Майстер химерної прози
Цьогоріч 24 листопада виповнюється 220 років від дня народження Олекси (Олексія) Петровича СТОРОЖЕНКА, українського письменника, драматурга, етнографа, самобутня творчість якого увійшла в історію української літератури, витримавши іспит часу.
Олекса_Стороженко носив «самоіронічні» плекані вуса півмісяцем (за словами Соломії Павличко) та походив зі стародавнього козацького роду, прославленого сотниками та полковниками. До речі, був дядьком Дмитра та Левка Ревуцьких. На світ з’явився 1805 року (за даними Українського національного біографічного архіву) у селі Лисогори на Чернігівщині в родині дрібного поміщика.
Дитячі роки Олекси пройшли в маєтку на Полтавщині. Освіту він здобував спершу вдома, а потім у шляхетному пансіоні в Харкові, де вивчав кілька мов, історію, словесність і природничі науки. Вдався він у прадідів - обрав справою життя військову службу: у 18 років стає юнкером у Ніжинському кінно-єгерському полку. Його кар’єра розвивалася стрімко: від унтерофіцера до капітана. За воєнні звитяги в турецькій війні дістав найпочесніший орден російської армії, хрест Святого Георгія.
Доля щедро наділила цю людину талантами: довгий час був чиновником з особливих доручень при київському генерал-губернаторі Бібікові, а потім - при Міністерстві внутрішніх справ! І судячи з архівних матеріалів та спогадів, Олекса Петрович вмів блискуче розкривати складні й заплутані карні справи. Та й сам зізнавався: «Розкриття злочину дає мені величезну насолоду; цим я й буваю повністю нагороджений за свою працю». А вийшов він у відставку в чині дійсного статського радника та оселився у власному маєтку Горішині неподалік від міста Брест (Білорусь). І лише тут повністю віддався творчості.
А що обдарування мав різнобічні, то й визнання прийшло до нього заслужене. Олекса Петрович блискуче грав на віолончелі та знався на історії світової музики, виявив він також неабиякий талант у малюванні та скульптурі. За свої скульптурні роботи був нагороджений медаллю Академії мистецтв, а за проєкт пам'ятника Несторові Літописцю отримав титул художника. До того ж володів блискучим даром народного оповідача. Друг Стороженка, Пантелеймон Куліш, вважав, що серед співбесідників Олексі Петровичу взагалі не було рівних.
Здається, письменник ніколи не «вигадував» своїх творів. Він сам зізнавався, що більшість історій чув від звичайних подорожніх, з якими зводила його доля під час постійних мандрів Україною, - бо такою була військова служба. Був особисто знайомий навіть з одним із останніх запорожців - 96-літнім Микитою Коржем, про що писав у своїх спогадах.
Олекса Стороженко відомий насамперед веселими оповіданнями про чортів і «прикрих баб», та справжню любов він плекав саме до історичної минувшини. Проза Стороженка просякнута духом козаччини й тугою за безповоротно втраченим минулим. Фольклор і українська міфологія, демонологія та особиста фантазія, все переплетено і пережито як своє рідне.
А ще зазначу, що публіка любила читати Стороженка. Його твори перекладали, ставили в театрі (Марко Кропивницький був і режисером, і головним актором вистави «Вуси»). Якщо ви бачили фільм «Пропала грамота», то пам’ятаєте лінію про чорта, який закохався в дівчину Одарку, що не з власної волі стала відьмою. Це якраз узято з оповідання Стороженка «Закоханий чорт».
Літературний дебют Стороженка відбувся 1857 року, коли він написав роман-хроніку «Брати-близнюки» та «Рассказы из крестьянского быта малоросиян». Спершу він творив російською мовою, однак згодом, під впливом українського національного відродження, після появи журналу «Основа» почав писати українською. Його збірка «Українські оповідання» (1863) стала справжньою подією. Літературна спадщина його за обсягом невелика – 14 творів російською та 26 українською мовами. Ще за життя письменника окремі його твори були перекладені німецькою та сербсько-хорватською мовами, а також інсценізовані в театрах. Серед найпомітніших творів — «Скарб», «Гаркуша», історична поема-притча «Марко Проклятий» (опублікована частково).
2013 року кілька закладів культури та громадських організацій Ічнянщини заснували літературно-мистецьку премію імені Олекси Стороженка.
«Майстер химерної прози», «Талановитий оповідач, неабиякий знавець народної мови, якою вмів орудувати просто по-мистецькому» (за С. Єфремовим), який «…любив заглядати у ту колиску, відкіль піднялося усе, що тільки не є значного меж людьми, усе, що й славить, і радує, і гнітить чоловіка», - пішов з життя 18 листопада 1874 року на своєму хуторі. Поховали письменника на цвинтарі села Тришин, нині Тришинське кладовище у Бресті.
