Сьогодні Миколі Адаменку 90 років

Лицар ордену "За мужність", політичний в'язень комуністичного режиму, відомий український письменник, засновник сосницького товариства "Просвіта", наш земляк Микола Адаменко сьогодні має 90 років.

Він родом із Гапішківки, що під Сосницею, після війни хотів поступити на факультет журналістики Київського університету, але приймальна комісія не пропустила, бо "перебував на окупованій території" (хоча його батько - голова сільради, був розстріляний німцями) - поступив у 1950 році на філологічний факультет. Тут бере участь у роботі літературної студії, читає Грушевського, Єфремова, Винниченка і, звісно, пішли доноси в МДБ. На нього і його друга Ростислава Доценка.

Миколу Адаменка викликають на допит і лишають там ночувати, але він не зрікається своїх поглядів, заявляючи, що колгоспна система антилюдяна і антиукраїнська, адже його мати гарує в колгоспі, а змушена жити у злиднях. Із сина голови колгоспу виріс бунтар. 14 січня 1953 року начальник 2-го відділення відділу 5-го управління МДБ підполковник Шишкін виніс постанову про арешт Адаменка (мовою оригіналу):«Находясь на учебе в КГУ и будучи враждебно настроеным к существующему строю, высказывает антисоветские взгляды и пишет националистические стихи, с содержанием которых знакомит студентов университета. Преступная деятельность Адаменко подтверждается многими показаниями свидетелей… Исходя из этого, постановил: Адаменко Н. П., проживающего по Воздухофлотскому шоссе, № 35, кв.90, подвергнуть аресту и обыску».

Передчуваючи арешт, Микола Адаменко достроково склав сесію і надіявся сховатися у рідному селі, але, звісно, це не врятувало. Його арештовують і 24 рази допитують у тюрмі. 14 травня відбувся розгляд справи на закритому судовому засіданні під головуванням судді Грабовської за участю прокурора Утіної. Разом із Адаменком судили його однокурсників Григорія Волощука і Ростислава Доценка.

Це він сам скептично оцінював так свої вірші: "Я писав віршата кволі і за них позбувся волі" - міністерство державної безпеки думало інакше. Микола Адаменко поза своє волею вирушає на північний Урал. Концтабір "Нироблаг", лісоповал.

Через три роки його, засудженого на 10 років, переглядають справу (благо, помер Сталін!) і влітку 1953 року рішенням комісії при президії Верховної Ради СРСР його звільняють за відсутністю складу злочину, хоча й не реабілітують. Працює вантажником на станції Велика Доч, різноробом, обліковцем, вчиться заочно у Борзнянському плодоовочевому технікумі. Зрештою 1962 року реабілітується і поновлюється в університеті.

Проте пильна увага комуністичних каральних органів від нього не відступала - після університету його направляють працювати вчителем у село Полюшкіно Новгород- Сіверського району, де він і живе з дружиною Ларисою, яка вірно дочекалася свого судженого із заслання і не побоялася йти заміж за "ворога народу". Особливість скерування їх у село Полюшкіно полягало в тому, що це село є анклавом етнічних росіян серед українських сіл. Та що цікаво - хазяйка квартири, на якій поселилося подружжя Адаменків, почувши їх українську мову, сказала, що говорять вони ...панською мовою. Не знаю чи то в тому селі були пани - українофіли, чи, швидше всього, так сприймала росіянка українську мову після нетривалого правління Української Народньої Республіки. А може так називала, дивлячись на охайний спосіб життя молодого подружжя, так відмінний від типового російського...

Зрештою, Адаменкам вдається перебратися до рідної Сосниці, де він до пенсії викладає українську мову і літературу, заодно створивши шкільний музей Олександра Довженка. Природньо, що зараз дочка Адаменків - Оксана Миколаївна працює заступницею директора Сосницького меморіального музею Олександра Довженка.

Перша поетична збірка Миколи Адаменка вийшла лише 1985 року, коли вже послабився радянський режим. А в газеті "Комсомольський гарт" нам із тодішнім редактором Сергієм Павленком вдалося видрукувати його повість з продовженням "Закон - тайга". Згодом ця книга вийшла окремою книгою, шкода, що лише за обласною програмою і в Україні вона практично невідома.

Микола Адаменко був серед ініціаторів створення товариства "Просвіта" в області, створивши осередок і в Сосниці.

А вже 1995 року, за кучмізму, коли все валилося і важко було навіть знайти папір для друку, нам у чернігівському товаристві "Просвіта" імені Т.Шевченка вдалося завдяки допомозі української діаспори видати ще одну його поетичну збірку, яку я назвав "Прагнення неба". Після того Микола Петрович робив ...саморобні збірочки - я їх бачив у нього десь до сотні, одну чи дві він і мені подарував. Щоправда, вийшли ще його збірки - у 2009 році у видавництві "Києво - Могилянська академія" "Вибране" та у 2016 році - за тією ж обласною програмою збірка "Плавба".

А ще Микола Петрович є завзятим краєзнавцем - завдяки йому піднято із небуття постать Миколи Ковалевського, земляка з-під Сосниці, який був міністром земельних справ в уряді УНР та залишив цікаві спогади, видані на еміграції. Тепер Ковалевського належно вшановано у центрі Сосниці.

На долю Миколи Адаменка випало ще одне неймовірно важке випробування - смерть двох синів. Він пережив це важко, але признавався, що після смерті першого сина йому допомогли ...древні римляни: він читав "Моральні листи до Луцілія" авторства Сенеки.

А для мене особисто Микола Петрович Адаменко - дорогий і як земляк, і як наставник, і як символ непохитності та вірності українському ідеалу. Я зміг його обійняти, коли було йому ще 87 років, а зараз, на жаль, уже спілкування з ним утруднене... До речі, варто згадати, що й дружина Миколи Адаменка - Лариса Петрівна лишила цікаві спогади, які вийшли під її дівочим прізвищем Кивгило.

Він і зараз є почесним громадянином Сосниччини, але я певен, що тільки згодом земляки оцінять - з яким чоловіком вони жили поруч!

Василь ЧЕПУРНИЙ

-