Учений-гідроакустик чудово почувається на землі
Тільки далекі від сільського життя думають, що в селі живуть лише люди, геть заморочені в господарство — корови, кури, свині, город. А до всіляких міських висот і занять — їм зась. І найкраще спростовує цю тезу подружжя СЛЄСАРЄВИХ із села Смолин Чернігівського району. Живуть вони тут уже понад 30 років, хоча самі — люди абсолютно міські.
Минулого року Слєсарєви відсвяткували 60-річчя сімейного життя!
Світлана Володимирівна була провідним спеціалістом у галузі програмного забезпечення радіолокаційних систем Київського науково-дослідного інституту радіоелектроніки. Юрій Георгійович — кандидат технічних наук, член-кореспондент Міжнародної академії комп’ютерних наук і систем, старший науковий співробітник та доцент. І це далеко не всі титули!
Автор семи винаходів, двох монографій, 180 друкованих наукових робіт, Юрій Слєсарєв потрапив до Смолина випадково: його аспірант вирішив віддячити викладачеві і влаштував екскурсію до Чернігова. А відпочити над
Десною приїхали до його друга у Смолин, де й порадили купити сільську хату. Першою в селі освоїлася Світлана Володимирівна, а Юрій Георгійович наїжджав на вихідні. Та нині подружжя в селі постійно і смолинці давно визнали їх за своїх.
Подружжя любить джаз, і минулого року їх можна було бачити у дворику чернігівської філармонії на концертах джазової музики. А ще Юрій Георгійович та Світлана Володимирівна — гірськолижники зі стажем (востаннє спускалися у свої 60 з гаком!).
Багато років подружжя брало активну участь у художній самодіяльності сільського Будинку культури. Юрій Георгійович виконував соло на акордеоні, співав романси... художнім свистом. Нині пише вірші і музику для душі.
Для прикладу: зараз Слєсарєви записали на диски для внуків свої пісні «Ми — діти війни», «Прощання з дитинством», «Сімейний вальс» тощо. Коли ще один смолинець — поет Василь Буденний — написав текст гімну села, то музику до нього створив Юрій Слєсарєв.
Отакі селяни... Але, щоб ви не подумали про їх відчуженість від сільських занять, скажу, що подружжя Слєсарєвих доглядає і город, і сад. Киянка Світлана Володимирівна, яка виросла на асфальті, перші роки вчилася у сусідок поратися на городі, а вже на третій-четвертий рік, навпаки, уже вчила їх, привозячи з міста досі небачені тут саджанці, наприклад, йошту, що нині колючиться на багатьох обійстях з легкої руки пані Світлани.
Юрій Слєсарєв походить із величезного російського роду — у його батька в Гусь-Хрустальному було 17 братів і сестер. Але сам він народився в Орлі, куди батька закинула військова служба. Проте ще юнаком Юрій став киянином і формально залишається ним досі. Закінчив з відзнакою Київську політехніку і з 1959 року працював у Київському науково-дослідному інституті гідроприладів, де й захистив дисертацію із закритої, себто оборонної, тематики. Тут на основі його ідей розроблено і запущено у серійне виробництво високоефективне гідроакустичне обладнання, яке використовує вибухові джерела звуку та інфразвуковий діапазон частот. А працюючи у Всесоюзному НДІ аналітичного приладобудування (був такий у Києві), додумався до посилення сигналу локатора в 5—10 разів. Його винахід — безцінний для оборони, флоту, астрономії, медицини та й багатьох інших сфер, із промисловою риболовлею включно.
І саме з цим винаходом пов’язаний Лондон, куди науковець так і не потрапив. Його доповідь була запланована на престижній міжнародній конференції у столиці Великої Британії, але приїхав працівник КДБ і сказав: «Вибач, Юро, але ти туди не поїдеш!». Звісно, питання безпеки в СРСР домінували. Та за іронією долі він виявився однокурсником Юрія, який одразу після студентської лави пішов у КДБ, а не в науку. Саме він і поїхав до Лондона.
Щоправда, перед тим запитав: що, мовляв, хочеш з Англії привезти жінці — «шмотки» чи прикраси? «Ні, — відповів Юрій Георгійович, — вона хоче проспекти лондонських музеїв та альбоми архітектури». Той здивувався, пообіцяв прислати і слова дотримав: велика посилка надійшла на адресу інституту, але директор навіть проспекти не віддав (залишилися вони в інститутській бібліотеці)...
