радості й турботах, хто й сьогодні продовжує надихати у його важливій духовній праці.
-Отче Михайле, як Вам вдалося старі занедбані руїни перетворити на справжню духовну окрасу міста?
- Мабуть, так Господу було угодно, щоб цей старовинний храм знову зачаровував усіх ніжинців та гостей міста своєю величчю і красою, щоб у ньому звучало слово Боже й молитва нашої рідною українською мовою. Свято-Троїцька церква була у Ніжині першим і спочатку єдиним храмом немосковитського підпорядкування, тож уявіть, як непросто тоді було достукатися до сердець вірян. Пізніше ми також навчилися шукати спонсорів та благодійників, сюди почали звертатися люди зі своєю допомогою, натомість отримували тут духовну втіху й розраду. А тоді, в далекі дев’яності, у всіх прихожан разом зі священиками було лише єдине й непереборне бажання просто відродити цей храм. Збиралися толоками після роботи й у вихідні дні, організовували так звані суботники, щоб збирати й вивезти сміття, залишки будівельних матеріалів, розчищали чагарники.
Сьогодні я з великою вдячністю згадую багатьох тих людей, без яких, думаю, нам було б ще встократ важче. Це тодішній командир військової частини 80-го складу полковник Михайло Супрунович, головний архітектор та голова БФ «Ніжин- місто моє» Григорій Шмаровоз, директор Ніжинського лісгоспу Григорій Берізка, очільники виробничих підприємств «Інжен» та Ніжинської нафтогазорозвідувальної експедиції по випробуванню свердловин Анатолій Божко та Григорій Дворнік. Дуже багато чого вдалося досягнути завдяки взаємодії заступника міського голови Ніжина по будівництву Михайла Харчук, нашій співпраці з головою Верховної Ради України Іваном Плющем, міністром транспорту та зв’язку Георгієм Кирпою, місцевими й столичними підприємцями. Потрібні було «дістати» лісоматеріал чи якісь інші будівельні матеріали, знайти транспорт чи посприяти у вирішенні якихось дозвільних питань чи проблем – ми завжди відчували в цих людях підтримку. Ми всім їм вдячні не тільки за проведені дороговартісні й масштабні роботи зі встановлення гідроізоляції, подаровані іконостас, церковні дзвони, а й за кожну благодійну гривню, мішок цементу й навіть за кожну куплену для церкви банку фарби чи лампочку. Адже будь-яка, навіть найменша підтримка важлива тоді, коли вона надходить вчасно. Із вдячністю зараз згадую справді золоті руки наших добровільних помічників-реставраторів Григорія Сипливця, Олександра Шевченка, Олександра Кота. Пам’ятаю хвилюючу мить встановлення хреста на головний церковний купол – тоді нашими почесними гостями були працівники механічного заводу на чолі з директором Григорієм Чернетою, які, власне, й допомогли нам його виготовити…
-Напередодні зі владикою згадували наших найперших та найвірніших прихожанок, з якими починали цю нелегку справу, - веде далі отець Михаїл. – На жаль, багато хто вже спочиває у Господній оселі, але є й ті, хто і зараз залишається пліч о пліч з нами. Це Валентина Сергіївна Мацогорова, Ольга Іванівна Дякова, Ганна Миколаївна Шелепун.
-Часто ми кажемо або чуємо слова про те, що Господь дає людині стільки випробувань, скільки вона може витримати. Він дає нам усього по вірі нашій. Пам’ятаю підготовку до відкриття вже оновленої, відреставрованої церкви: здається, зробили все, крім одного – не встигли зробити земляну висипку під майбутній сад. Аж тут пропозиція від ще одного місцевого підприємця. Каже, а давайте я вам землі завезу й майданчик під сад вирівняю… Так вже за кілька тижнів ми урочисто заклали фруктовий сад, який зараз радує прихожан та навколишню дітлашню смачними яблуками, грушами, сливами. До речі, участь у цьому брали наші дорогі гості й помічники народні депутати, голова Верховної ради Іван Плющ, голова Чернігівської ОДА Микола Бутко, міський голова Ніжина Михайло Приходько, інші благодійники…
До речі, отцю Михаїлу довелося відновлювати не тільки Свято-Троїцьку церкву. На території цього собору поруч з літньою Свято-Покровською церквою розташована ще й Свято-Миколаївська зимова.
