Хлопчина йшов пішки

Сьогодні мав епізод, який реально зачепив.

В дорозі підібрав хлопчину, восьмикласника. Він йшов пішкодрала по узбіччю в сусіднє село до тітки. Йшов в мороз у не вельми теплих мештах із здоровецьким рюкзаком. Йшов, бо в тітки була електрика і був інтернет. На мій підкол про затятого геймера він відреагував дуже серйозно: "То не гратись, то я до обласної олімпіади готуюсь". На підтвердження своїх слів розстебнув рюкзак, де, окрім старенького, далеко не геймерського, ноутбука був ще стос підручників та посібників.

В мене реально перехопило подих: я згадав, як сам в його віці готувався до олімпіад. То був мій, сільського хлопця з інтернату без впливових родичів і грошей, єдиний шанс в середині дев'яностих поступити до вишу. Три роки поспіль я вигравав обласні олімпіади з біології, був учасником республіканських і саме таким чином в 1995-му році був без екзаменів зарахований до медінституту. Дяка Богу, не згаяв шансу, подарованого мені моїми педагогами і батьками.

В цьому хлопчині побачив себе. Більше - я побачив сенс того, за що ми воюємо. Мрію жити в країні, якою би керували ось такі наполегливі та розумні люди, котрі власним трудом та мізками досягають успіху, люди, котрі мають тверді переконання, побудовані на цінностях. Така країна мала би реальний шанс справді відбутись.

Успіху тобі, Назарчику! Дасть Бог - ще побачимось.

Юрій ПОЛІЩУК