Данинські автокефалісти
ЯК ЧЕРНІГІВСЬКІ СЕЛЯНИ ПОНАД СТО ЛІТ ТОМУ ПОЗБУВАЛИСЯ «РУССКОГО МІРА» І ЧОМУ ЇХНІ НАЩАДКИ ВСЕ ЩЕ ТРИМАЮТЬСЯ МОСКОВСЬКИХ БАТЮШОК
З радістю і водночас із гіркотою довідався зі сайту «Сіверщини», що 7 жовтня Блаженнійший митрополит Київський і всієї України Епіфаній узаконив український дух у храмі одного з найбільших сіл Ніжинського району – Галиці. Радісно тому, що села приостерського краю таки пробуджуються з летаргічного сну, який віддавна зусібіч розсіяв агресивний «руській мір». А гіркоту тамую, бо, на превеликий жаль, таким селом виявлялася не моя рідна Данина. Адже саме данинці понад сто літ тому таки першими в цій окрузі стали на чолі автокефального руху.
Однією з причин такого повільного прозріння вбачаю в короткій пам’яті земляків, в розкладацькій пропаганді промосковських батюшок, нахабству яких тривалий час не було кому в наших селах давати відсіч. Бо промивали вони мізки довірливих і побожних селян методично й наступально, за умов потурання їхній антиукраїнській діяльності хронічно кастрованої в національному питанні місцевої влади.
Пропоную читачам ознайомитися із добутими в архівах маловідомими фактами про те, якими темпами і в який спосіб витісняли «руській мір» із чернігівських сіл активні прихильники новопосталої в час поступу національної революції 1917-1921 років Української Автокефальної Православної Церкви. Призабутий фактаж не може не понукати до роздумів. І неминучих дій.
З «російської домовини» - на всеукраїнський обшир
За влучним висловом відомого мученика за віру митрополита Василя Липківського, Українська церква, пролежавши в російській домовині понад двісті років, коли встала і відкрила очі, побачила довкола себе інших українців і іншу Україну.
Сталося це після жовтневого перевороту в Петрограді 1917 року. На руїнах однієї із найбільших імперій у центрі Європи пускала молоді паростки нова Україна. На одній із гілок вибруковувалася й нова, Українська, церква. Всеукраїнська Православна Церковна Рада, що голосно заявила про себе, метою діяльності обрала лозунг національної організації духовенства, орієнтацію його на підтримку й реалізацію побудови демократичним шляхом самостійної і незалежної Української держави.
На той час значна частина духовенства була готова сприйняти українську національну ідеологію, як свою кровну справу і повести за собою віруючих, народ, який свято тримався традицій своїх пращурів. Важливо було вчасно підтримати цю готовність, спрямувати її у належне русло.
Усіляку підтримку такому рухові надала Українська Народна Республіка, що незабаром постала в Києві. 1 січня 1919 р. уряд УНР видає Закон про Автокефалію Української Православної церкви. Пізніше утворює державний орган із координації розв’язання усіх церковних питань - Міністерство ісповідань, надсилає офіційне прохання до патріарха Царгородського благословити автокефальну Українську церкву.
Днем народження УАПЦ прийнято вважати 22 травня 1919 року. Саме в цей день, на свято літнього Миколи, у збудованому ще гетьманом Іваном Мазепою Миколаївському військовому соборі, що на печерських пагорбах столиці, відбулося перше урочисте богослужіння першої української громади, яка фактично відбила у влади цю святиню для своїх потреб. Не випадково, аби витравити з пам’яті українців цю подію, та ж влада незабаром дощенту зруйнує цей дивовижний Мазепин витвір й не залишить згодом по ньому для майбутніх поколінь українців жодного сліду.
У жовтні 1921 р. в храмі Св. Софії в Києві відбувся перший Всеукраїнський Православний Собор, на якому було стверджено Автокефалію УПЦ й покладено початок її розбудови по всій Україні. Відтоді серце української столиці – Софія Київська – стала символом духовного і національного відродження всього українства.
Ось цифри, які переконливо засвідчують, що автокефальний рух в Україні не роздмухувався кимсь штучно, не зосереджувався лише в столиці, а набував щомісяця все потужнішого розвитку усіх краях, зосібно в провінції. За два роки, що проминули від першого собору, до УАПЦ перейшло понад 2000 парафій; церква вже мала понад 2500 священиків та 26 єпископів.