Колись, у роки атеїзму, її використовували під спортзал, та з поверненням цих культових споруд у духовне лоно постало питання і відкриття церкви Святого Миколая. Тож як тільки вона стала до ладу, отець Михаїл відновив там почергові богослужіння, започаткувавши добру традицію вручення подарунків від Святого Миколая маленьким парафіянам та відвідини з гостинцями міського будинку-інтернату для інвалідів. Ці особливі дітки й зараз часті та бажані гості у Свято-Троїцькій церкві. Отець Михаїл багато років є членом наглядової ради цього закладу, парафія постійно допомагає мешканцям цього сиротинцю продуктами харчування, пригощає випічкою та солодощами тощо…
На жаль, з початком військових дій на Сході реставраційні роботи у Свято-Покровському храмі довелося пригальмувати. Війна внесла свої корективи й розставила інші пріоритети. Вже у перший день повномасштабного вторгнення Свято-Покровська церква стала осередком єдності. Прихожани йшли сюди не тільки в надії на сугубу молитву в захисті від лютого ворога. Вони несли сюди продукти харчування, консервацію та інші домашні продовольчі запаси, ділилися всім, що могло знадобитися воїнам ЗСУ та бійцям місцевої територіальної оборони на блокпостах.
-П’ятдесять шість днів і ночей у нашій церкві безперервно звучала молитва й паралельно з цим плелися маскувальні сітки, готувалися обіди, збиралися й відправлялися за запитами військових гуманітарні вантажі з продовольством, медикаментами, засобами гігієни та іншими необхідними у воєнному побуті речами. Власне, ця робота тут ведеться і сьогодні, - згадує священик.
-Журналістка одного з телеканалу у своєму репортажі якось назвала нашу церкву ветеранським хабом, - розповідає далі отець Михаїл. –Звісно, і в інших ніжинських храмах ПЦУ теж не сидять склавши рук, організовують збори та плетуть маскувальні сітки. Але нам було приємно це чути. Справді, від початку війни при храмі цілодобово працює волонтерський штаб, організовуються збори коштів на придбання необхідного військового обладнання, тепловізорів, безпілотників, плетуться маскувальні сітки, сортуються гуманітарні вантажі й організовуються поїздки на передову та в інші «гарячі»точки. За цей час нашим волонтерам вдалося передати для фронту тридцять автівок. А ще ж запчастини до них і пальне, бронежилети й каски, медикаменти, пічки-буржуйки, підручні матеріали для будівництва землянок, свічки тощо. Наших волонтерок вже давно так і охрестили – волонтерський батальйон «Покрова», учасники якого на чолі з матінкою Дарією невпинно моляться, трудяться й своєю працею невпинно наближають перемогу наших захисників над ворогом…
- Військові дії дуже тісно пов’язані з трагедіями, з втратами й, на жаль, зі смертю воїнів, наших дорогих, мужніх захисників. Поховальні церемонії воїнів, які віддали свої життя за свободу та захист кордонів нашої держави й державності, також є важливою складовою й частиною Вашого душпастирського служіння. Це завжди важко – фізично, психологічно, емоційно…
- Священик завжди має бути поруч зі своїми вірянами, зі своїм народом і в часи радості, і в важку й трагічну годину. На жаль, зараз серед людей, у їхніх серцях та душах дуже багато суму й тривожності. Це й зрозуміло, але на можна відчаюватися. Зі словами втіхи і розради, з мудрим словом Божим, з волонтерською допомогою й підтримкою маємо бути поруч, бо віра і молитва – це те, що зараз потрібно багатьом. Я пишаюся нашими захисниками, нашими волонтерами, нашими медиками, аграріями, бізнесменами й підприємцями, нашими дітьми, які, хто як може, усі працюють на підтримку фронту. Й водночас мені важко змиритися з тим, що серед українців є люди, котрим і на четвертому році цієї кровопролитної війни все ще не доходить, з яким підступним ворогом українці стали на герць, хто продовжує молитися «во славу» руської церкви, хто чекає російського визволення. Визволення не буде. Навіть їм. Бо зрадники – вони для всіх зрадники: і для своїх, і для чужих…
-Що для Вас є найбільшою життєвою цінністю?
-Віра. Церква. Родина – дружина, діти, внучка. Ніжин, який став рідним містом і для мене, і для моїх батьків. Мої прихожани. Люди, яких я люблю, і які люблять мене. Наші воїни, захисники, завдяки яким у кожного з нас є дім, робота, можливість займатися улюбленою справою і просто проживати життя, насолоджуватися кожною його миттю…
-Чим займаєтеся у свій вільний час?