На пенсію Юрій Слєсарєв вийшов у 78 років, а до того працював в інституті аналітичного приладобудування, де з колегами придумав автоматичну станцію контролю довкілля. Унікальність її була не тільки в дешевизні (комп’ютер для неї змайстрував канівський завод!) порівняно із закордонними аналогами, але, фактично, й у відсутності самих аналогів. Адже українська станція одночасно брала проби та відправляла на аналіз зразки повітря, ґрунту і води, тоді як, скажімо, німецькі — тільки одну речовину. Такі станції були дуже потрібні для шахт, де часто метан вбиває людей. Проте заступник міністра екології (це вже у незалежній Україні!) назвав потребу в таких станціях дурницею, фінансування київські науковці не отримали, а станції начебто закупили втридорога... німецькі. До речі, німці згодом приїздили і пропонували купити винаходи за 5 мільйонів євро, але українці гордо відмовилися: «Батьківщину не продаємо!». На жаль, продавали (і продають!) її чиновники та політики...
14 років Юрій Слєсарєв працював в Українському науково-інженерному центрі медичної техніки і промислових технологій заступником директора з наукової роботи. Тут він запропонував використовувати з терапевтичною метою широкосмуговий ультразвук. Вершина — створення медичних апаратів, які виявляли лор-захворювання, коли ще не було больових симптомів, лікували захворювання шкіри і навіть деякі різновиди раку. Проте і ці винаходи виявилися непотрібними українським чиновникам, та нині, вже після звільнення Юрія Слєсарєва з роботи, опинилися в... Ізраїлі. З одного боку, добре, що вони все-таки служитимуть лікуванню людей, а з другого — яка багата і дурна наша держава, що через нетямущих урядовців втрачає золото, мізки і повагу світу...
Дві з останніх робіт Юрія Слєсарєва особливо актуальні нині, під час коронавірусу — «Державна медична комп’ютерна інформаційна система управління епідемічним процесом інфекційних захворювань, концепція побудови» та технологія моніторингу епідемічних процесів. Та, схоже, ще немає в Україні такої влади, якій би це було цікаво...
Василь ЧЕПУРНИЙ, "Голос України"
Фото автора.
Минулого року Слєсарєви відсвяткували 60-річчя сімейного життя!
Світлана Володимирівна була провідним спеціалістом у галузі програмного забезпечення радіолокаційних систем Київського науково-дослідного інституту радіоелектроніки. Юрій Георгійович — кандидат технічних наук, член-кореспондент Міжнародної академії комп’ютерних наук і систем, старший науковий співробітник та доцент. І це далеко не всі титули!
Автор семи винаходів, двох монографій, 180 друкованих наукових робіт, Юрій Слєсарєв потрапив до Смолина випадково: його аспірант вирішив віддячити викладачеві і влаштував екскурсію до Чернігова. А відпочити над
Десною приїхали до його друга у Смолин, де й порадили купити сільську хату. Першою в селі освоїлася Світлана Володимирівна, а Юрій Георгійович наїжджав на вихідні. Та нині подружжя в селі постійно і смолинці давно визнали їх за своїх.
Подружжя любить джаз, і минулого року їх можна було бачити у дворику чернігівської філармонії на концертах джазової музики. А ще Юрій Георгійович та Світлана Володимирівна — гірськолижники зі стажем (востаннє спускалися у свої 60 з гаком!).
Багато років подружжя брало активну участь у художній самодіяльності сільського Будинку культури. Юрій Георгійович виконував соло на акордеоні, співав романси... художнім свистом. Нині пише вірші і музику для душі.
Для прикладу: зараз Слєсарєви записали на диски для внуків свої пісні «Ми — діти війни», «Прощання з дитинством», «Сімейний вальс» тощо. Коли ще один смолинець — поет Василь Буденний — написав текст гімну села, то музику до нього створив Юрій Слєсарєв.
Отакі селяни... Але, щоб ви не подумали про їх відчуженість від сільських занять, скажу, що подружжя Слєсарєвих доглядає і город, і сад. Киянка Світлана Володимирівна, яка виросла на асфальті, перші роки вчилася у сусідок поратися на городі, а вже на третій-четвертий рік, навпаки, уже вчила їх, привозячи з міста досі небачені тут саджанці, наприклад, йошту, що нині колючиться на багатьох обійстях з легкої руки пані Світлани.