Лише на Чернігівщині від початку її формування ця церква мала 150 парафій і двох єпископів. Згодом був висвячений і третій єпископ – для парафій Конотопщини.
Важлива деталь. Підтриманий народними масами рух за автокефалію Української церкви набрав найбільшої потуги й масштабів на початок 20-х років. Це був період, коли послані Москвою в Україну більшовицькі й білогвардійські війська остаточно потопили в крові Українську Народну Республіку, однак так і не змогли на початку задушити розбурхану Українською революцією жагу українців відродити віру пращурів і національну церкву.
Хто на Ніжинщині був за київську, а хто – за московську церкви
Небувала хвиля відродження Української автокефальної православної церкви в Україні припала на 1922-1923 роки. Повсюди в селах відчувався великий брак священиків. З усіх-усюд до Києва спрямовувалися кандидати на висвяту «нової благодаті». В головній резиденції УАПЦ – митрополичому соборі Св. Софії Київської - щодня висвячувалося не менше 200 священиків і дияконів.
Першоієрарх цієї церкви митрополит Василь Липківський у своїх спогадах «Відродження церкви в Україні: 1917-1930» так згадує про цю народну стихію: «А спинити цього напливу аж ніяк не можна було, це було щось стихійне, це було щось подібне до перших днів після зшестя Св. Духа на церкву Христову, що про них Бог сказав: «Виллю я Духа мого на всяке тіло і пророкуватимуть сини ваші».
У спогадах цього митрополита подаються яскраві картинки великого релігійного і національного піднесення, пов’язані з його візитаціями українськими селами. Народ із процесією виходив за село на зустріч, - читаємо в книзі. Часто коло хатів на вулиці стояли з хлібом, вщерть наповнювали церкву, не дивлячись ні на яку погоду і з буднього дня робили велике свято.
У чернігівських селах, як і в цілому по Україні, головним предметом дискусії у виборі церкви стала не проблема «канонічності» чи «самосвятності», а мова Богослужбових відправ: старослов’янська (вона ж – російська) чи українська.
У тих селах, де після революції залишалися старі священики, нерідко громади ділилися на дві непримиримі парафії: російську і українську. Напруга в таких збільшувалася, бо доводилося ділити одне церковне приміщення.
Масла у вогонь підливали самі такі священики, які фальшивили перед селянами твердженням, що лише молитва перед Богом російською мовою приємна Богові.
На це нерідко піддавалося жіноцтво.
В літературі відомий епізод, коли одна бабця, будучи вже в автокефальній парафії, ішла на десяте село відправити молебень по небіжчикові, бо її переконали, що молитва українською мовою не так дійде до Бога. Не знайшлося знаючої й не злої в селі людини, яка б могла нагадати тій бабці слова апостола Павла про те, що в церкві варто п’ять слів зрозумілих сказати, ніж десять тисяч слів – чужою мовою. Та й Біблійна історія переконливо засвідчує, що Ісус Христос заповідав своїм учням поширювати його науку серед різних народів світу. А виконати цей заповіт можна було лише вмінням кожного навчителя проповідувати Слово Боже живою мовою того народу, де йому визначено було бути.
У Данині на час піднесення авторитету УАПЦ вже не було «старого» священика і храм певний час стояв зачинений. Тому дискусії щодо правильності вибору на користь УАПЦ взагалі не було. Натомість, скажімо, в Лосинівці боротьба за Українську церкву набрала драматичного характеру.
Якою ж склалася картина автокефального церковного руху в Ніжинській окрузі?
За допомогою архівних документів відтворимо реальну православну карту цього краю. Маємо дані на початок 1926 року.
Назву села, у яких діяли українські автокефальні церкви:
Данина, Безуглівка, Вертіївка, Крути, Курилівка, Лосинівка (одна – Іоанно-Богословська), Макіївка, Рівчак, Сальне, Татарівка, Терешківка, Шатура. У Носівці із чотирьох тамтешніх церков три були автокефальними – Успенська, Воскресенська, Спаська.
А ось населені пункти, у яких православні залишилися вірними російській церкві:
Бакаївка, Березанка Вертіївка, Володькова Дівиця, Коломійцівка, Крапивна, Пашківка, Талалаївка, Терешківка, Лосинівка (одна - Свято-Троїцька) Носівка (одна – Свято-Троїцька), Черняхівка.
