Тридцятиріччя газети «Сіверщина»
Датою її заснування визначено дату юридичної реєстрації – 7 грудня 1992 року.
Газета «Сіверщина» - яскрава і, без перебільшення, героїчна сторінка у вибудові української державності на теренах нашого сіверського краю. Практично кожен її випуск – то героїчні зусилля, в результаті яких вона й виходила чудом. Тим чудом, за яким стояли нерви нашої трійці – Петра Антоненка, Володимира Ступака і мене. Як часто бувало, що друкарня «Деснянської правди», науськувана комуністами\ регіоналами відмовлялася нас друкувати і або я, або Ступак дзвонили чи йшли особисто на тяжкі переговори, аж доки газета акуратно складалася у пачки та відправлялася на експедицію і Петро Антоненко вигукував: «О, газета вийшла!» та й сам дивувався….
А починалася вона з того, що в чернігівській «Просвіті» зібралися журналісти, які не могли терпіти засилля офіціозно- монструазної атмосфери в медіа і вирішили видавати своє – спершу альманах «Просвіта- 92», потім журнал «Літературний Чернігів», зрештою – газету. Вона спершу звалася «За Україну!», відсилаючи до слів Миколи Вороного «За Україну, за її долю, за честь, за славу, за народ!». Вони й стояли в епіграфі газети, заперечуючи недавнє комуняцьке «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!», що було неодмінним для всіх так званих «правд» - що «Деснянської», що «Куликівської»… А потім я таки настояв, щоб перейменували на «Сіверщину», бо по-перше, це глибше, а по-друге, не хотілося, щоб ми якось уподібнювались комуняцькій рептильці «За соціальну справедливість!» (була й така газетка!).
Власне, більш ніж 20- річну історію газети «Сіверщина» (яка ще й мала дочірню «Білу хату»!) переказувати довго (хоча колись таки треба). Скажу лишень про її загибель.
«Сіверщина» завжди була кісткою в горлі комуністам та іншим ворогам України, які довго тримали Чернігівщину в «червоному поясі». Аж нарешті у 2002 році з цього поясу ми вийшли – тобто за проукраїнські партії проголосували у нас виборців більше, ніж за проросійські. Так ось: якщо врахувати, що кожен примірник «Сіверщини» читали мінімум двоє людей (сім’ї у нас, на жаль, мало чисельні), то й вийде, що саме «Сіверщина» і подолала червоне охвістя Чернігівщини.
Звісно, це не могло минутися безкарно для все ще сильної агентури КГБ\КПСС\ФСБ, яка особливо розквітла буйним будяковим цвітом за Януковича – пам’ятаєте, навіть СБУ і армію очолювали громадяни Росії?! Що вже казати про область! А оскільки тоді були тільки два медіа, які, грубо кажучи, сміли гавкати на владу – сайт «Високий вал» і газета «Сіверщина», було вирішено їх прибрати. Скажіть, що ФСБ ні до чого… Тим паче, що я вже зареєстрував і видавництво "Сіверщина", і воно вже видало кілька книг, як, скажімо, збірник "Сіверщина інкогніта" чи першу книгу мандрівника Олександра Волощука... Тобто "Сіверщина" ставала успішним концерном, а допустити цього московська агентура не могла.
Спершу спробували шляхом перевороту у «Просвіті», яка була засновником газети – не вдалося. Я лишився головою і відтак керував і далі газетою, їм на лихо. Тоді через бізнесменів, яких ми, відчаявшись битися самостійно, як риба об лід, запросили для видання газети. На кількох розширених засіданнях правління «Просвіти» і редакційних колегіях вони клялися\божилися, що йдуть в газету виключно для української справи. Та й були ж під прапором начебто проукраїнської партії – «УДАРу». А прийшовши, зробили все, щоб газети не стало.
Спершу міняли директорів та нічого не виходило – курс газети тримався. Тоді звільнили мене з редакторства, звісно, незаконно, і поставили Олександра Супронюка – результат нульовий . І газета, яка більше 20 років виходила без них, багатих, з ними – з Сергієм Аверченком та Віктором Лазарем припинила вихід. Ще спробував відновити її Олександр Шевченко, але відновити завмерле важче, ніж тримати живуче…
І як скажете й тепер, що ФСБ ні при чому, а я страждаю на шпигуноманію, то скажу, що в один не прекрасний період тираж газети впав майже на 50 відсотків. Хто займався передплатою – скаже вам, що такого природнім чином бути не може. Сталося це за керування чернігівською дирекцією «Укрпошти» Олександром Тимощуком після того того, як мені в Києві організували зустріч начебто з рекламодавцем, який виявився агентом ГРУ Росії, і я відмовився від його щедрої пропозиції публікувати статті проти політики Віктора Ющенка, спрямованої на видворення з Севастополя Чорноморського флоту. А він у розмові тричі повторив: «Магу тіраж как паднять, так і апустіть!». Я відмовився від його пропозиції, а СБУ згодом його видворила саме як агента російських спецслужб.
Наразі досить. Хоча про Сергія Аверченка, який у вмигока був звільнений з посади керівника Державного управління справами, треба не забути… До речі, випускника Курганського військово- політичного училища, офіцера радянської армії, який служив на китайському кордоні і зміг приватизувати фабрику міністерства оборони...
А ви думаєте тривалі спроби відібрати у чернігівської «Просвіти» приміщення відбуваються просто так, самі по собі?
