"Тут мій причал"
Літа завжди мало.
Рано-вранці Іван чекав біля двору. Легко одягнутий, він трохи здивованим поглядом зміряв мене з ніг до голови:
– Ти наче в похід зібрався. Ми ж тільки туди й назад. Хоч і пройшли теплі дощі, а грибних туманів ще не було.
По дорозі Іван розповів, як на обніжку лісу, де колись стояла будка пастухів, а нині лежма лежить прибитий негодою до землі овес, він збирав по кошику підберезовиків.
Я недовірливо посміхався, але натискав на педалі.
– Не жени. Там грибів ніхто не шукає. Та й погода сьогодні…
Ранкове сонце так і не пробилося крізь густі сталеві хмари. Натомість з півночі проривався вітер, доносячи далекий гуркіт небесної колісниці.
У вогкому, виполосканому дощами лісі ще стояла напівтемінь. І як ми не нишпорили в молодому березняку, але знайшли лише по дві бабочки. Затим довго топталися вздовж канави, де молоді осички ховалися од вітру за товстими стовбурами своїх набагато старших посестер. Тільки груша-дичка, з усіх боків затиснута деревами-велетнями, привітно зиркала на нас зеленими грушками. Наче впізнавала… Найсмачніші груші були в баби Мотрі. Доки ще жив її Петро, влітку біля груші прив’язував чорного собацюру, сам гавкіт якого наганяв на дітвору страх.
Дерева пережили діда і ще довго щедро родили. Аби скуштувати отих сонячних дарів, ми всі кутком рубали і кололи дрова бабі Мотрі. Доки ми справлялися з роботою, баба довго никала у картоплі, куди розлогі дерева розкинули гілля, а затим висипала з подолу невеличкі, з червоточинами грушки. З них теж аж бризкав солодкий нектар. Але нам хотілося отих, розписаних червоним сонцем, великих, ніби глечики, що висіли у верховітті. І якось…
– Бабо, в лавку хліб привезли, – залетівши у двір, збрехав, не моргнувши оком, Шурик Кошовий.
Тоді, щоб купити буханець кукурудзяного, записувалися у чергу. Але хліба не завжди всім вистачало. Отож, наспіх зібравшись, баба Мотря потрусила до магазину.
З повними пазухами крадених груш ватага дітвори ішла в ліс на грибну юшку.
У лісі пас колгоспних телят Іван Куліш. Рибалка і грибник затятий. Він завжди пригощав малолітніх лісових мандрівників своїм смачнючим варивом. І цього разу, коли ми висипали на саморобний стіл розписані сонцем груші, пастух поставив перед нами казан із грибною юшкою.
– Спробуй, – подаю Івану підібрані під лісовою грушею дві гнилочки.
– Да-а, – присмакує Іван.
Груша не схожа на інші тверді, в темну крапку дички. Солодко-терпка, червоняста.
– Невже від баби Мотрі? – і собі згадує той наш негарний дитячий вчинок Іван. – Я на сторожі стояв. Хоч і страшнувато було, але груш би з верхівки дістав. Та ти пам’ятаєш, у мене якраз проблеми з ногою були…
Іван встиг висмикнути ногу, та гострі ножі соломорізки полоснули по п»яті.
Як це сталося, Параска Терентіївна, мати, не допитувалася, нашвидку затужила рану, зірваною з голови білою ситцевою хусткою, і повела сина в лікарню.
Звістка, що Ваня ногу порізав, обігнала його з матір’ю.
Вуличани співчутливо перепитували Параску, як це сталося, і та на ходу щось невпопад пояснювала.
– Болить, Ваню? – і собі м’якшали голосом строгі дядьки.
– Бо-лить, – кривився хлопець.
– А чого ж не плачеш?
– Моляки не плачуть.
В дитинстві Іван важко вимовляв «р», і затим, коли він видужав, його ще довго дражнили «я моляк».
Хоч який з цього білоголового худорлявого хлопчика був моряк, котрий і плавати, як слід, не навчився у нашій неглибокій сажалці, де ціле літо купалося дитинство. Який моряк із хлопчика з сільської глибинки, від якої до моря сотні кілометрів!
Та ота дитяча рожева мрія не залишала Івана і в юності. Після школи Іван Трухан вчився на теслю, служив у армії. Чи то служив погано, чи сержантам не догоджував, але Івана часто посилали на кухню.
З армії Ваня повернувся з дипломом про закінчення кулінарних курсів. Працював у Чернігові. І якось, переглядаючи газети, вичитав: Ризьке пароплавство запрошує кулінарів.
