Сундук Микити Середи
Більше року тому моя колекція, за сприяння неабиякої людини-мецената, поповнилася ще одним дорожнім сундуком - колишньою власністю учасника Першої світової війни. А на передній частині збереглося і його ім’я – «Никита Середа».
Сундук продавали люди, яким ця річ дісталася разом із купленою хатою. Перекупникові, до рук якого потрапив раритет, крім населеного пункту та відомостей, отриманих від когось із його мешканців, про те, що колишній власник сундука був учасником трьох воєн, більше нічого не відомо. Звісно, хотілося б мені зібрати якомога більше інформації, але всі онлайн-пошуки виявилися марними...
…Не так уже багато я маю справжніх друзів, але, повірте, ці окремі особистості з мого оточення - ще й які непересічні! В’ячеслав для мене – один із променів сонця в царстві мороку, темряви та пустих душ; однодумець і друг, із яким завжди щиро, шалено, весело і непередбачувано. Так сталося і цього разу – саме завдяки йому дорога нас повела до Менського району Чернігівщини. Щоб швидко подолати хвилясті дорожні вигини, які траплялися на проміжку від Березни до Миколаївки, треба бути асом своєї справи, із чим Слава віртуозно справляється.
Нас зустрічають напрочуд гарні місця, окутані таємничістю територій давніх поселень та красою жовтневих барв. Понадвікові дуби, черкаючи верхівкою небозвід, незрушно охороняють древній мур, за яким височіють маківки церковних бань. Домницький монастир, заснований в другій половині XVII сторіччя монахом-пустинником Климентієм. Свого часу його благодійниками були гетьмани Іван Мазепа, Данило Апостол, Іван Скоропадський та декілька поколінь родини Безбородьків. Утративши велич минулих років, обитель і досьогодні зберегла свою духовність та Боже благословення. Хвала Матері Божій перед її чудотворним образом, знайденим дівчинкою Домною майже пів тисячоліття тому, лунає і донині.
А ось і мета нашого призначення – село Миколаївка. Заснованому свого часу біглими донськими козаками селу тривалий час довелося носити доволі незвичну назву - Дурні, отриману від імені багатого землевласника царського генерала Дурнєва і яка була змінена за сприяння Миколи ІІ, зваживши на прохання сільських мешканців, які вважали її ганебною.
Продавчиня з першої, до якої ми завітали, крамниці, почувши про мету нашого візиту, дала слушну пораду звернутися до місцевої бібліотекарки. Ольга Іванівна, саме так звуть цю шановану людину, люб’язно ознайомила нас із народознавчою експозицією свого книжкового царства, історією села у світлинах. Від неї ми дізналися й чимало цікавого.
Як виявилося, Сергій Миронович – ім’я якого носив місцевий радгосп, полишаючи свій десятками років насиджений постамент, лишився ноги. Довелося одноногому бідоласі тривалий час валятися за крамницею, допоки місцеві хлопці вирішили його подальшу долю, взявши у свою компанію. Укопаному однією ногою по коліно довелося йому бути не лише свідком хмільних посиденьок, а й своєрідним охоронцем створеного на околиці села так званого «генделика», вхід на територію якого прикрашав узятий зі спортзалу плакат. Зі зміненою однією літерою він досить колоритно вписався в місце зустрічі місцевих любителів «літроболу» – «Ні дня без спирту!». Там же зваяний образ Сергія Кірова і завершив своє синтетично-волокняне існування – необережно кинутий недопалок зробив свою справу. «Таке полум’я було, наче хата горіла», – пригадувала пані Ольга.
Прізвище «Середа» в Миколаївці досить поширене, тому дізнатись про когось із представників цього роду, що мешкали тут більше пів століття тому, виявилося не так уже й просто. Разом із пані Ольгою довелося завітати ще до однієї крамниці, продавчині якої захотілося детальніше дізнатися про мету нашого візиту до Миколаївки. І тут почалося найцікавіше: почувши слово «сундук», очі панянки якось незвично закруглилися і зразу постало питання: «Так що, там був ще й сундук? А що ж було в сундуку?»
«Золото», – віджартувався я.