Попри все, газета «Сіверщина», яку редагували ми з Петром Антоненком, стала визначальною для пророщування в нашому заледенілому краї паростків українства, що виросли і дають зараз плоди перемог у російсько- українській війні, яка почалася не сьогодні, і навіть не вчора. Ой, не вчора…
Василь ЧЕПУРНИЙ
Газета «Сіверщина» - яскрава і, без перебільшення, героїчна сторінка у вибудові української державності на теренах нашого сіверського краю. Практично кожен її випуск – то героїчні зусилля, в результаті яких вона й виходила чудом. Тим чудом, за яким стояли нерви нашої трійці – Петра Антоненка, Володимира Ступака і мене. Як часто бувало, що друкарня «Деснянської правди», науськувана комуністами\ регіоналами відмовлялася нас друкувати і або я, або Ступак дзвонили чи йшли особисто на тяжкі переговори, аж доки газета акуратно складалася у пачки та відправлялася на експедицію і Петро Антоненко вигукував: «О, газета вийшла!» та й сам дивувався….
А починалася вона з того, що в чернігівській «Просвіті» зібралися журналісти, які не могли терпіти засилля офіціозно- монструазної атмосфери в медіа і вирішили видавати своє – спершу альманах «Просвіта- 92», потім журнал «Літературний Чернігів», зрештою – газету. Вона спершу звалася «За Україну!», відсилаючи до слів Миколи Вороного «За Україну, за її долю, за честь, за славу, за народ!». Вони й стояли в епіграфі газети, заперечуючи недавнє комуняцьке «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!», що було неодмінним для всіх так званих «правд» - що «Деснянської», що «Куликівської»… А потім я таки настояв, щоб перейменували на «Сіверщину», бо по-перше, це глибше, а по-друге, не хотілося, щоб ми якось уподібнювались комуняцькій рептильці «За соціальну справедливість!» (була й така газетка!).
Власне, більш ніж 20- річну історію газети «Сіверщина» (яка ще й мала дочірню «Білу хату»!) переказувати довго (хоча колись таки треба). Скажу лишень про її загибель.
«Сіверщина» завжди була кісткою в горлі комуністам та іншим ворогам України, які довго тримали Чернігівщину в «червоному поясі». Аж нарешті у 2002 році з цього поясу ми вийшли – тобто за проукраїнські партії проголосували у нас виборців більше, ніж за проросійські. Так ось: якщо врахувати, що кожен примірник «Сіверщини» читали мінімум двоє людей (сім’ї у нас, на жаль, мало чисельні), то й вийде, що саме «Сіверщина» і подолала червоне охвістя Чернігівщини.
Звісно, це не могло минутися безкарно для все ще сильної агентури КГБ\КПСС\ФСБ, яка особливо розквітла буйним будяковим цвітом за Януковича – пам’ятаєте, навіть СБУ і армію очолювали громадяни Росії?! Що вже казати про область! А оскільки тоді були тільки два медіа, які, грубо кажучи, сміли гавкати на владу – сайт «Високий вал» і газета «Сіверщина», було вирішено їх прибрати. Скажіть, що ФСБ ні до чого… Тим паче, що я вже зареєстрував і видавництво "Сіверщина", і воно вже видало кілька книг, як, скажімо, збірник "Сіверщина інкогніта" чи першу книгу мандрівника Олександра Волощука... Тобто "Сіверщина" ставала успішним концерном, а допустити цього московська агентура не могла.
Спершу спробували шляхом перевороту у «Просвіті», яка була засновником газети – не вдалося. Я лишився головою і відтак керував і далі газетою, їм на лихо. Тоді через бізнесменів, яких ми, відчаявшись битися самостійно, як риба об лід, запросили для видання газети. На кількох розширених засіданнях правління «Просвіти» і редакційних колегіях вони клялися\божилися, що йдуть в газету виключно для української справи. Та й були ж під прапором начебто проукраїнської партії – «УДАРу». А прийшовши, зробили все, щоб газети не стало.
Спершу міняли директорів та нічого не виходило – курс газети тримався. Тоді звільнили мене з редакторства, звісно, незаконно, і поставили Олександра Супронюка – результат нульовий . І газета, яка більше 20 років виходила без них, багатих, з ними – з Сергієм Аверченком та Віктором Лазарем припинила вихід. Ще спробував відновити її Олександр Шевченко, але відновити завмерле важче, ніж тримати живуче…
І як скажете й тепер, що ФСБ ні при чому, а я страждаю на шпигуноманію, то скажу, що в один не прекрасний період тираж газети впав майже на 50 відсотків. Хто займався передплатою – скаже вам, що такого природнім чином бути не може. Сталося це за керування чернігівською дирекцією «Укрпошти» Олександром Тимощуком після того того, як мені в Києві організували зустріч начебто з рекламодавцем, який виявився агентом ГРУ Росії, і я відмовився від його щедрої пропозиції публікувати статті проти політики Віктора Ющенка, спрямованої на видворення з Севастополя Чорноморського флоту. А він у розмові тричі повторив: «Магу тіраж как паднять, так і апустіть!». Я відмовився від його пропозиції, а СБУ згодом його видворила саме як агента російських спецслужб.
Наразі досить. Хоча про Сергія Аверченка, який у вмигока був звільнений з посади керівника Державного управління справами, треба не забути… До речі, випускника Курганського військово- політичного училища, офіцера радянської армії, який служив на китайському кордоні і зміг приватизувати фабрику міністерства оборони...
А ви думаєте тривалі спроби відібрати у чернігівської «Просвіти» приміщення відбуваються просто так, самі по собі?
Попри все, газета «Сіверщина», яку редагували ми з Петром Антоненком, стала визначальною для пророщування в нашому заледенілому краї паростків українства, що виросли і дають зараз плоди перемог у російсько- українській війні, яка почалася не сьогодні, і навіть не вчора. Ой, не вчора…
Василь ЧЕПУРНИЙ
| Читайте також |
| Коментарі (1) |
|
| |
0