У цілому Ніжинська Повітова Церковна Рада (ПЦР) УАПЦ об’єднувала 40 парафій, що було значно більше від кількості церков московського підпорядкування.
На чолі цієї церковної ради від червня 1923 року стояв єпископ Микола Ширяй, а з грудня 1925 – єпископ Олександр Червінський.
Данина була першим селом краю, куди митрополит Липківський направив із першою грамотою українського священника
…Достеменно не відомо, в яких селах Ніжинського краю побував митрополит Василь Липківський із своїми велелюдними візитаціями в час короткого в часі очолювання ним церкви у неспокійно-тривожні 20-ті роки. Однак саме він, як глава церкви, підписував священичу грамоту та перше місце для несення в цьому повіті священичого послуху - саме в Данину – новому священику УАПЦ Івану Андрійовичу Зоценку.
У лютому 1919 року, після витіснення з Лівобережної України українських військ Центральної Ради під проводом Симона Петлюри, нова більшовицька влада видає закон про відокремлення церкви від держави і школи від церкви.
На підставі цього закону викладання в школах Закону Божого припинялося, а всі церковні будівлі із майном та приналежними храмам землями ставали власністю держави. Щоправда, цим же законом передбачалася норма, за якою можна було церковні приміщення в держави винаймати на правах оренди. Для цього вимагався новий статут релігійної громади, зареєстрований у встановленому порядку.
Цим і скористалися віддавна метоковиті данинці псл того паяного сільського сходу.
Пізньої осені 1921 року в Данині передавали з рук у руки кілька доставлених через місцевий осередок «Просвіти» листівок, випущених новою Всеукраїнською Православною Церковною Радою.
В одній із них повідомлялося про розростання швидкими темпами парафій УАПЦ в Чернігівському краї: найстаріший і найкрасивіший у Чернігові Борисоглібський храм на Валу став резиденцією єпископа Чернігівського і Ніжинського нової Української церкви.
У Ніжині, йшлося в листівці, в розпорядження щойно сформованій українській церковній громаді влада офіційно передала в користування старовинний Благовіщенський собор, збудований у першій половині ХУІІІ століття знаменитим у краї митрополитом і проповідником Стефаном Яворським.
Саме на одну із недільних урочистих служб, що анонсувалася в цій записці, й поїхало до Ніжина на ніч власними підводами кілька данинців.
Євмен Кошма, Грицько Хлібик, Петро Петрик та Іван Коваль, які добровільно взяли на себе роль посильних данинської громади на небувалій досі літургії у Богояваленському соборі Ніжина. А повернувшись додому, постали посеред залюдненого по вінця данинського майдану та й стали відповідати на численні запитання.
Хто ж сподівався, що послухати «за нову українську церкву» зійдеться чи не все доросле населення Данини, що зустріч ця, яка наперед і не планувалася, перетвориться під кінець у розбурханий емоціями сільський сход?
Багато таких сходів було на цьому сільському майдані від часів козаччини, відколи й започатковано було у такий спосіб обговорювати й вирішувати всі нагальні питання громади. Але такого емоційного, очікувального-обнадійливого – давно не виходило. Хіба відтоді, як батьки та діти теперішніх слухань зібралися тут далекого 1881 року радитися «за нову церкву на тисячу душ».
Чоловіки аж впріли від того, що почергово відповідали на численні запитання розбурханого стихійного сходу села. Говорили про те, що найбільше вразило кожного в цій поїздці до Ніжина: вся богослужба відправлялася українською мовою – аж не вірилося, що таке можливе. Досі їм втовкмачували в голови, що мужицьке малоросійське наріччя непридатне для Богослужб, що вимовлена на цьому наріччі молитва не дійде до Неба. А тут, у Ніжині, - все видалося простим, зрозумілим, рідним: багато прихожан у вишиванках; священики в незвичному облаченні; море українських рушників на іконах, на хоругвах, на хорах. Плакати захотілося.
«Оце наша церква, українська!» – то там, то деінде лунали на майдані вигуки. «Данині - таку церкву!» - вторили їм інші під гул схвальних оплесків.
Доля Перших сільських автокефалістів
Закінчували тим, що стали обирати склад церковної ради, яка мала швидко і якісно підготувати два перші важливі документи: Статут православної української парафії в Данині та проект договору між громадою і владою на отримання в користування спорожнілого в останні роки розрухи та запечатаного на замок рідного кожному данинцю Свято-Троїцького храму.
