На Чернігівщині торфовики готові страйкувати
На Чернігівщині залишилося два із п’яти в Україні торфозаводів.
У Білорусі — 25. Але й ці два уряд віддав на приватизацію, хоча вони й так працюють ефективно. Наша газета не раз розповідала про перипетії боротьби за Смолинський торфозавод — його давно хотіли приватизувати та розрізати на метал, як це сталося, наприклад, із Замглайським підприємством, від якого і сліду не лишилося.
Щойно на Смолинському та Ірванцівському торфобрикетних заводах створено страйкові комітети. Вони звернулися до голови Чернігівської обласної державної адміністрації Андрія Прокопенка з листом, в якому просили розв’язати п’ять проблем для врегулювання конфлікту.
Перший заступник голови ОДА Віталій Загайний каже: «Проблема на торф’яних виробництвах виникла не вчора. І наразі бачимо, що з економічної площини це протистояння переростає в гострий соціальний конфлікт. За цими підприємствами стоять конкретні люди, які можуть втратити свої робочі місця, їхні сім’ї, цілі населені пункти. Якщо нічого не робити, то замість працюючих потужностей ми можемо отримати глибоко дотаційні об’єкти.
Тому наша позиція сьогодні однозначна: рухаємося до приватизації, але водночас потрібно зберегти соціальну складову і забезпечити роботу підприємства на майбутнє».
Про те, що приватизація відбудеться, вже мало хто сумнівається. Зокрема, заступник начальника Регіонального відділення Фонду держмайна по Київській, Черкаські і Чернігівській областях Валерій Йовенко переконаний:
«Приватизація торфозаводів відбудеться, це лише питання часу. Після інвентаризації та оцінки всі об’єкти виставлять на відкритих торгах. Рекомендую вже нині зосередити зусилля на представленні своїх заводів для потенційних інвесторів, зважаючи на велику потребу торфу у світі».
Державне підприємство «Чернігівторф», куди входять два згадані підприємства, і більше у ньому немає нічого, через лихоманкову політику зміни директорів та безконтрольність з боку держави має багатомільйонні борги у зарплатах і податках. Але два трудові колективи висловлюють недовіру керівництву ДП «Чернігівторф», доводячи, що можуть господарювати самостійно, без надбудови — дирекції. Водночас Семенівська та Гончарівська об’єднані територіальні громади зверталися з проханням передати підприємства в комунальну власність, але їм уряд відмовив.
Отже, може бути і страйк, і приватизація. А чи буде при цьому торф? Чи спіткає Смолинський та Ірванцівський заводи сумна доля Замглайського? Зрештою, в Семенівському районі, прикордонному з Росією, працює лише чотири підприємства, бо після приватизації знищено крохмальний, цегельний і деревообробний заводи. Звісно, люди бояться втратити і торфобрикетний. Працівники Ірванцівського заводу згодні на колективну приватизацію, але їм відмовили. Під загрозою і наповнення бюджету Семенівського району, який і так глибоко дотаційний (від заводу район отримує понад мільйон гривень податків), і життя мешканців селища Кути-2, де живуть колишні і теперішні працівники заводу. Їх із півтори тисячі вже залишилися приблизно сотня. Дев’ять двоповерхівок після приватизації заводу залишаться без води та опалення.
Звичайно, на відкритих торгах трудові колективи не зможуть змагатися грошима. І те, що заводи працюватимуть, — не гарантуватиме ні Кабмін, ні Фонд держмайна. Єдиний соціальний захист — упродовж року працівників не мають права звільняти — легко обійти, звівши до мінімуму трудовий тиждень.
Отже, далі буде.
Василь ЧЕПУРНИЙ, "Голос України"
У Білорусі — 25. Але й ці два уряд віддав на приватизацію, хоча вони й так працюють ефективно. Наша газета не раз розповідала про перипетії боротьби за Смолинський торфозавод — його давно хотіли приватизувати та розрізати на метал, як це сталося, наприклад, із Замглайським підприємством, від якого і сліду не лишилося.
Щойно на Смолинському та Ірванцівському торфобрикетних заводах створено страйкові комітети. Вони звернулися до голови Чернігівської обласної державної адміністрації Андрія Прокопенка з листом, в якому просили розв’язати п’ять проблем для врегулювання конфлікту.
Перший заступник голови ОДА Віталій Загайний каже: «Проблема на торф’яних виробництвах виникла не вчора. І наразі бачимо, що з економічної площини це протистояння переростає в гострий соціальний конфлікт. За цими підприємствами стоять конкретні люди, які можуть втратити свої робочі місця, їхні сім’ї, цілі населені пункти. Якщо нічого не робити, то замість працюючих потужностей ми можемо отримати глибоко дотаційні об’єкти.
Тому наша позиція сьогодні однозначна: рухаємося до приватизації, але водночас потрібно зберегти соціальну складову і забезпечити роботу підприємства на майбутнє».
Про те, що приватизація відбудеться, вже мало хто сумнівається. Зокрема, заступник начальника Регіонального відділення Фонду держмайна по Київській, Черкаські і Чернігівській областях Валерій Йовенко переконаний:
«Приватизація торфозаводів відбудеться, це лише питання часу. Після інвентаризації та оцінки всі об’єкти виставлять на відкритих торгах. Рекомендую вже нині зосередити зусилля на представленні своїх заводів для потенційних інвесторів, зважаючи на велику потребу торфу у світі».
Державне підприємство «Чернігівторф», куди входять два згадані підприємства, і більше у ньому немає нічого, через лихоманкову політику зміни директорів та безконтрольність з боку держави має багатомільйонні борги у зарплатах і податках. Але два трудові колективи висловлюють недовіру керівництву ДП «Чернігівторф», доводячи, що можуть господарювати самостійно, без надбудови — дирекції. Водночас Семенівська та Гончарівська об’єднані територіальні громади зверталися з проханням передати підприємства в комунальну власність, але їм уряд відмовив.
Отже, може бути і страйк, і приватизація. А чи буде при цьому торф? Чи спіткає Смолинський та Ірванцівський заводи сумна доля Замглайського? Зрештою, в Семенівському районі, прикордонному з Росією, працює лише чотири підприємства, бо після приватизації знищено крохмальний, цегельний і деревообробний заводи. Звісно, люди бояться втратити і торфобрикетний. Працівники Ірванцівського заводу згодні на колективну приватизацію, але їм відмовили. Під загрозою і наповнення бюджету Семенівського району, який і так глибоко дотаційний (від заводу район отримує понад мільйон гривень податків), і життя мешканців селища Кути-2, де живуть колишні і теперішні працівники заводу. Їх із півтори тисячі вже залишилися приблизно сотня. Дев’ять двоповерхівок після приватизації заводу залишаться без води та опалення.
Звичайно, на відкритих торгах трудові колективи не зможуть змагатися грошима. І те, що заводи працюватимуть, — не гарантуватиме ні Кабмін, ні Фонд держмайна. Єдиний соціальний захист — упродовж року працівників не мають права звільняти — легко обійти, звівши до мінімуму трудовий тиждень.
Отже, далі буде.
Василь ЧЕПУРНИЙ, "Голос України"
| Читайте також |
| Коментарі (0) |