Йойкнуло серце: невже спіймав рожевого птаха? Пальці тремтіли, коли розкривав конверт із Риги. А там: приїжджай!
– Я був на сьомому небі, – згадує Іван.
А згодом над Іваном уже було інше небо. Вибілене спекотним африканським сонцем, воно розстилалося на палубі, і та була гаряча, як сковорідка в Івановому камбузі.
Пригадую, як Іван у модерних джинсах, м’якій вельветовій сорочці з’явився біля клубу. Хлопці обступили його, розпитували, як плавається. Слухали, порозкривавши роти. І вже ніхто ні в очі, ні поза очі не називав Івана «я моляк». Іван таки став моряком, котрий «обходив» моря-океани, побувавши майже в тридцяти країнах світу.
– Ваня, давай додому рушати. Гримить.
– А ти хіба дощу боїшся? – дивується Іван. – Гляди, яку я ось бабку знайшов.
Гроза лунко ляскала батогом над самісіньким лісом.
У колгоспного пастуха Івана Куліша був надзвичайно довгий ремінний батіг із китичкою. Відкривши кошару, дядько так голосно ляскав батогом, що аж листя здригалося на молодих осичках.
Колись молодих. А тепер ось на високі, ледь не до хмар, осики, навалюється гроза. Мабуть, остання цього дощового літа, якого завжди мало було в дитинстві і ще менше тепер, в дорослості.
Гроза вщухала, коли ми в’їхали в село. Промокли до нитки.
– Хай їм грець, тим грибам. Такий дощ періщив.
– Ти не бачив справжнього дощу, – посміхається Іван. – Якось стояли ми на рейді в Північній Америці…
Івану є що згадати. І я йому щиро заздрю: не кожному випадає щастя півсвіту побачити.
1986 року Іван збирався в чергове далеке плавання. Не пустила телеграма. Вона, як поранений птах, билася в тремтячих синових руках: «Дуже захворіла мати. приїжджай».
Іван тоді не знав, що після інсульту мати вже ніколи не поправиться. Навпаки, з роками хвороба вкладе її в ліжко і без опікуна Параска Терентіївна вже не обійдеться.
Розлука з морем – рубцем на серці.
Воно й досі мені сниться. Але, мабуть, тут мій причал, у рідній Держанівці, – каже Іван. – Тут тепер моя сім’я – Надя, діти Аллочка і Саша. Школярі вже.
Іван Васильович працює кухарем у школі, дружина – бібліотекарем.
– Господарством обзавівся, – розповідає. – Як без корови, поросяти прожити нині? Та сінокосу путнього ні сільрада, ні колгосп не дають. Ми наче б не колгоспники, хоч я і в дитсадку робив, і завскладом у тракторній бригаді. А коли вибухнув Чорнобиль, два місяці там одтрубив. Кому до цього діло!
– Важко жити в селі. Та де тепер легше, – помовчавши, глибоко затягується дешевою цигаркою Іван.
– Не хнич. Ти не гірше інших живеш, – кажу йому.
Знову накрапає дощ. У небі – ні просвітку. Нараз в Іванових очах зблискує веселий вогник:
– Я не хничу. Моряки не плачуть.
…Пролетіли роки. Я все рідше приїжджаю в село. Наша хата хоч і світить ластів’яним гніздом, але порожнім. Ластівки живуть поруч з людьми. Іван Васильович Трухан теж уже не той молодий чоловік, з яким ми їздили в нашу Діброву по гриби. Удвох з дружиною Надією виростили дочку і сина. Донька на вчителя вивчилась і нині працює в столиці, а син захищає Україну на фронті.
Наш Денисів куток давно знелюднів. Їдучи додому, кидаю погляд на обійстя баби Мотрі. Тут давно живуть інші люди. Давно спиляли щедрий грушево-яблуневий сад. І дощ вільно ходить по городу, прибиваючи до землі напіввисохле картопляне бадилля.
Нараз ніби хтось смикнув за рукав. Оглянувся: на високій груші світиться налита медом, завбільшки з глечик, червоняста груша… Привиділось? Так, то сонце пробилося з-поміж хмар. Може, випогодиться нарешті й сніжком сипне. Зима ж всетаки.
Микола БУДЛЯНСЬКИЙ
1999-2025р.р.
На знімку: Іван Трухан (праворуч) з нашим другом дитинства,Колькою,на жаль, уже покійним.