-Люблю читати. Святе писання, поетичні, прозові твори сучасних українських майстрів красного слова…
-Які книги найдужче «зачепили» останнім часом?
-Збірник поезій Артема Сенчила «Дні». Образно, коротко, ємко, сильно. А ще люблю творчість Леоніда Горлача, наприклад,«Перст Аскольда»…
-Про що мрієте?
-Звичайно ж, про перемогу, про закінчення війни. Адже ще скільки цікавих задумів ще залишаються нереалізованими. Насамперед треба завершити реставрацію нашого теперішнього волонтерського хабу – літньої Свято-Покровської церкви. Поки що тільки закінчили розписувати дзвіницю. Хотілося б більше часу присвятити духовній культурно-просвітницькій роботі. Ми вже понад двадцять років співпрацюємо з Українським біблійним товариством, до війни багато разів організовували зустрічі та спільні заходи по вшануванню діячів культури, просвітників, духовних діячів. Цього року, наприклад, виповнюється 160 років від часу перекладу Біблії на українську мову. Й, до речі, ця подія якраз і відбувалася у Ніжині, у стінах гоголівського вишу. Не хотілося, щоб це пройшло повз увагу громадськості…
Катерина ГАВРИШ
Газета Ніжинщини "ВІСТІ"
Унікальність його в тому, що це єдина у місті культова споруда, споруджена в стилі українського бароко ще до того, як синод російської православної церкви заборонив зодчим будувати православні храми саме в нашому, українському народному стилі. Цією церквою, що свого часу виросла на підвищенні посеред міста, буквально на березі річки Остер - з розкішною двоярусною дзвіницею й напівкруглими прибудовами по чотирьох боках високих білосніжних мурів, що вже не одне сторіччя тримають на своїх міцних кам’яних плечах оригінальний шпилястий купол з двома заломами, - й зараз милуються мешканці не тільки сусідньої Мигалівки, а й інших територіально віддалених мікрорайонів міста. Ближче погляд вихоплює дбайливо доглянутий фруктовий сад, розкішні квіткові клумби та зелені колоновидні ялівці біля решітки огорожі, що півколом огортають величний літній храм Святої Покрови та розташовану поруч з ним зимову Свято-Миколаївську церкву. У тандемі з вишуканістю внутрішнього оздоблення й урочистістю проводжуваних тут богослужінь все це робить Свято-Покровський храм одним з найвідвідуваніших православних святинь міста. Утім, так було не завжди...
-Я був п’ятим настоятелем храму у його вже новітній історії, - згадує настоятель Свято-Покровської церкви отець Михаїл Якубів. –Тридцять років тому вперше переступивши його поріг, моє серце стиснулося від болю й розпачу. Адже замість старовинної величної пам’ятки історії, культури та архітектури я стояв посеред справжньої руїни. Колись і кимось розбитий іконостас, потрощені ікони, розібрана на будівельні матеріали підлога, повалений церковний дзвін, зарослі молодими деревцями куполи, зруйновані стіни й закладені цеглою вікна та двері – ось таку не надто привабливу духовну спадщину вибороли у тодішньої влади прихожани Української православної церкви на той час ще Київського Патріархату. Але тут звучала молитва нашою, рідною українською мовою – і це вже було для нас великою перемогою, справжнім святом…
Михайлик народився і зростав у звичайній сільській родині на Івано-Франківщині. У тому мальовничому передгір’ї Карпат з величезною кількістю церков, де в молитвах віряни знаходили душевний спокій і втіху, де у розмові зі Всевишнім їхні серця наповнювалося радістю й блаженством.
Змалечку, як і всі у їхній родині, хлопчик жив з великою вірою у Бога, разом з батьками відвідував церковні богослужіння, отримуючи неабияку духовну насолоду від церковних піснеспівів та молитов. І все ж про те, щоб у подальшому повністю присвятити себе служінню Всевишньому, навіть не задумувався. Більше того, маючи від природи неабиякий художній хист, Михайло Якубів по закінченню школи вступив до Івано-Франківського вищого художнього професійно-технічного училища, де за кілька років отримав спеціальність різбьяра по дереву.