Запустили майданом цупкий, сіруватого кольору, аркуш паперу, на якому побажали вивести прізвища перші з тих, хто без вагань, без додаткових «порад із домашніми» вирішив відразу прилучитися до перших творців Данинської парафії Української Автокефальної Православної Церкви.
За дивовижним збігом обставин цей рідкісний на сьогодні документ доби зберігся і ми маємо щасливу нагоду назвати цих сміливих і патріотичних данинців – фактично фундаторів українського автокефального руху не лише в селі, а у волості, повіті в цілому.
За давньою данинською традицією, рішення з усіх громадських справ на сходах приймалося шляхом відкритого голосування всіма учасниками, що мали право глосу, – і чоловіками, і жінками. Проте в списках, де ставилися підписи, зазначалися лише чоловіки, зазвичай – господарі дворів.
У цьому списку – 30 чоловік. Однак, це означає, що членами автокефальної громади ставала вся родина записаного. Якщо врахувати, що на той час на обійсті кожного двору, що все ще зберігав свій патріархальний устрій, мешкало від восьми до дванадцяти душ, то можна припустити, що кістяк громади Української автокефальної церкви початку жовтня 1921 року склали понад 300 данинців.
Пройде небагато часу, і радянська влада змінить своє ставлення до процесу відродження УАПЦ в місті й на селі. Вже від 1924 року, готуючи масштабні репресії, вона вимагатиме від церковних громад подання на перезатвердження районним начальством щоразу нових cписків членів громади нової української церкви.
І, дивовижний факт: щороку по Данині ті списки будуть не зменшуватися, а, навпаки, розширюватися – все новій й нові члени цілими родинами поповнюватимуть українську автокефальну громаду, а старовинний Свято-Троїцький храм усе більше ставатиме українським. Так, згідно з «Реєстром членів парафії Св. Троїцької церкви при с. Данині Носівського району Ніжинської округи на Чернігівщині» від 1 червня 1924 року, у цьому списку вже було 120 данинських родин.
Підготовлені були на вимогу влади в листопаді 1921 та червні 1924 року, засвідчують, що кількісно за неповні три роки громада виросла вчетверо. Це свідчить про неабиякий авторитет новопосталої церкви в селян.
Цей факт свідомо наводжу в цьому місці, щоб розвіяти неправдиві твердження деяких сучасних представників московської церкви в наших селах, які й досі, без знання правдивої історії Української церкви, без вивчення історичних документів, послуговуються найдошкульнішими зневажливими епітетами щодо феномену успіху УАПЦ у 20-х роках минулого століття.
Взагалі, демонстративна зневага до вірних інших конфесій є характерним для священнослужителів московського православ’я – вони ніколи не зупинялися у виборі слів для огульних звинувачень своїх опонентів. Прикро читати в нещодавно надрукованих текстах про те, що, мовляв «самозванці» і «самосвяти» «лукавством і хитрощами» змінювали старий склад церковних громад, що так званий «липківський» або самосвятський розкольницький рух приніс розклад та ворожнечу серед багатьох віруючих.
Ретельний аналіз архівних матеріалів цього періоду, зроблений автором цих рядків, якраз засвідчує протилежне: українські автокефалісти толерантно ставилися до сповідників іншого обряду, але завзято й дружно боронили своє. Якихось конфліктів на релігійному ґрунті за той непростий час у документах не зафіксовано.
Чи були в селі прихильники старої, московської, церкви?
Очевидно, що були. Однак, зважаючи на загальне налаштування громади, відкрито й голосно своєї незгоди вони не висловлювали.
Таким чином, той майже стихійно скликаний пізньої осені 1921 року сільський сход з приводу слухання про першу службу Української церкви в Ніжинському Богоявленському соборі, поклав початок перереєстрації данинської церковної громади та перехід її до складу новоутвореної УАПЦ.
Пізніше районна влада, за вказівкою згори, жорстоко розправиться з першими данинськими автокефалістами. Спішно буде сфабрикована судова справа проти «контрреволюційної петлюрівської організації в Данині», яку нібито очолив священник Данинського Свято-Троїцького храму отець Іван Зоценко. Його незабаром, разом із вісьмома патріотично налаштованими данинськими активістами, розстріляють за рішеннням зловісної «тройки».
