Сьогодні у селі Храм
Десь кажуть Празник або Храмове свято, а в нас Храм.
Раніше відзначали 28 серпня і це назавжди в памʼяті такий ніби підсумок літа. Логічне завершення літніх робіт, городів та канікул. Ік Храму берегли й готували все найкраще, найдобріше і найгарніше. До речі, «ік Храму»так казали всі старші люди, що значило «до».
За тиждень-два усе білили, красИли, трусили, а в переддень застеляли й чіпляли нове гарне накрохмалене. Тушили картоплю, крутили цілі чавуни голубців, пекли налисники, пиріжки, булки, парили сметану, варили киселі, викочували найбільші дині-кавуни. Звісно ж, гнали і настоювали те, що дітям пить не можна. Ну а як - частувать же треба. Словом, готувались доладньо, бо ждали гостей - переважно родичів та кумів.
Гості в нас бували городські: напахчені й гарно вбрані, з добрими гостинцями з магазинів чи пекарень міста. Були і з сіл чимало - привозили щось добре своє вирощене і обов’язково щось лавушнє(магазинне).
Я завжди найбільше чекала нашу далеку родичку - бабу Марусю з Ряшок. Її привозив син на мотоциклі з коляскою. Баба завжди була вбрана у темну сподницю, балєтки(тапки), у темно-синю чи бордову вʼязану кохту і нову хустку. Хустка нова із скромненькими квіточками і наче щойно витягнута з гардіропа.
Зазвичай всі сиділи в бисєдці (шалаш обплетений диким виноградом), а вже під вечір входили у хату, хто лишався гостювать довше. І коли баба Маруся заходила, то наче хата наповнювалась дивовижним світлом, теплом і благістю. Під її балачкИ так хотілося спати і водночас не хотілося - щоб не пропустить жодної хвилини присутності баби.
Вже нема баби Марусі і моїх бабусів та діда нема. Відійшли ті, хто робив такий день святом.
Але оце сідаю в приміський дизель і бачу людей, які їдуть з Храму. Їх проводять родичі - бабусі у празникових хустках і дядьки у напрасованих тенісках. І так щемно й тепло стало від того, що ще є люди, які тримають цю традицію. Цей спогад - це моя коротка втеча від реальності.
Запрошую і вас втекти на трохи - а як у вас справляли Храм?
Оленка ДІДИК
Раніше відзначали 28 серпня і це назавжди в памʼяті такий ніби підсумок літа. Логічне завершення літніх робіт, городів та канікул. Ік Храму берегли й готували все найкраще, найдобріше і найгарніше. До речі, «ік Храму»так казали всі старші люди, що значило «до».
За тиждень-два усе білили, красИли, трусили, а в переддень застеляли й чіпляли нове гарне накрохмалене. Тушили картоплю, крутили цілі чавуни голубців, пекли налисники, пиріжки, булки, парили сметану, варили киселі, викочували найбільші дині-кавуни. Звісно ж, гнали і настоювали те, що дітям пить не можна. Ну а як - частувать же треба. Словом, готувались доладньо, бо ждали гостей - переважно родичів та кумів.
Гості в нас бували городські: напахчені й гарно вбрані, з добрими гостинцями з магазинів чи пекарень міста. Були і з сіл чимало - привозили щось добре своє вирощене і обов’язково щось лавушнє(магазинне).
Я завжди найбільше чекала нашу далеку родичку - бабу Марусю з Ряшок. Її привозив син на мотоциклі з коляскою. Баба завжди була вбрана у темну сподницю, балєтки(тапки), у темно-синю чи бордову вʼязану кохту і нову хустку. Хустка нова із скромненькими квіточками і наче щойно витягнута з гардіропа.
Зазвичай всі сиділи в бисєдці (шалаш обплетений диким виноградом), а вже під вечір входили у хату, хто лишався гостювать довше. І коли баба Маруся заходила, то наче хата наповнювалась дивовижним світлом, теплом і благістю. Під її балачкИ так хотілося спати і водночас не хотілося - щоб не пропустить жодної хвилини присутності баби.
Вже нема баби Марусі і моїх бабусів та діда нема. Відійшли ті, хто робив такий день святом.
Але оце сідаю в приміський дизель і бачу людей, які їдуть з Храму. Їх проводять родичі - бабусі у празникових хустках і дядьки у напрасованих тенісках. І так щемно й тепло стало від того, що ще є люди, які тримають цю традицію. Цей спогад - це моя коротка втеча від реальності.
Запрошую і вас втекти на трохи - а як у вас справляли Храм?
Оленка ДІДИК
| Читайте також |
| Коментарі (0) |