Рано-вранці Іван чекав біля двору. Легко одягнутий, він трохи здивованим поглядом зміряв мене з ніг до голови:
– Ти наче в похід зібрався. Ми ж тільки туди й назад. Хоч і пройшли теплі дощі, а грибних туманів ще не було.
По дорозі Іван розповів, як на обніжку лісу, де колись стояла будка пастухів, а нині лежма лежить прибитий негодою до землі овес, він збирав по кошику підберезовиків.
Я недовірливо посміхався, але натискав на педалі.
– Не жени. Там грибів ніхто не шукає. Та й погода сьогодні…
Ранкове сонце так і не пробилося крізь густі сталеві хмари. Натомість з півночі проривався вітер, доносячи далекий гуркіт небесної колісниці.
У вогкому, виполосканому дощами лісі ще стояла напівтемінь. І як ми не нишпорили в молодому березняку, але знайшли лише по дві бабочки. Затим довго топталися вздовж канави, де молоді осички ховалися од вітру за товстими стовбурами своїх набагато старших посестер. Тільки груша-дичка, з усіх боків затиснута деревами-велетнями, привітно зиркала на нас зеленими грушками. Наче впізнавала… Найсмачніші груші були в баби Мотрі. Доки ще жив її Петро, влітку біля груші прив’язував чорного собацюру, сам гавкіт якого наганяв на дітвору страх.
Дерева пережили діда і ще довго щедро родили. Аби скуштувати отих сонячних дарів, ми всі кутком рубали і кололи дрова бабі Мотрі. Доки ми справлялися з роботою, баба довго никала у картоплі, куди розлогі дерева розкинули гілля, а затим висипала з подолу невеличкі, з червоточинами грушки. З них теж аж бризкав солодкий нектар. Але нам хотілося отих, розписаних червоним сонцем, великих, ніби глечики, що висіли у верховітті. І якось…
– Бабо, в лавку хліб привезли, – залетівши у двір, збрехав, не моргнувши оком, Шурик Кошовий.
Тоді, щоб купити буханець кукурудзяного, записувалися у чергу. Але хліба не завжди всім вистачало. Отож, наспіх зібравшись, баба Мотря потрусила до магазину.
З повними пазухами крадених груш ватага дітвори ішла в ліс на грибну юшку.
У лісі пас колгоспних телят Іван Куліш. Рибалка і грибник затятий. Він завжди пригощав малолітніх лісових мандрівників своїм смачнючим варивом. І цього разу, коли ми висипали на саморобний стіл розписані сонцем груші, пастух поставив перед нами казан із грибною юшкою.
– Спробуй, – подаю Івану підібрані під лісовою грушею дві гнилочки.
– Да-а, – присмакує Іван.
Груша не схожа на інші тверді, в темну крапку дички. Солодко-терпка, червоняста.
– Невже від баби Мотрі? – і собі згадує той наш негарний дитячий вчинок Іван. – Я на сторожі стояв. Хоч і страшнувато було, але груш би з верхівки дістав. Та ти пам’ятаєш, у мене якраз проблеми з ногою були…
Іван встиг висмикнути ногу, та гострі ножі соломорізки полоснули по п»яті.
Як це сталося, Параска Терентіївна, мати, не допитувалася, нашвидку затужила рану, зірваною з голови білою ситцевою хусткою, і повела сина в лікарню.
Звістка, що Ваня ногу порізав, обігнала його з матір’ю.
Вуличани співчутливо перепитували Параску, як це сталося, і та на ходу щось невпопад пояснювала.
– Болить, Ваню? – і собі м’якшали голосом строгі дядьки.
– Бо-лить, – кривився хлопець.
– А чого ж не плачеш?
– Моляки не плачуть.
В дитинстві Іван важко вимовляв «р», і затим, коли він видужав, його ще довго дражнили «я моляк».
Хоч який з цього білоголового худорлявого хлопчика був моряк, котрий і плавати, як слід, не навчився у нашій неглибокій сажалці, де ціле літо купалося дитинство. Який моряк із хлопчика з сільської глибинки, від якої до моря сотні кілометрів!
Та ота дитяча рожева мрія не залишала Івана і в юності. Після школи Іван Трухан вчився на теслю, служив у армії. Чи то служив погано, чи сержантам не догоджував, але Івана часто посилали на кухню.
З армії Ваня повернувся з дипломом про закінчення кулінарних курсів. Працював у Чернігові. І якось, переглядаючи газети, вичитав: Ризьке пароплавство запрошує кулінарів.