Та це – вже інша історія. Окремі її сторінки варто оживити в окремій публікації.
Микола ТИМОШИК
На фото макет Данинської Троїцької церкви, зруйнованої 1962 року комуністами
З радістю і водночас із гіркотою довідався зі сайту «Сіверщини», що 7 жовтня Блаженнійший митрополит Київський і всієї України Епіфаній узаконив український дух у храмі одного з найбільших сіл Ніжинського району – Галиці. Радісно тому, що села приостерського краю таки пробуджуються з летаргічного сну, який віддавна зусібіч розсіяв агресивний «руській мір». А гіркоту тамую, бо, на превеликий жаль, таким селом виявлялася не моя рідна Данина. Адже саме данинці понад сто літ тому таки першими в цій окрузі стали на чолі автокефального руху.
Однією з причин такого повільного прозріння вбачаю в короткій пам’яті земляків, в розкладацькій пропаганді промосковських батюшок, нахабству яких тривалий час не було кому в наших селах давати відсіч. Бо промивали вони мізки довірливих і побожних селян методично й наступально, за умов потурання їхній антиукраїнській діяльності хронічно кастрованої в національному питанні місцевої влади.
Пропоную читачам ознайомитися із добутими в архівах маловідомими фактами про те, якими темпами і в який спосіб витісняли «руській мір» із чернігівських сіл активні прихильники новопосталої в час поступу національної революції 1917-1921 років Української Автокефальної Православної Церкви. Призабутий фактаж не може не понукати до роздумів. І неминучих дій.
З «російської домовини» - на всеукраїнський обшир
За влучним висловом відомого мученика за віру митрополита Василя Липківського, Українська церква, пролежавши в російській домовині понад двісті років, коли встала і відкрила очі, побачила довкола себе інших українців і іншу Україну.
Сталося це після жовтневого перевороту в Петрограді 1917 року. На руїнах однієї із найбільших імперій у центрі Європи пускала молоді паростки нова Україна. На одній із гілок вибруковувалася й нова, Українська, церква. Всеукраїнська Православна Церковна Рада, що голосно заявила про себе, метою діяльності обрала лозунг національної організації духовенства, орієнтацію його на підтримку й реалізацію побудови демократичним шляхом самостійної і незалежної Української держави.
На той час значна частина духовенства була готова сприйняти українську національну ідеологію, як свою кровну справу і повести за собою віруючих, народ, який свято тримався традицій своїх пращурів. Важливо було вчасно підтримати цю готовність, спрямувати її у належне русло.
Усіляку підтримку такому рухові надала Українська Народна Республіка, що незабаром постала в Києві. 1 січня 1919 р. уряд УНР видає Закон про Автокефалію Української Православної церкви. Пізніше утворює державний орган із координації розв’язання усіх церковних питань - Міністерство ісповідань, надсилає офіційне прохання до патріарха Царгородського благословити автокефальну Українську церкву.
Днем народження УАПЦ прийнято вважати 22 травня 1919 року. Саме в цей день, на свято літнього Миколи, у збудованому ще гетьманом Іваном Мазепою Миколаївському військовому соборі, що на печерських пагорбах столиці, відбулося перше урочисте богослужіння першої української громади, яка фактично відбила у влади цю святиню для своїх потреб. Не випадково, аби витравити з пам’яті українців цю подію, та ж влада незабаром дощенту зруйнує цей дивовижний Мазепин витвір й не залишить згодом по ньому для майбутніх поколінь українців жодного сліду.
У жовтні 1921 р. в храмі Св. Софії в Києві відбувся перший Всеукраїнський Православний Собор, на якому було стверджено Автокефалію УПЦ й покладено початок її розбудови по всій Україні. Відтоді серце української столиці – Софія Київська – стала символом духовного і національного відродження всього українства.
Ось цифри, які переконливо засвідчують, що автокефальний рух в Україні не роздмухувався кимсь штучно, не зосереджувався лише в столиці, а набував щомісяця все потужнішого розвитку усіх краях, зосібно в провінції. За два роки, що проминули від першого собору, до УАПЦ перейшло понад 2000 парафій; церква вже мала понад 2500 священиків та 26 єпископів.
Лише на Чернігівщині від початку її формування ця церква мала 150 парафій і двох єпископів. Згодом був висвячений і третій єпископ – для парафій Конотопщини.
