Сто три роки Олесю Гончару
Сьогодні виповнюється сто три роки, як побачив світ неперевершений майстер слова Олесь Терентійович Гончар.
Мені випала нагода бачити, чути і спілкуватись з письменником ще за його життя, коли нас, молодих журналістів, запросили на зустріч з ним у Херсоні в середині 80-х. Він був закоханий у таврійський край та й слово, мовлене ним у романах "Таврія", "Тронка", "Перекоп", "Собор", було як той безкрайній духмяний степ...
Дмитро Павличко називав Олеся Гончара "ув’язненою совістю ув’язненого народу". Бо, незважаючи на численні радянські відзнаки та регалії, письменник залишався для режиму, так би мовити, «не своїм». Ще до «Собору» (1966р.) – відмовився брати участь у комісії, створеній ЦК КПУ для «гідної відсічі» Іванові Дзюбі з його статтею «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Про відмову письмово повідомив ЦК, засудивши репресії за інакодумство. Дехто «нагорі» почав вимагати арешту Гончара, однак до цього не дійшло: побоялися створити в його особі символ непокори. Гончар і сам був певною мірою інакодумцем — 1965р. записав: «Яка дика епоха! З якою сатанинською силою нищилася Україна! За трагізмом долі ми народ унікальний... Геноцид винищив найдіяльніші, найздібніші сили народу…».
Нищівна кампанія проти роману Гончара «Собор» у Дніпрі стала своєрідним каталізатором дисидентського руху в регіоні. Цей твір, як антирадянський, було вилучено з літературного процесу на два десятиліття.
Олесь Гончар активно долучився до боротьби за статус української мови як державної, до створення Руху. 1990р. поклав свого компартійного квитка.
В одній зі своїх тодішній статей написав – ніби про теперішнє: «Росію погубить ненависть, яку вона розпалює в собі, — ненависть до України... Хоч, може, погубить і нас... Наші державці ні кують, ні мелють. Кретини в державних кріслах!..».
Олесь Гончар належав до тих, кому в лещатах радянської системи не знати якими зусиллями вдавалося залишатися чесними перед собою й людьми. Він творив за часів всеохопної цензури, всевладної компартії й всевидющого КДБ, і, за словами С.Грабовського: «…в останні свої десять років життя Олесь Гончар зумів стати вільним».
Є особистості, імена яких назавжди залишаться в наших серцях. Таким український письменник Олесь Гончар залишиться з нами.
Валентина КОВАЛЕНКО
Мені випала нагода бачити, чути і спілкуватись з письменником ще за його життя, коли нас, молодих журналістів, запросили на зустріч з ним у Херсоні в середині 80-х. Він був закоханий у таврійський край та й слово, мовлене ним у романах "Таврія", "Тронка", "Перекоп", "Собор", було як той безкрайній духмяний степ...
Дмитро Павличко називав Олеся Гончара "ув’язненою совістю ув’язненого народу". Бо, незважаючи на численні радянські відзнаки та регалії, письменник залишався для режиму, так би мовити, «не своїм». Ще до «Собору» (1966р.) – відмовився брати участь у комісії, створеній ЦК КПУ для «гідної відсічі» Іванові Дзюбі з його статтею «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Про відмову письмово повідомив ЦК, засудивши репресії за інакодумство. Дехто «нагорі» почав вимагати арешту Гончара, однак до цього не дійшло: побоялися створити в його особі символ непокори. Гончар і сам був певною мірою інакодумцем — 1965р. записав: «Яка дика епоха! З якою сатанинською силою нищилася Україна! За трагізмом долі ми народ унікальний... Геноцид винищив найдіяльніші, найздібніші сили народу…».
Нищівна кампанія проти роману Гончара «Собор» у Дніпрі стала своєрідним каталізатором дисидентського руху в регіоні. Цей твір, як антирадянський, було вилучено з літературного процесу на два десятиліття.
Олесь Гончар активно долучився до боротьби за статус української мови як державної, до створення Руху. 1990р. поклав свого компартійного квитка.
В одній зі своїх тодішній статей написав – ніби про теперішнє: «Росію погубить ненависть, яку вона розпалює в собі, — ненависть до України... Хоч, може, погубить і нас... Наші державці ні кують, ні мелють. Кретини в державних кріслах!..».
Олесь Гончар належав до тих, кому в лещатах радянської системи не знати якими зусиллями вдавалося залишатися чесними перед собою й людьми. Він творив за часів всеохопної цензури, всевладної компартії й всевидющого КДБ, і, за словами С.Грабовського: «…в останні свої десять років життя Олесь Гончар зумів стати вільним».
Є особистості, імена яких назавжди залишаться в наших серцях. Таким український письменник Олесь Гончар залишиться з нами.
Валентина КОВАЛЕНКО
| Читайте також |
| Коментарі (0) |