...Світ холодний став
Зараз на вулиці жодного вечорового тепла, вранці бувають пристойні дощі, я непристойно багато думаю про те, як пережити цю зиму.
Коли була маленькою, то більше хотіла бути Сніговою Королевою, бо народилася в лютому, перші 9 років під мій день народження замітало до колін,мій день народження завжди ставався в здоровезні снігопади, мама вдягала мене в сіру пухку куртку й таку ж пухнасту страшенно білу шапку, я виходила в двір й здіймала руки вгору так, ніби це я керую цим снігом.
Тато садив мене, як царівну, у санки й тягнув через вулицю, через знову нерозчищену вулицю до бабусі, поруч у снігу барахтався наш старий Джоні, мабуть, єдиний пес, якого я любила, він завжди так кумедно вигрібав зі снігу, то стрибав, то знову йшов, чіпляв носом сніг.
Тата я бачила зі спини, якщо сніг ставав більшим, я знову піднімала руки, наче всім тим керую я, тато й не здогадувався, що я тим всім керую.
Сьогодні дощі йдуть, це вже настає підзимок, навіть якщо цьогоріч нас під кінець лютого замете, тато не потягне мене на санках через захаращену снігом вулицю, я не влізаю в санки, сніг мене не слухається, узагалі мене більше нічого не слухається, слухається мене нічого.
Я уже не хочу бути Сніговою Королевою, час настав молодості, максималізму, я тепер Герду вдаю, а півсвіту в мене Кай.
Чи не півсвіту.
Але хтось таки страшенно холодний став.
Віра КУРИКО
Коли була маленькою, то більше хотіла бути Сніговою Королевою, бо народилася в лютому, перші 9 років під мій день народження замітало до колін,мій день народження завжди ставався в здоровезні снігопади, мама вдягала мене в сіру пухку куртку й таку ж пухнасту страшенно білу шапку, я виходила в двір й здіймала руки вгору так, ніби це я керую цим снігом.
Тато садив мене, як царівну, у санки й тягнув через вулицю, через знову нерозчищену вулицю до бабусі, поруч у снігу барахтався наш старий Джоні, мабуть, єдиний пес, якого я любила, він завжди так кумедно вигрібав зі снігу, то стрибав, то знову йшов, чіпляв носом сніг.
Тата я бачила зі спини, якщо сніг ставав більшим, я знову піднімала руки, наче всім тим керую я, тато й не здогадувався, що я тим всім керую.
Сьогодні дощі йдуть, це вже настає підзимок, навіть якщо цьогоріч нас під кінець лютого замете, тато не потягне мене на санках через захаращену снігом вулицю, я не влізаю в санки, сніг мене не слухається, узагалі мене більше нічого не слухається, слухається мене нічого.
Я уже не хочу бути Сніговою Королевою, час настав молодості, максималізму, я тепер Герду вдаю, а півсвіту в мене Кай.
Чи не півсвіту.
Але хтось таки страшенно холодний став.
Віра КУРИКО
| Читайте також |
| Коментарі (0) |