Важлива деталь. Підтриманий народними масами рух за автокефалію Української церкви набрав найбільшої потуги й масштабів на початок 20-х років. Це був період, коли послані Москвою в Україну більшовицькі й білогвардійські війська остаточно потопили в крові Українську Народну Республіку, однак так і не змогли на початку задушити розбурхану Українською революцією жагу українців відродити віру пращурів і національну церкву.
Хто на Ніжинщині був за київську, а хто – за московську церкви
Небувала хвиля відродження Української автокефальної православної церкви в Україні припала на 1922-1923 роки. Повсюди в селах відчувався великий брак священиків. З усіх-усюд до Києва спрямовувалися кандидати на висвяту «нової благодаті». В головній резиденції УАПЦ – митрополичому соборі Св. Софії Київської - щодня висвячувалося не менше 200 священиків і дияконів.
Першоієрарх цієї церкви митрополит Василь Липківський у своїх спогадах «Відродження церкви в Україні: 1917-1930» так згадує про цю народну стихію: «А спинити цього напливу аж ніяк не можна було, це було щось стихійне, це було щось подібне до перших днів після зшестя Св. Духа на церкву Христову, що про них Бог сказав: «Виллю я Духа мого на всяке тіло і пророкуватимуть сини ваші».
У спогадах цього митрополита подаються яскраві картинки великого релігійного і національного піднесення, пов’язані з його візитаціями українськими селами. Народ із процесією виходив за село на зустріч, - читаємо в книзі. Часто коло хатів на вулиці стояли з хлібом, вщерть наповнювали церкву, не дивлячись ні на яку погоду і з буднього дня робили велике свято.
У чернігівських селах, як і в цілому по Україні, головним предметом дискусії у виборі церкви стала не проблема «канонічності» чи «самосвятності», а мова Богослужбових відправ: старослов’янська (вона ж – російська) чи українська.
У тих селах, де після революції залишалися старі священики, нерідко громади ділилися на дві непримиримі парафії: російську і українську. Напруга в таких збільшувалася, бо доводилося ділити одне церковне приміщення.
Масла у вогонь підливали самі такі священики, які фальшивили перед селянами твердженням, що лише молитва перед Богом російською мовою приємна Богові.
На це нерідко піддавалося жіноцтво.
В літературі відомий епізод, коли одна бабця, будучи вже в автокефальній парафії, ішла на десяте село відправити молебень по небіжчикові, бо її переконали, що молитва українською мовою не так дійде до Бога. Не знайшлося знаючої й не злої в селі людини, яка б могла нагадати тій бабці слова апостола Павла про те, що в церкві варто п’ять слів зрозумілих сказати, ніж десять тисяч слів – чужою мовою. Та й Біблійна історія переконливо засвідчує, що Ісус Христос заповідав своїм учням поширювати його науку серед різних народів світу. А виконати цей заповіт можна було лише вмінням кожного навчителя проповідувати Слово Боже живою мовою того народу, де йому визначено було бути.
У Данині на час піднесення авторитету УАПЦ вже не було «старого» священика і храм певний час стояв зачинений. Тому дискусії щодо правильності вибору на користь УАПЦ взагалі не було. Натомість, скажімо, в Лосинівці боротьба за Українську церкву набрала драматичного характеру.
Якою ж склалася картина автокефального церковного руху в Ніжинській окрузі?
За допомогою архівних документів відтворимо реальну православну карту цього краю. Маємо дані на початок 1926 року.
Назву села, у яких діяли українські автокефальні церкви:
Данина, Безуглівка, Вертіївка, Крути, Курилівка, Лосинівка (одна – Іоанно-Богословська), Макіївка, Рівчак, Сальне, Татарівка, Терешківка, Шатура. У Носівці із чотирьох тамтешніх церков три були автокефальними – Успенська, Воскресенська, Спаська.
А ось населені пункти, у яких православні залишилися вірними російській церкві:
Бакаївка, Березанка Вертіївка, Володькова Дівиця, Коломійцівка, Крапивна, Пашківка, Талалаївка, Терешківка, Лосинівка (одна - Свято-Троїцька) Носівка (одна – Свято-Троїцька), Черняхівка.
У цілому Ніжинська Повітова Церковна Рада (ПЦР) УАПЦ об’єднувала 40 парафій, що було значно більше від кількості церков московського підпорядкування.
