Три роки без Івана Драча

За 5 днів до смерті Івана Федоровича я бачив його востаннє в отакому от кріслі, у нього вдома (як на фото). Тільки був він, звісна, річ, на кілька десятиліть старшим, виглядав хворобливо. Одначе у мене не було відчуття, що бачу його востаннє.

А уперше я побачив Драча у 1980-му, в компанії з Іваном Миколайчуком - як на цьому фото (автор Юрій Гармаш), і було це в Ірпені, у Будинку творчості, де вони писали разом сценарій фільму про композитора Миколу Лисенка.

Як і заповідав Іван Федорович, його поховали у рідних Теліженцях, на Київщині. Поруч могили сина Максима, чия брутальна смерть напевно ж прискорила трагічний кінець Поета.

Драч любив дивитись фільми, часто одвідував Будинок кіно (бо ж і жив неподалік). Я досі, заходячи в Синю залу нашого Дому, звично шукаю його в глядацькій залі. Третій, або четвертий ряд, ліворуч.

Так було і позавчора, на початку вечора з нагоди ювілею Миколайчука. Ні, він знову не прийшов. Так він же не в Києві, у Теліженцях, де ніколи він померти не може, про що й написав в одному із своїх віршів-заповітів.

Одначе все одно Іван Драч був з нами... І так це вже назавжди.

Іван Драч:
Поховайте мене в Теліжинцях,
Де так пахне безсмертям трава.
Де ліси, мов списи, гороїжаться
І де Роська, мій Стікс, проплива.
Поховайте мене в Теліжинцях-
Не люблю я пихатих столиць.
У Теліжинцях сонечко ніжиться
В сяйві юних дівочих лиць.
У Теліжинцях світ мені тулиться,
Смак води і дотепність дядьків.
Кожна пташка, кожнісінька вулиця
Мене прагне вже сто віків.
Мчать ракети, теліги теліжаться,
Пропаде все у землю сиру.
Поховайте мене в Теліжинцях -
Там ніколи я не помру...

Сергій ТРИМБАЧ