Ольга ЧИРИК
Олекса_Стороженко носив «самоіронічні» плекані вуса півмісяцем (за словами Соломії Павличко) та походив зі стародавнього козацького роду, прославленого сотниками та полковниками. До речі, був дядьком Дмитра та Левка Ревуцьких. На світ з’явився 1805 року (за даними Українського національного біографічного архіву) у селі Лисогори на Чернігівщині в родині дрібного поміщика.
Дитячі роки Олекси пройшли в маєтку на Полтавщині. Освіту він здобував спершу вдома, а потім у шляхетному пансіоні в Харкові, де вивчав кілька мов, історію, словесність і природничі науки. Вдався він у прадідів - обрав справою життя військову службу: у 18 років стає юнкером у Ніжинському кінно-єгерському полку. Його кар’єра розвивалася стрімко: від унтерофіцера до капітана. За воєнні звитяги в турецькій війні дістав найпочесніший орден російської армії, хрест Святого Георгія.
Доля щедро наділила цю людину талантами: довгий час був чиновником з особливих доручень при київському генерал-губернаторі Бібікові, а потім - при Міністерстві внутрішніх справ! І судячи з архівних матеріалів та спогадів, Олекса Петрович вмів блискуче розкривати складні й заплутані карні справи. Та й сам зізнавався: «Розкриття злочину дає мені величезну насолоду; цим я й буваю повністю нагороджений за свою працю». А вийшов він у відставку в чині дійсного статського радника та оселився у власному маєтку Горішині неподалік від міста Брест (Білорусь). І лише тут повністю віддався творчості.
А що обдарування мав різнобічні, то й визнання прийшло до нього заслужене. Олекса Петрович блискуче грав на віолончелі та знався на історії світової музики, виявив він також неабиякий талант у малюванні та скульптурі. За свої скульптурні роботи був нагороджений медаллю Академії мистецтв, а за проєкт пам'ятника Несторові Літописцю отримав титул художника. До того ж володів блискучим даром народного оповідача. Друг Стороженка, Пантелеймон Куліш, вважав, що серед співбесідників Олексі Петровичу взагалі не було рівних.
Здається, письменник ніколи не «вигадував» своїх творів. Він сам зізнавався, що більшість історій чув від звичайних подорожніх, з якими зводила його доля під час постійних мандрів Україною, - бо такою була військова служба. Був особисто знайомий навіть з одним із останніх запорожців - 96-літнім Микитою Коржем, про що писав у своїх спогадах.
Олекса Стороженко відомий насамперед веселими оповіданнями про чортів і «прикрих баб», та справжню любов він плекав саме до історичної минувшини. Проза Стороженка просякнута духом козаччини й тугою за безповоротно втраченим минулим. Фольклор і українська міфологія, демонологія та особиста фантазія, все переплетено і пережито як своє рідне.
А ще зазначу, що публіка любила читати Стороженка. Його твори перекладали, ставили в театрі (Марко Кропивницький був і режисером, і головним актором вистави «Вуси»). Якщо ви бачили фільм «Пропала грамота», то пам’ятаєте лінію про чорта, який закохався в дівчину Одарку, що не з власної волі стала відьмою. Це якраз узято з оповідання Стороженка «Закоханий чорт».
Літературний дебют Стороженка відбувся 1857 року, коли він написав роман-хроніку «Брати-близнюки» та «Рассказы из крестьянского быта малоросиян». Спершу він творив російською мовою, однак згодом, під впливом українського національного відродження, після появи журналу «Основа» почав писати українською. Його збірка «Українські оповідання» (1863) стала справжньою подією. Літературна спадщина його за обсягом невелика – 14 творів російською та 26 українською мовами. Ще за життя письменника окремі його твори були перекладені німецькою та сербсько-хорватською мовами, а також інсценізовані в театрах. Серед найпомітніших творів — «Скарб», «Гаркуша», історична поема-притча «Марко Проклятий» (опублікована частково).
2013 року кілька закладів культури та громадських організацій Ічнянщини заснували літературно-мистецьку премію імені Олекси Стороженка.
«Майстер химерної прози», «Талановитий оповідач, неабиякий знавець народної мови, якою вмів орудувати просто по-мистецькому» (за С. Єфремовим), який «…любив заглядати у ту колиску, відкіль піднялося усе, що тільки не є значного меж людьми, усе, що й славить, і радує, і гнітить чоловіка», - пішов з життя 18 листопада 1874 року на своєму хуторі. Поховали письменника на цвинтарі села Тришин, нині Тришинське кладовище у Бресті.
Ольга ЧИРИК
| Читайте також |
| Коментарі (0) |