Головна › Новини › ПОГЛЯД
В міцних обіймах ранкової привітності
05-Груд-16 846 1.0 0
10:21. Понеділок. 42-га маршрутка завертає на вулицю Гончу. Сумні крісла вдивляються у вікна. Навіть музика не грає в кабіні водія. Ніхто з його знайомих на сидінні поряд не заводить душевних розмов.

Половина салону сонно хитається. Я не хитаюся в такт усім, бо притиснута до бічної стінки. На другому сидінні від входу огрядна жінка зминає в руках пакет. Поряд неї — вільне місце біля вікна. Але ніхто не сідає, як це часто буває. Дехто подивляється на жінку, жінка не подивляється ні на кого.

У неї яскраво-рожевий манікюр. Нігті довгі, гострі, із наліпленими блискучими камінцями. Синя лінія тягнеться верхніми повіками й плавно завертає вгору, майже торкаючись домальованих брів.

Невисокого зросту чоловік притиснувся до перегородки, що відділяє сонний салон від водія. Йому, можливо, років сорок.

На чоловікові дута зимова куртка та чорна шапка натягнута до самих брів. Брови, як шапка. Очі, як брови. Папку подібного кольору стискають жилаві руки. За неї вчепилася сіра кулькова ручка.

Чоловік періодично присідає, щоби краще роздивитися, що за вікном. Котрась із жіночок, що вже довгенько стоїть, намагається сісти на вільне місце біля жінки з рожевими нігтями.

Сонна тиша здригається від гепання сумки об вільне сидіння й кректання тої самої жіночки. Вона намагається перелізти через коліна жінки з пакетом. Жінка з пакетом закочує очі. Жінка з пакетом, здається, обурена.

Маршрутка наближається щоденної зупинки. Жінка поволі підіймається, нігті вгризаються в зіжм'яканий пакет. Тримає вона його не за ручки, а так, ніби за горло.
Декілька разів її хитає й, здається, що нігті зараз наскрізь проколють той змучений пакетик.

Зачепивши декількох пасажирів, жінка дістається дверей. Нафарбовані очі невпевнені. Позаду жінки збираються люди, щоби вийти. Позаду жінки скупчується якась нервовість. Ніжодних “На астановке!”. Люд мовчить, ніби прислухається до падінь коліс у неглибокі вибоїни.

Чоловік з папкою також мається в черзі тих, хто потенційно збирається виходити. Стоїть трохи збоку від жінки. Так само намагається роздивитися, що там у вікні. Жінка в свою чергу теж трохи присідає, ніби невпевнена, чи там їй потрібно вийти.

- Прошу вибачить, чи пані буде виходе? - промовляє до жінки чоловік, трохи перехилившись, щоб її бачити. Львів? Франківськ? Волинь? Жінка міцніше стискає шию пакета й губи, що не завжди рівномірно окреслені блідим олівцем. Вона знову закочує очі. Тоді губи, здається, стають ще вужчими.

“Женщінв, ви виходітє?”- миттєво задзвеніло в моїй голові. Мені чомусь видається, що на них би жінка хоч якось та відреагувала.

На зупинці чверть сонного салону покидає маршрутку. Жінка так само тягне пакет за горлянку звертаючи у бік проспекту Перемоги. За нею виходить малюсінька школярка з наплічником більшим од неї самої. Мені чутно її невпевнене, але батьками виховане, “спасіба”.

- Пажалуста, - навряд чи чує вона автоматичну відповідь водія. І нехай.

Той самий чоловік із папкою на виході залишає в салоні луною відбите “Ґре́чно дякую!”. Львів? Франківськ? Волинь? Водій нічого не відповідає.
Про себе йменую чоловіка “іноземцем”. Проводжаю поглядом дуту куртку, що прямує в бік обленерго. Водій рушає.

Віра КУРИКО

Цей та інші матеріали опубліковані в газеті "Сіверщина", 1100 номер якої недавно вийшов. Передплата - по всій Україні!


Допомога проекту СІВЕРЩИНА - благодійний внесок

Теги:етюд, газета Сіверщина, віра Курико


Читайте також



Коментарі (0)
avatar