Чим була викликана така асоціація, пов'язана зі словом сундук, з’ясувалося через декілька хвилин. Виявляється, за три дні до нашого приїзду в селі сталося дещо неочікуване, а саме: двоє сусідів за обопільною згодою вирішили перепахати межу, яка протягом десятків років розділяла земельні наділи двох садиб, натомість плануючи поставити новий паркан. Узявшись за роботу, закопуючи чергову опору для огорожі, довелося викорчувати якесь невелике деревце. На глибині 30–40 сантиметрів лезо лопати заскреготіло, натрапивши на щось міцне. Знахідкою виявився людський череп із повним набором зубів. Викликана експертна група, зробивши ексгумацію, з’ясувала, що молода людина була похована сидячи. Також було знайдено срібну каблучку 1660-х років. Хто ви були людино? Чий вічний спокій потурбували? А твоє положення сидячи: чи збережена давня поховальна традиція єврейського народу, чи вбивця похапцем позбавлявся тіла, приховуючи сліди злочину? Мабуть, про це вже ніхто не дізнається, залишається лише висувати безпідставні версії та давати волю багатій уяві. А цього в нас точно не забрати, якщо вже через кілька днів знайдена срібна каблучка перетворилася в золоту, ба більше – цілих дві. Можна лише уявити, як в’яжеться з цим ще й наш дорожній сундук…
Та повернімося до мети нашого приїзду.
У думках наших помічниць ніяк не з’являлася правильна відповідь. Хотіли було долучити в помічниці продавчиню ще й з третьої крамниці, але та, вислухавши нас, мовчки ковзнула «пхекливим» поглядом, махнула рукою і подалася геть.
Мимоволі напрошувалась гуморна думка, що двоє дурнів, приїхали до Дурнів, знайшли ще декількох дурнів та й намагаються з’ясувати те, що вже давно нікому не треба. Нехай пробачать мене мешканці Миколаївки за мою нахабність згадати назву села, яка викликає в них негативні емоції.
Авторитету пані Ольги можна лише порадіти: завдяки її зв’язкам нарешті змогли вирахувати, до якої родової гілки належав колишній власник сундука. У телефонному режимі ми навіть мали змогу поспілкуватись із рідною онукою Микити Середи – мешканкою сусіднього села. Хоч, на жаль, вона не змогла пригадати ані дідового по батькові, ані часу смерті, ані імені бабці, назвавши лише ту Лазаркою, дідових світлин вона також не мала. Спробували знайти відомості в господарських книгах місцевої сільської ради, працівниці якої люб’язно згодилися допомогти, однак поверхневий перегляд не дав результатів: для їх отримання була необхідна хоча б мінімальна інформація.
Отож, подякувавши, ми полишили сільську раду і поїхали на Нову вулицю села, де мешкали нащадки Микити Середи. Нових мешканців ми не застали, однак їхня сусідка підтвердила, що саме цю хату купували рік тому, а тепер уже нові власники її знову продають, а також те, що сундук саме з цього будинку, однак ні фотографій, ні документів не було, бо все зайве було спалено.
Наостанок Ольга Іванівна вирішила провести нас до бабусі Каті - місцевої старожительки і далекої родички Микити Середи. Отож, подальша дорога і привела нас до невеличкої хатинки зі щільно завішеними зсередини вікнами, в шибки яких пані Ользі довго довелося тарабанити, промовляючи: «Це я, Оля» – доки почули, що в хаті є жива душа. Лише через деякий час почувся скрегіт засовки сінешніх дверей, у яких і з’явилася господиня. Переступивши поріг, вона відразу прилаштувалась на невеличкий ослінчик, що стояв напоготові. Обличчя жінки поважного віку (за дев’яносто) випромінювало спокій, урівноваженість та життєву мудрість, у живих очах виднівся ясний розум. Анітрохи не здивувавшись, вона з упевненістю відповіла на всі наші запитання, складалося враження, наче вона лише вчора бачилася з людьми, які полишили цей світ понад сімдесят років тому. Відповідь на моє останнє запитання «Який він був, Микита Середа?» була несподіваною: баба Катя, змірявши мене з ніг до голови, перевела погляд на Славка: «Отакий він був, не повний» - сказала.
Допоки ми колесували селом, з’ясувалося, що дівчата із сільської ради часу не гаяли, а продовжували проглядати записи, де натрапили на потрібну інформацію. Дзвінок покликав нас знову до сільради. Знайшлися деякі записи: Середа Микита Аврамович, 1884 – 21.04.1949 рр. Дружина Федора Лазарівна, 1886 р.н. Діти Андрій, 1914 р.н. – пропав безвісти на фронтах Другої світової, Іван, 1923 р.н. – учасник бойових дій, Микола 1929 р.н., Павло 1930 р.н. Вуличне прізвисько родини – Сута́.
Шкода, що не вдалося знайти жодної світлини.