На чолі цієї церковної ради від червня 1923 року стояв єпископ Микола Ширяй, а з грудня 1925 – єпископ Олександр Червінський.
Данина була першим селом краю, куди митрополит Липківський направив із першою грамотою українського священника
…Достеменно не відомо, в яких селах Ніжинського краю побував митрополит Василь Липківський із своїми велелюдними візитаціями в час короткого в часі очолювання ним церкви у неспокійно-тривожні 20-ті роки. Однак саме він, як глава церкви, підписував священичу грамоту та перше місце для несення в цьому повіті священичого послуху - саме в Данину – новому священику УАПЦ Івану Андрійовичу Зоценку.
У лютому 1919 року, після витіснення з Лівобережної України українських військ Центральної Ради під проводом Симона Петлюри, нова більшовицька влада видає закон про відокремлення церкви від держави і школи від церкви.
На підставі цього закону викладання в школах Закону Божого припинялося, а всі церковні будівлі із майном та приналежними храмам землями ставали власністю держави. Щоправда, цим же законом передбачалася норма, за якою можна було церковні приміщення в держави винаймати на правах оренди. Для цього вимагався новий статут релігійної громади, зареєстрований у встановленому порядку.
Цим і скористалися віддавна метоковиті данинці псл того паяного сільського сходу.
Пізньої осені 1921 року в Данині передавали з рук у руки кілька доставлених через місцевий осередок «Просвіти» листівок, випущених новою Всеукраїнською Православною Церковною Радою.
В одній із них повідомлялося про розростання швидкими темпами парафій УАПЦ в Чернігівському краї: найстаріший і найкрасивіший у Чернігові Борисоглібський храм на Валу став резиденцією єпископа Чернігівського і Ніжинського нової Української церкви.
У Ніжині, йшлося в листівці, в розпорядження щойно сформованій українській церковній громаді влада офіційно передала в користування старовинний Благовіщенський собор, збудований у першій половині ХУІІІ століття знаменитим у краї митрополитом і проповідником Стефаном Яворським.
Саме на одну із недільних урочистих служб, що анонсувалася в цій записці, й поїхало до Ніжина на ніч власними підводами кілька данинців.
Євмен Кошма, Грицько Хлібик, Петро Петрик та Іван Коваль, які добровільно взяли на себе роль посильних данинської громади на небувалій досі літургії у Богояваленському соборі Ніжина. А повернувшись додому, постали посеред залюдненого по вінця данинського майдану та й стали відповідати на численні запитання.
Хто ж сподівався, що послухати «за нову українську церкву» зійдеться чи не все доросле населення Данини, що зустріч ця, яка наперед і не планувалася, перетвориться під кінець у розбурханий емоціями сільський сход?
Багато таких сходів було на цьому сільському майдані від часів козаччини, відколи й започатковано було у такий спосіб обговорювати й вирішувати всі нагальні питання громади. Але такого емоційного, очікувального-обнадійливого – давно не виходило. Хіба відтоді, як батьки та діти теперішніх слухань зібралися тут далекого 1881 року радитися «за нову церкву на тисячу душ».
Чоловіки аж впріли від того, що почергово відповідали на численні запитання розбурханого стихійного сходу села. Говорили про те, що найбільше вразило кожного в цій поїздці до Ніжина: вся богослужба відправлялася українською мовою – аж не вірилося, що таке можливе. Досі їм втовкмачували в голови, що мужицьке малоросійське наріччя непридатне для Богослужб, що вимовлена на цьому наріччі молитва не дійде до Неба. А тут, у Ніжині, - все видалося простим, зрозумілим, рідним: багато прихожан у вишиванках; священики в незвичному облаченні; море українських рушників на іконах, на хоругвах, на хорах. Плакати захотілося.
«Оце наша церква, українська!» – то там, то деінде лунали на майдані вигуки. «Данині - таку церкву!» - вторили їм інші під гул схвальних оплесків.
Доля Перших сільських автокефалістів
Закінчували тим, що стали обирати склад церковної ради, яка мала швидко і якісно підготувати два перші важливі документи: Статут православної української парафії в Данині та проект договору між громадою і владою на отримання в користування спорожнілого в останні роки розрухи та запечатаного на замок рідного кожному данинцю Свято-Троїцького храму.
Запустили майданом цупкий, сіруватого кольору, аркуш паперу, на якому побажали вивести прізвища перші з тих, хто без вагань, без додаткових «порад із домашніми» вирішив відразу прилучитися до перших творців Данинської парафії Української Автокефальної Православної Церкви.
