Спогад про Трійцю
На Трійцю народився мій молодший брат. А ще на Трійцю в нашому селі – храмове свято, або – ПрАзник.
На сьогодні воно майже перевелось, як і багато чого іншого в сільському житті. А тоді, в 50-х–60-х, це було чи не свято свят. Бо і першого дня, на сам Празник, і другого дня, в ПопразЕн, чи не в кожну сільську хату сходився-з*їжджався рід із усіх довколишніх сіл, провідував-шанував-гостював, і господарям належало продемонструвати перед родичами не тільки свої надбання-статки, а й своє вміння приймати та пригощати. О, як шуміло-вирувало село, забувши про біди й прикрощі, роботу й клопоти...
За кілька днів перед Трійцею мама завжди робила смачнющий яблучний квас, він мав перебродити, а потім мама розливала його у великі зелені пляшки з-під шампанського, міцно закорковувала й опускала з нашою допомогою в погріб (у сінях). Навіть не знаю, де ті пляшки брались, адже шампанського ми ніколи не пили. Проте гості той мамин квас завжди хвалили і випивали його дуже багато.
Холодець, печІнка (картопля з м*ясом), голубці, тушкована капуста, смажена й студжена риба, завИванці з різною начинкою і ще багато іншого – наші традиційні святкові страви. Повна піч казанків із смакотою, а в погребі – ряди тарілок із наїдками, які потребують холоду (бо ж про холодильник іще й не чулося), тож гостям було чим закушувати після пекучого перваку та гарненького слівця до нього.
Крім названих, у нашій хаті культовою стравою на Трійцю були солодкі хрустики, підсмажені на сковорідці в духмяній олії. Мама робила це на плиті надворі, аби не диміти у помащеній та святково прибраній до гостини хаті. До ягідного чи молочного киселю ті хрустики напрочуд смакували.
До нас з*їжджалося-сходилось не так і багато гостей: родина з Чапаївки (Війтівки), хтось із Бершаді, хтось із Крушинівки. Після урочистої відправи в церкві, десь перед обідом, гості одні за одними поважно заходили на подвір*я, і їх належало привітно та шанобливо зустріти. Я дуже любила дивитись, як наші старші красиво рУчкаються-обіймаються з прибулими, розпитують спочатку про новини-погоду-дорогу, а потім і про щось серйозніше, показують своє хазяйство… Бесіда тече статечно, довірливо, щиро, бо ж – родичі.
Дуже емоційними завжди були й самі застілля – із обов*язковими настійливими припрошуваннями «скуштувати і нашого хліба, почастуватись, чим Бог послав, не церемонитись і вибачати, може, щось не так, не до смаку…» (припросИти – це справді велике мистецтво сільських господинь), а також різними жартами, примОвками, веселими й сумними історіями, а потім – і піснями. О, як же гарно наші люди вміли співати на кілька голосів!..
За всіх влад горілку на кожну окАзію завжди гнали самі, незмінно крадучись та ховаючись із цим дійством, і вміли робити її смачною. Пити, звісно, теж дуже припрощували (бо «що це за хазяїн, що це за Хома, по першій налито – другої нема...»), але не пам*ятаю, аби хтось після гостини справді валявся п*яним. На тих, хто не знав міри й занадто «перебирав», завжди дивилися насмішкувато-осудливо і не раз опісля (в очі чи поза очі) впікАли пікантними подробицями та коментарями.
Наші гості ніколи не залишалися в нас ночувати, аби продовжити святкування ще і в ПопразЕн, бо мали вдома худобу, яку треба було доглянути. Тож увечері після довгих прощань-обіймань, подяк, обіцянок і запрошень приїжджати й до них – рушали до своїх домівок…
Наталка ПОКЛАД
На сьогодні воно майже перевелось, як і багато чого іншого в сільському житті. А тоді, в 50-х–60-х, це було чи не свято свят. Бо і першого дня, на сам Празник, і другого дня, в ПопразЕн, чи не в кожну сільську хату сходився-з*їжджався рід із усіх довколишніх сіл, провідував-шанував-гостював, і господарям належало продемонструвати перед родичами не тільки свої надбання-статки, а й своє вміння приймати та пригощати. О, як шуміло-вирувало село, забувши про біди й прикрощі, роботу й клопоти...
За кілька днів перед Трійцею мама завжди робила смачнющий яблучний квас, він мав перебродити, а потім мама розливала його у великі зелені пляшки з-під шампанського, міцно закорковувала й опускала з нашою допомогою в погріб (у сінях). Навіть не знаю, де ті пляшки брались, адже шампанського ми ніколи не пили. Проте гості той мамин квас завжди хвалили і випивали його дуже багато.
Холодець, печІнка (картопля з м*ясом), голубці, тушкована капуста, смажена й студжена риба, завИванці з різною начинкою і ще багато іншого – наші традиційні святкові страви. Повна піч казанків із смакотою, а в погребі – ряди тарілок із наїдками, які потребують холоду (бо ж про холодильник іще й не чулося), тож гостям було чим закушувати після пекучого перваку та гарненького слівця до нього.
Крім названих, у нашій хаті культовою стравою на Трійцю були солодкі хрустики, підсмажені на сковорідці в духмяній олії. Мама робила це на плиті надворі, аби не диміти у помащеній та святково прибраній до гостини хаті. До ягідного чи молочного киселю ті хрустики напрочуд смакували.
До нас з*їжджалося-сходилось не так і багато гостей: родина з Чапаївки (Війтівки), хтось із Бершаді, хтось із Крушинівки. Після урочистої відправи в церкві, десь перед обідом, гості одні за одними поважно заходили на подвір*я, і їх належало привітно та шанобливо зустріти. Я дуже любила дивитись, як наші старші красиво рУчкаються-обіймаються з прибулими, розпитують спочатку про новини-погоду-дорогу, а потім і про щось серйозніше, показують своє хазяйство… Бесіда тече статечно, довірливо, щиро, бо ж – родичі.
Дуже емоційними завжди були й самі застілля – із обов*язковими настійливими припрошуваннями «скуштувати і нашого хліба, почастуватись, чим Бог послав, не церемонитись і вибачати, може, щось не так, не до смаку…» (припросИти – це справді велике мистецтво сільських господинь), а також різними жартами, примОвками, веселими й сумними історіями, а потім – і піснями. О, як же гарно наші люди вміли співати на кілька голосів!..
За всіх влад горілку на кожну окАзію завжди гнали самі, незмінно крадучись та ховаючись із цим дійством, і вміли робити її смачною. Пити, звісно, теж дуже припрощували (бо «що це за хазяїн, що це за Хома, по першій налито – другої нема...»), але не пам*ятаю, аби хтось після гостини справді валявся п*яним. На тих, хто не знав міри й занадто «перебирав», завжди дивилися насмішкувато-осудливо і не раз опісля (в очі чи поза очі) впікАли пікантними подробицями та коментарями.
Наші гості ніколи не залишалися в нас ночувати, аби продовжити святкування ще і в ПопразЕн, бо мали вдома худобу, яку треба було доглянути. Тож увечері після довгих прощань-обіймань, подяк, обіцянок і запрошень приїжджати й до них – рушали до своїх домівок…
Наталка ПОКЛАД
| Читайте також |
| Коментарі (0) |