Дякую всім вам, добрі люди, за безкорисливу допомогу та розуміння!
Юрій ДАХНО
Сундук продавали люди, яким ця річ дісталася разом із купленою хатою. Перекупникові, до рук якого потрапив раритет, крім населеного пункту та відомостей, отриманих від когось із його мешканців, про те, що колишній власник сундука був учасником трьох воєн, більше нічого не відомо. Звісно, хотілося б мені зібрати якомога більше інформації, але всі онлайн-пошуки виявилися марними...
…Не так уже багато я маю справжніх друзів, але, повірте, ці окремі особистості з мого оточення - ще й які непересічні! В’ячеслав для мене – один із променів сонця в царстві мороку, темряви та пустих душ; однодумець і друг, із яким завжди щиро, шалено, весело і непередбачувано. Так сталося і цього разу – саме завдяки йому дорога нас повела до Менського району Чернігівщини. Щоб швидко подолати хвилясті дорожні вигини, які траплялися на проміжку від Березни до Миколаївки, треба бути асом своєї справи, із чим Слава віртуозно справляється.
Нас зустрічають напрочуд гарні місця, окутані таємничістю територій давніх поселень та красою жовтневих барв. Понадвікові дуби, черкаючи верхівкою небозвід, незрушно охороняють древній мур, за яким височіють маківки церковних бань. Домницький монастир, заснований в другій половині XVII сторіччя монахом-пустинником Климентієм. Свого часу його благодійниками були гетьмани Іван Мазепа, Данило Апостол, Іван Скоропадський та декілька поколінь родини Безбородьків. Утративши велич минулих років, обитель і досьогодні зберегла свою духовність та Боже благословення. Хвала Матері Божій перед її чудотворним образом, знайденим дівчинкою Домною майже пів тисячоліття тому, лунає і донині.
А ось і мета нашого призначення – село Миколаївка. Заснованому свого часу біглими донськими козаками селу тривалий час довелося носити доволі незвичну назву - Дурні, отриману від імені багатого землевласника царського генерала Дурнєва і яка була змінена за сприяння Миколи ІІ, зваживши на прохання сільських мешканців, які вважали її ганебною.
Продавчиня з першої, до якої ми завітали, крамниці, почувши про мету нашого візиту, дала слушну пораду звернутися до місцевої бібліотекарки. Ольга Іванівна, саме так звуть цю шановану людину, люб’язно ознайомила нас із народознавчою експозицією свого книжкового царства, історією села у світлинах. Від неї ми дізналися й чимало цікавого.
Як виявилося, Сергій Миронович – ім’я якого носив місцевий радгосп, полишаючи свій десятками років насиджений постамент, лишився ноги. Довелося одноногому бідоласі тривалий час валятися за крамницею, допоки місцеві хлопці вирішили його подальшу долю, взявши у свою компанію. Укопаному однією ногою по коліно довелося йому бути не лише свідком хмільних посиденьок, а й своєрідним охоронцем створеного на околиці села так званого «генделика», вхід на територію якого прикрашав узятий зі спортзалу плакат. Зі зміненою однією літерою він досить колоритно вписався в місце зустрічі місцевих любителів «літроболу» – «Ні дня без спирту!». Там же зваяний образ Сергія Кірова і завершив своє синтетично-волокняне існування – необережно кинутий недопалок зробив свою справу. «Таке полум’я було, наче хата горіла», – пригадувала пані Ольга.
Прізвище «Середа» в Миколаївці досить поширене, тому дізнатись про когось із представників цього роду, що мешкали тут більше пів століття тому, виявилося не так уже й просто. Разом із пані Ольгою довелося завітати ще до однієї крамниці, продавчині якої захотілося детальніше дізнатися про мету нашого візиту до Миколаївки. І тут почалося найцікавіше: почувши слово «сундук», очі панянки якось незвично закруглилися і зразу постало питання: «Так що, там був ще й сундук? А що ж було в сундуку?»
«Золото», – віджартувався я.