За дивовижним збігом обставин цей рідкісний на сьогодні документ доби зберігся і ми маємо щасливу нагоду назвати цих сміливих і патріотичних данинців – фактично фундаторів українського автокефального руху не лише в селі, а у волості, повіті в цілому.
За давньою данинською традицією, рішення з усіх громадських справ на сходах приймалося шляхом відкритого голосування всіма учасниками, що мали право глосу, – і чоловіками, і жінками. Проте в списках, де ставилися підписи, зазначалися лише чоловіки, зазвичай – господарі дворів.
У цьому списку – 30 чоловік. Однак, це означає, що членами автокефальної громади ставала вся родина записаного. Якщо врахувати, що на той час на обійсті кожного двору, що все ще зберігав свій патріархальний устрій, мешкало від восьми до дванадцяти душ, то можна припустити, що кістяк громади Української автокефальної церкви початку жовтня 1921 року склали понад 300 данинців.
Пройде небагато часу, і радянська влада змінить своє ставлення до процесу відродження УАПЦ в місті й на селі. Вже від 1924 року, готуючи масштабні репресії, вона вимагатиме від церковних громад подання на перезатвердження районним начальством щоразу нових cписків членів громади нової української церкви.
І, дивовижний факт: щороку по Данині ті списки будуть не зменшуватися, а, навпаки, розширюватися – все новій й нові члени цілими родинами поповнюватимуть українську автокефальну громаду, а старовинний Свято-Троїцький храм усе більше ставатиме українським. Так, згідно з «Реєстром членів парафії Св. Троїцької церкви при с. Данині Носівського району Ніжинської округи на Чернігівщині» від 1 червня 1924 року, у цьому списку вже було 120 данинських родин.
Підготовлені були на вимогу влади в листопаді 1921 та червні 1924 року, засвідчують, що кількісно за неповні три роки громада виросла вчетверо. Це свідчить про неабиякий авторитет новопосталої церкви в селян.
Цей факт свідомо наводжу в цьому місці, щоб розвіяти неправдиві твердження деяких сучасних представників московської церкви в наших селах, які й досі, без знання правдивої історії Української церкви, без вивчення історичних документів, послуговуються найдошкульнішими зневажливими епітетами щодо феномену успіху УАПЦ у 20-х роках минулого століття.
Взагалі, демонстративна зневага до вірних інших конфесій є характерним для священнослужителів московського православ’я – вони ніколи не зупинялися у виборі слів для огульних звинувачень своїх опонентів. Прикро читати в нещодавно надрукованих текстах про те, що, мовляв «самозванці» і «самосвяти» «лукавством і хитрощами» змінювали старий склад церковних громад, що так званий «липківський» або самосвятський розкольницький рух приніс розклад та ворожнечу серед багатьох віруючих.
Ретельний аналіз архівних матеріалів цього періоду, зроблений автором цих рядків, якраз засвідчує протилежне: українські автокефалісти толерантно ставилися до сповідників іншого обряду, але завзято й дружно боронили своє. Якихось конфліктів на релігійному ґрунті за той непростий час у документах не зафіксовано.
Чи були в селі прихильники старої, московської, церкви?
Очевидно, що були. Однак, зважаючи на загальне налаштування громади, відкрито й голосно своєї незгоди вони не висловлювали.
Таким чином, той майже стихійно скликаний пізньої осені 1921 року сільський сход з приводу слухання про першу службу Української церкви в Ніжинському Богоявленському соборі, поклав початок перереєстрації данинської церковної громади та перехід її до складу новоутвореної УАПЦ.
Пізніше районна влада, за вказівкою згори, жорстоко розправиться з першими данинськими автокефалістами. Спішно буде сфабрикована судова справа проти «контрреволюційної петлюрівської організації в Данині», яку нібито очолив священник Данинського Свято-Троїцького храму отець Іван Зоценко. Його незабаром, разом із вісьмома патріотично налаштованими данинськими активістами, розстріляють за рішеннням зловісної «тройки».
Та це – вже інша історія. Окремі її сторінки варто оживити в окремій публікації.
Микола ТИМОШИК
На фото макет Данинської Троїцької церкви, зруйнованої 1962 року комуністами
| Читайте також |
| Коментарі (1) |
|
| |
0