Повернувшись з армійської служби, яку проходив у Прибалтиці, Михайло влаштувався художником-оформлювачем на одне з підприємств громадського харчування. Та вже незабаром у його щире юнацьке серце постукало перше і єдине кохання. Юна горянка Дарія зачарувала його своєю дівочою красою й добротою, своєю ніжною, щирою та відкритою вдачею. Незабаром молоді люди одружилися.
Юні й закохані, вони йшли під вінець, ніжно і дбайливо плекаючи у серцях єдину й неповторну формулу власного житейського щастя: з ніжним поглядом дорогих серцю очей, з блакиттю весняного неба й яскравою зеленню порослих смереками карпатських гір, з теплом родинного гніздечка та своїми першими батьківськими турботами.
А втім, людське щастя – річ дуже коштовна й, на жаль, часом дуже крихка. Втрата синочка-первістка стала для молодої родини першим важким випробуванням на їхній сімейній дорозі, і тільки велика любов одне до одного й ВІРА У БОГА допомогли молодому подружжю справитися з цим вселенським горем.
Шукаючи втіхи для свого зболеного батьківського серця у слові Божому, Михайло вступив на навчання до Івано-Франківської духовної семінарії. Навчаючись в оточенні духовних отців, молитов, постів, церковних пісень та богослужінь, він вже не другому курсі почав готувати себе до того, щоб нести Господню віру охочим до слова Божого туди, де будуть потрібні його розрада та духовна підтримка. Навчався добре, спрагло, як губка, всотуючи в себе духовні знання й настанови святих отців та викладачів. Незабаром вже отримав звання диякона. Коли вже був на четвертому курсі, до семінарії прийшов лист з Чернігівської єпархії з проханням направити їм когось у священнослужителі у нещодавно споруджену Свято-Михайлівську церкву у Ведмедівку на Носівщині. Коли семінаристу запропонували очолити цю крихітну парафію на Чернігівщина, він відразу ж і погодився. Утім, на той час у родині вже народився маленький синочок, Михайлик, тож поки Михаїл з Дарією збиралися в далеку від їхньої Івано-Франківщини дорогу, місце настоятеля храму у Ведмедівці вже виявилося зайнятим.
Утім, назад до семінарії чернігівський владика молодого священика не відпустив, тимчасово запропонувавши місце другого священика у нещодавно переданій Чернігівській єпархії УПЦ Київського патріархату Свято-Покровській церкві у Ніжині. Власне, саме у цій церкві рівно тридцять років тому 4 грудня, на велике християнське свято - Введення у храм Пресвятої Богородиці, або Третя Пречиста - отець Михаїл відправив своє перше сугубе з іншим священиком богослужіння. А вже на Великдень наступного 1996 року провів свою першу пасхальну службу…
Напередодні цієї важливої рубіжної дати ми завітали до отця Михаїла, аби привітати його, й разом зі священнослужителем ще раз згадати роки відродження цієї духовної святині, й разом з ним з вдячністю згадати тих, хто йому допомагав, був поруч у радості й турботах, хто й сьогодні продовжує надихати у його важливій духовній праці.
-Отче Михайле, як Вам вдалося старі занедбані руїни перетворити на справжню духовну окрасу міста?
- Мабуть, так Господу було угодно, щоб цей старовинний храм знову зачаровував усіх ніжинців та гостей міста своєю величчю і красою, щоб у ньому звучало слово Боже й молитва нашої рідною українською мовою. Свято-Троїцька церква була у Ніжині першим і спочатку єдиним храмом немосковитського підпорядкування, тож уявіть, як непросто тоді було достукатися до сердець вірян. Пізніше ми також навчилися шукати спонсорів та благодійників, сюди почали звертатися люди зі своєю допомогою, натомість отримували тут духовну втіху й розраду. А тоді, в далекі дев’яності, у всіх прихожан разом зі священиками було лише єдине й непереборне бажання просто відродити цей храм. Збиралися толоками після роботи й у вихідні дні, організовували так звані суботники, щоб збирати й вивезти сміття, залишки будівельних матеріалів, розчищали чагарники.