Юрій Слєсарєв походить із величезного російського роду — у його батька в Гусь-Хрустальному було 17 братів і сестер. Але сам він народився в Орлі, куди батька закинула військова служба. Проте ще юнаком Юрій став киянином і формально залишається ним досі. Закінчив з відзнакою Київську політехніку і з 1959 року працював у Київському науково-дослідному інституті гідроприладів, де й захистив дисертацію із закритої, себто оборонної, тематики. Тут на основі його ідей розроблено і запущено у серійне виробництво високоефективне гідроакустичне обладнання, яке використовує вибухові джерела звуку та інфразвуковий діапазон частот. А працюючи у Всесоюзному НДІ аналітичного приладобудування (був такий у Києві), додумався до посилення сигналу локатора в 5—10 разів. Його винахід — безцінний для оборони, флоту, астрономії, медицини та й багатьох інших сфер, із промисловою риболовлею включно.
І саме з цим винаходом пов’язаний Лондон, куди науковець так і не потрапив. Його доповідь була запланована на престижній міжнародній конференції у столиці Великої Британії, але приїхав працівник КДБ і сказав: «Вибач, Юро, але ти туди не поїдеш!». Звісно, питання безпеки в СРСР домінували. Та за іронією долі він виявився однокурсником Юрія, який одразу після студентської лави пішов у КДБ, а не в науку. Саме він і поїхав до Лондона.
Щоправда, перед тим запитав: що, мовляв, хочеш з Англії привезти жінці — «шмотки» чи прикраси? «Ні, — відповів Юрій Георгійович, — вона хоче проспекти лондонських музеїв та альбоми архітектури». Той здивувався, пообіцяв прислати і слова дотримав: велика посилка надійшла на адресу інституту, але директор навіть проспекти не віддав (залишилися вони в інститутській бібліотеці)...
На пенсію Юрій Слєсарєв вийшов у 78 років, а до того працював в інституті аналітичного приладобудування, де з колегами придумав автоматичну станцію контролю довкілля. Унікальність її була не тільки в дешевизні (комп’ютер для неї змайстрував канівський завод!) порівняно із закордонними аналогами, але, фактично, й у відсутності самих аналогів. Адже українська станція одночасно брала проби та відправляла на аналіз зразки повітря, ґрунту і води, тоді як, скажімо, німецькі — тільки одну речовину. Такі станції були дуже потрібні для шахт, де часто метан вбиває людей. Проте заступник міністра екології (це вже у незалежній Україні!) назвав потребу в таких станціях дурницею, фінансування київські науковці не отримали, а станції начебто закупили втридорога... німецькі. До речі, німці згодом приїздили і пропонували купити винаходи за 5 мільйонів євро, але українці гордо відмовилися: «Батьківщину не продаємо!». На жаль, продавали (і продають!) її чиновники та політики...
14 років Юрій Слєсарєв працював в Українському науково-інженерному центрі медичної техніки і промислових технологій заступником директора з наукової роботи. Тут він запропонував використовувати з терапевтичною метою широкосмуговий ультразвук. Вершина — створення медичних апаратів, які виявляли лор-захворювання, коли ще не було больових симптомів, лікували захворювання шкіри і навіть деякі різновиди раку. Проте і ці винаходи виявилися непотрібними українським чиновникам, та нині, вже після звільнення Юрія Слєсарєва з роботи, опинилися в... Ізраїлі. З одного боку, добре, що вони все-таки служитимуть лікуванню людей, а з другого — яка багата і дурна наша держава, що через нетямущих урядовців втрачає золото, мізки і повагу світу...
Дві з останніх робіт Юрія Слєсарєва особливо актуальні нині, під час коронавірусу — «Державна медична комп’ютерна інформаційна система управління епідемічним процесом інфекційних захворювань, концепція побудови» та технологія моніторингу епідемічних процесів. Та, схоже, ще немає в Україні такої влади, якій би це було цікаво...
Василь ЧЕПУРНИЙ, "Голос України"
Фото автора.
| Читайте також |
| Коментарі (0) |