Йойкнуло серце: невже спіймав рожевого птаха? Пальці тремтіли, коли розкривав конверт із Риги. А там: приїжджай!
– Я був на сьомому небі, – згадує Іван.
А згодом над Іваном уже було інше небо. Вибілене спекотним африканським сонцем, воно розстилалося на палубі, і та була гаряча, як сковорідка в Івановому камбузі.
Пригадую, як Іван у модерних джинсах, м’якій вельветовій сорочці з’явився біля клубу. Хлопці обступили його, розпитували, як плавається. Слухали, порозкривавши роти. І вже ніхто ні в очі, ні поза очі не називав Івана «я моляк». Іван таки став моряком, котрий «обходив» моря-океани, побувавши майже в тридцяти країнах світу.
– Ваня, давай додому рушати. Гримить.
– А ти хіба дощу боїшся? – дивується Іван. – Гляди, яку я ось бабку знайшов.
Гроза лунко ляскала батогом над самісіньким лісом.
У колгоспного пастуха Івана Куліша був надзвичайно довгий ремінний батіг із китичкою. Відкривши кошару, дядько так голосно ляскав батогом, що аж листя здригалося на молодих осичках.
Колись молодих. А тепер ось на високі, ледь не до хмар, осики, навалюється гроза. Мабуть, остання цього дощового літа, якого завжди мало було в дитинстві і ще менше тепер, в дорослості.
Гроза вщухала, коли ми в’їхали в село. Промокли до нитки.
– Хай їм грець, тим грибам. Такий дощ періщив.
– Ти не бачив справжнього дощу, – посміхається Іван. – Якось стояли ми на рейді в Північній Америці…
Івану є що згадати. І я йому щиро заздрю: не кожному випадає щастя півсвіту побачити.
1986 року Іван збирався в чергове далеке плавання. Не пустила телеграма. Вона, як поранений птах, билася в тремтячих синових руках: «Дуже захворіла мати. приїжджай».
Іван тоді не знав, що після інсульту мати вже ніколи не поправиться. Навпаки, з роками хвороба вкладе її в ліжко і без опікуна Параска Терентіївна вже не обійдеться.
Розлука з морем – рубцем на серці.
Воно й досі мені сниться. Але, мабуть, тут мій причал, у рідній Держанівці, – каже Іван. – Тут тепер моя сім’я – Надя, діти Аллочка і Саша. Школярі вже.
Іван Васильович працює кухарем у школі, дружина – бібліотекарем.
– Господарством обзавівся, – розповідає. – Як без корови, поросяти прожити нині? Та сінокосу путнього ні сільрада, ні колгосп не дають. Ми наче б не колгоспники, хоч я і в дитсадку робив, і завскладом у тракторній бригаді. А коли вибухнув Чорнобиль, два місяці там одтрубив. Кому до цього діло!
– Важко жити в селі. Та де тепер легше, – помовчавши, глибоко затягується дешевою цигаркою Іван.
– Не хнич. Ти не гірше інших живеш, – кажу йому.
Знову накрапає дощ. У небі – ні просвітку. Нараз в Іванових очах зблискує веселий вогник:
– Я не хничу. Моряки не плачуть.
…Пролетіли роки. Я все рідше приїжджаю в село. Наша хата хоч і світить ластів’яним гніздом, але порожнім. Ластівки живуть поруч з людьми. Іван Васильович Трухан теж уже не той молодий чоловік, з яким ми їздили в нашу Діброву по гриби. Удвох з дружиною Надією виростили дочку і сина. Донька на вчителя вивчилась і нині працює в столиці, а син захищає Україну на фронті.
Наш Денисів куток давно знелюднів. Їдучи додому, кидаю погляд на обійстя баби Мотрі. Тут давно живуть інші люди. Давно спиляли щедрий грушево-яблуневий сад. І дощ вільно ходить по городу, прибиваючи до землі напіввисохле картопляне бадилля.
Нараз ніби хтось смикнув за рукав. Оглянувся: на високій груші світиться налита медом, завбільшки з глечик, червоняста груша… Привиділось? Так, то сонце пробилося з-поміж хмар. Може, випогодиться нарешті й сніжком сипне. Зима ж всетаки.
Микола БУДЛЯНСЬКИЙ
1999-2025р.р.
На знімку: Іван Трухан (праворуч) з нашим другом дитинства,Колькою,на жаль, уже покійним.
| Читайте також |
| Коментарі (0) |