Сьогодні я з великою вдячністю згадую багатьох тих людей, без яких, думаю, нам було б ще встократ важче. Це тодішній командир військової частини 80-го складу полковник Михайло Супрунович, головний архітектор та голова БФ «Ніжин- місто моє» Григорій Шмаровоз, директор Ніжинського лісгоспу Григорій Берізка, очільники виробничих підприємств «Інжен» та Ніжинської нафтогазорозвідувальної експедиції по випробуванню свердловин Анатолій Божко та Григорій Дворнік. Дуже багато чого вдалося досягнути завдяки взаємодії заступника міського голови Ніжина по будівництву Михайла Харчук, нашій співпраці з головою Верховної Ради України Іваном Плющем, міністром транспорту та зв’язку Георгієм Кирпою, місцевими й столичними підприємцями. Потрібні було «дістати» лісоматеріал чи якісь інші будівельні матеріали, знайти транспорт чи посприяти у вирішенні якихось дозвільних питань чи проблем – ми завжди відчували в цих людях підтримку. Ми всім їм вдячні не тільки за проведені дороговартісні й масштабні роботи зі встановлення гідроізоляції, подаровані іконостас, церковні дзвони, а й за кожну благодійну гривню, мішок цементу й навіть за кожну куплену для церкви банку фарби чи лампочку. Адже будь-яка, навіть найменша підтримка важлива тоді, коли вона надходить вчасно. Із вдячністю зараз згадую справді золоті руки наших добровільних помічників-реставраторів Григорія Сипливця, Олександра Шевченка, Олександра Кота. Пам’ятаю хвилюючу мить встановлення хреста на головний церковний купол – тоді нашими почесними гостями були працівники механічного заводу на чолі з директором Григорієм Чернетою, які, власне, й допомогли нам його виготовити…
-Напередодні зі владикою згадували наших найперших та найвірніших прихожанок, з якими починали цю нелегку справу, - веде далі отець Михаїл. – На жаль, багато хто вже спочиває у Господній оселі, але є й ті, хто і зараз залишається пліч о пліч з нами. Це Валентина Сергіївна Мацогорова, Ольга Іванівна Дякова, Ганна Миколаївна Шелепун.
-Часто ми кажемо або чуємо слова про те, що Господь дає людині стільки випробувань, скільки вона може витримати. Він дає нам усього по вірі нашій. Пам’ятаю підготовку до відкриття вже оновленої, відреставрованої церкви: здається, зробили все, крім одного – не встигли зробити земляну висипку під майбутній сад. Аж тут пропозиція від ще одного місцевого підприємця. Каже, а давайте я вам землі завезу й майданчик під сад вирівняю… Так вже за кілька тижнів ми урочисто заклали фруктовий сад, який зараз радує прихожан та навколишню дітлашню смачними яблуками, грушами, сливами. До речі, участь у цьому брали наші дорогі гості й помічники народні депутати, голова Верховної ради Іван Плющ, голова Чернігівської ОДА Микола Бутко, міський голова Ніжина Михайло Приходько, інші благодійники…
До речі, отцю Михаїлу довелося відновлювати не тільки Свято-Троїцьку церкву. На території цього собору поруч з літньою Свято-Покровською церквою розташована ще й Свято-Миколаївська зимова.
Колись, у роки атеїзму, її використовували під спортзал, та з поверненням цих культових споруд у духовне лоно постало питання і відкриття церкви Святого Миколая. Тож як тільки вона стала до ладу, отець Михаїл відновив там почергові богослужіння, започаткувавши добру традицію вручення подарунків від Святого Миколая маленьким парафіянам та відвідини з гостинцями міського будинку-інтернату для інвалідів. Ці особливі дітки й зараз часті та бажані гості у Свято-Троїцькій церкві. Отець Михаїл багато років є членом наглядової ради цього закладу, парафія постійно допомагає мешканцям цього сиротинцю продуктами харчування, пригощає випічкою та солодощами тощо…
На жаль, з початком військових дій на Сході реставраційні роботи у Свято-Покровському храмі довелося пригальмувати. Війна внесла свої корективи й розставила інші пріоритети. Вже у перший день повномасштабного вторгнення Свято-Покровська церква стала осередком єдності. Прихожани йшли сюди не тільки в надії на сугубу молитву в захисті від лютого ворога. Вони несли сюди продукти харчування, консервацію та інші домашні продовольчі запаси, ділилися всім, що могло знадобитися воїнам ЗСУ та бійцям місцевої територіальної оборони на блокпостах.
-П’ятдесять шість днів і ночей у нашій церкві безперервно звучала молитва й паралельно з цим плелися маскувальні сітки, готувалися обіди, збиралися й відправлялися за запитами військових гуманітарні вантажі з продовольством, медикаментами, засобами гігієни та іншими необхідними у воєнному побуті речами. Власне, ця робота тут ведеться і сьогодні, - згадує священик.