Чим була викликана така асоціація, пов'язана зі словом сундук, з’ясувалося через декілька хвилин. Виявляється, за три дні до нашого приїзду в селі сталося дещо неочікуване, а саме: двоє сусідів за обопільною згодою вирішили перепахати межу, яка протягом десятків років розділяла земельні наділи двох садиб, натомість плануючи поставити новий паркан. Узявшись за роботу, закопуючи чергову опору для огорожі, довелося викорчувати якесь невелике деревце. На глибині 30–40 сантиметрів лезо лопати заскреготіло, натрапивши на щось міцне. Знахідкою виявився людський череп із повним набором зубів. Викликана експертна група, зробивши ексгумацію, з’ясувала, що молода людина була похована сидячи. Також було знайдено срібну каблучку 1660-х років. Хто ви були людино? Чий вічний спокій потурбували? А твоє положення сидячи: чи збережена давня поховальна традиція єврейського народу, чи вбивця похапцем позбавлявся тіла, приховуючи сліди злочину? Мабуть, про це вже ніхто не дізнається, залишається лише висувати безпідставні версії та давати волю багатій уяві. А цього в нас точно не забрати, якщо вже через кілька днів знайдена срібна каблучка перетворилася в золоту, ба більше – цілих дві. Можна лише уявити, як в’яжеться з цим ще й наш дорожній сундук…
Та повернімося до мети нашого приїзду.
У думках наших помічниць ніяк не з’являлася правильна відповідь. Хотіли було долучити в помічниці продавчиню ще й з третьої крамниці, але та, вислухавши нас, мовчки ковзнула «пхекливим» поглядом, махнула рукою і подалася геть.
Мимоволі напрошувалась гуморна думка, що двоє дурнів, приїхали до Дурнів, знайшли ще декількох дурнів та й намагаються з’ясувати те, що вже давно нікому не треба. Нехай пробачать мене мешканці Миколаївки за мою нахабність згадати назву села, яка викликає в них негативні емоції.
Авторитету пані Ольги можна лише порадіти: завдяки її зв’язкам нарешті змогли вирахувати, до якої родової гілки належав колишній власник сундука. У телефонному режимі ми навіть мали змогу поспілкуватись із рідною онукою Микити Середи – мешканкою сусіднього села. Хоч, на жаль, вона не змогла пригадати ані дідового по батькові, ані часу смерті, ані імені бабці, назвавши лише ту Лазаркою, дідових світлин вона також не мала. Спробували знайти відомості в господарських книгах місцевої сільської ради, працівниці якої люб’язно згодилися допомогти, однак поверхневий перегляд не дав результатів: для їх отримання була необхідна хоча б мінімальна інформація.
Отож, подякувавши, ми полишили сільську раду і поїхали на Нову вулицю села, де мешкали нащадки Микити Середи. Нових мешканців ми не застали, однак їхня сусідка підтвердила, що саме цю хату купували рік тому, а тепер уже нові власники її знову продають, а також те, що сундук саме з цього будинку, однак ні фотографій, ні документів не було, бо все зайве було спалено.
Наостанок Ольга Іванівна вирішила провести нас до бабусі Каті - місцевої старожительки і далекої родички Микити Середи. Отож, подальша дорога і привела нас до невеличкої хатинки зі щільно завішеними зсередини вікнами, в шибки яких пані Ользі довго довелося тарабанити, промовляючи: «Це я, Оля» – доки почули, що в хаті є жива душа. Лише через деякий час почувся скрегіт засовки сінешніх дверей, у яких і з’явилася господиня. Переступивши поріг, вона відразу прилаштувалась на невеличкий ослінчик, що стояв напоготові. Обличчя жінки поважного віку (за дев’яносто) випромінювало спокій, урівноваженість та життєву мудрість, у живих очах виднівся ясний розум. Анітрохи не здивувавшись, вона з упевненістю відповіла на всі наші запитання, складалося враження, наче вона лише вчора бачилася з людьми, які полишили цей світ понад сімдесят років тому. Відповідь на моє останнє запитання «Який він був, Микита Середа?» була несподіваною: баба Катя, змірявши мене з ніг до голови, перевела погляд на Славка: «Отакий він був, не повний» - сказала.
Допоки ми колесували селом, з’ясувалося, що дівчата із сільської ради часу не гаяли, а продовжували проглядати записи, де натрапили на потрібну інформацію. Дзвінок покликав нас знову до сільради. Знайшлися деякі записи: Середа Микита Аврамович, 1884 – 21.04.1949 рр. Дружина Федора Лазарівна, 1886 р.н. Діти Андрій, 1914 р.н. – пропав безвісти на фронтах Другої світової, Іван, 1923 р.н. – учасник бойових дій, Микола 1929 р.н., Павло 1930 р.н. Вуличне прізвисько родини – Сута́.
Шкода, що не вдалося знайти жодної світлини.
Дякую всім вам, добрі люди, за безкорисливу допомогу та розуміння!
Юрій ДАХНО
| Читайте також |
| Коментарі (0) |