-Журналістка одного з телеканалу у своєму репортажі якось назвала нашу церкву ветеранським хабом, - розповідає далі отець Михаїл. –Звісно, і в інших ніжинських храмах ПЦУ теж не сидять склавши рук, організовують збори та плетуть маскувальні сітки. Але нам було приємно це чути. Справді, від початку війни при храмі цілодобово працює волонтерський штаб, організовуються збори коштів на придбання необхідного військового обладнання, тепловізорів, безпілотників, плетуться маскувальні сітки, сортуються гуманітарні вантажі й організовуються поїздки на передову та в інші «гарячі»точки. За цей час нашим волонтерам вдалося передати для фронту тридцять автівок. А ще ж запчастини до них і пальне, бронежилети й каски, медикаменти, пічки-буржуйки, підручні матеріали для будівництва землянок, свічки тощо. Наших волонтерок вже давно так і охрестили – волонтерський батальйон «Покрова», учасники якого на чолі з матінкою Дарією невпинно моляться, трудяться й своєю працею невпинно наближають перемогу наших захисників над ворогом…
- Військові дії дуже тісно пов’язані з трагедіями, з втратами й, на жаль, зі смертю воїнів, наших дорогих, мужніх захисників. Поховальні церемонії воїнів, які віддали свої життя за свободу та захист кордонів нашої держави й державності, також є важливою складовою й частиною Вашого душпастирського служіння. Це завжди важко – фізично, психологічно, емоційно…
- Священик завжди має бути поруч зі своїми вірянами, зі своїм народом і в часи радості, і в важку й трагічну годину. На жаль, зараз серед людей, у їхніх серцях та душах дуже багато суму й тривожності. Це й зрозуміло, але на можна відчаюватися. Зі словами втіхи і розради, з мудрим словом Божим, з волонтерською допомогою й підтримкою маємо бути поруч, бо віра і молитва – це те, що зараз потрібно багатьом. Я пишаюся нашими захисниками, нашими волонтерами, нашими медиками, аграріями, бізнесменами й підприємцями, нашими дітьми, які, хто як може, усі працюють на підтримку фронту. Й водночас мені важко змиритися з тим, що серед українців є люди, котрим і на четвертому році цієї кровопролитної війни все ще не доходить, з яким підступним ворогом українці стали на герць, хто продовжує молитися «во славу» руської церкви, хто чекає російського визволення. Визволення не буде. Навіть їм. Бо зрадники – вони для всіх зрадники: і для своїх, і для чужих…
-Що для Вас є найбільшою життєвою цінністю?
-Віра. Церква. Родина – дружина, діти, внучка. Ніжин, який став рідним містом і для мене, і для моїх батьків. Мої прихожани. Люди, яких я люблю, і які люблять мене. Наші воїни, захисники, завдяки яким у кожного з нас є дім, робота, можливість займатися улюбленою справою і просто проживати життя, насолоджуватися кожною його миттю…
-Чим займаєтеся у свій вільний час?
-Люблю читати. Святе писання, поетичні, прозові твори сучасних українських майстрів красного слова…
-Які книги найдужче «зачепили» останнім часом?
-Збірник поезій Артема Сенчила «Дні». Образно, коротко, ємко, сильно. А ще люблю творчість Леоніда Горлача, наприклад,«Перст Аскольда»…
-Про що мрієте?
-Звичайно ж, про перемогу, про закінчення війни. Адже ще скільки цікавих задумів ще залишаються нереалізованими. Насамперед треба завершити реставрацію нашого теперішнього волонтерського хабу – літньої Свято-Покровської церкви. Поки що тільки закінчили розписувати дзвіницю. Хотілося б більше часу присвятити духовній культурно-просвітницькій роботі. Ми вже понад двадцять років співпрацюємо з Українським біблійним товариством, до війни багато разів організовували зустрічі та спільні заходи по вшануванню діячів культури, просвітників, духовних діячів. Цього року, наприклад, виповнюється 160 років від часу перекладу Біблії на українську мову. Й, до речі, ця подія якраз і відбувалася у Ніжині, у стінах гоголівського вишу. Не хотілося, щоб це пройшло повз увагу громадськості…
Катерина ГАВРИШ
Газета Ніжинщини "ВІСТІ"
| Читайте також |
| Коментарі (0) |