Миколі Адаменку - 88
Звісно, це не ювілей. Хоча в такому віці - кожен рік можна відзначати як ювілейний.
Я привітав Миколу Петровича, але в нього настрій геть не святковий: півтора тижня тому поховав сина. Вже другого. Як він знаходить сили жити - не уявляю і подивуюся. Він, що пережив чотири роки концтабору і дальші роки великої зони під назвою "СРСР", мусить ховати синів, які, принаймні, тої першої зони не знали...
Щоб зрозуміти його силу, відкрив вступ до його роману "Закон - тайга".
"Якщо я скажу, що доля була до мене милостивою, дехто з моїх знайомих, що добре мене знають, мабуть, поблажливо посміхнуться. Мовляв, говори, говори... Хто б хвалився!
Воно то так. І, мабуть, у тій далекій часовій смузі я б відшукав інші слова для характеристики своєї долі. А не нині, коли дивишся на пережите із висоти кількох десятків років...
Звичайно, чотири роки, проведені за ґратами і колючим дротом, милістю долі не назвеш. Але іноді починаєш в уяві спрямовувати ріку свого життя в інше, так би мовити, традиційне русло, і тоді...
18 січня 1953 року (день мого арешту) я мав за плечима два з половиною роки університетського навчання. Якби не те фатальне 18 січня, попереду б залишилося стільки ж студентського шляху. А потім? Можливо, вчителювання. Або й щось інше. Все ж таки я мріяв про літературну діяльність... Отож і я, може б, вибився - хай не у правофлангові, то бодай десь тупцював би посередині. І, якщо чесно, то не можу зі стопроцентною певністю сказати, що обійшовся б без поетичних паровозів (вірші про Лєніна і Жовтень - В.Ч.), без болючих (а, може, звикнувши, і безболісних) компромісів зі своєю совістю. А потім би перечитував свої спекулятивні рядки і карався- каявся чи шукав би виправдання: мовляв, життя було складне, без лицемірства, кон'юнктури не втримався б на літературному плесі.
Отож доля...вирішила врятувати мене від майбутніх докорів сумління і якось натякнула емдебістам, що, мовляв, отой селюк репаний починає ставити під сумнів несхитні соціалістичні істини, підкинула їм (руками університетських стукачів) кілька десятків моїх, м'яко кажучи, не дуже лояльних віршів, шепнула (теж вустами тих же стукачів), що я вишукую щось там то у Винниченка, то у Грушевського - і цього було досить служивим дядькам із Міністерства Державної безпеки".
Василь ЧЕПУРНИЙ
Я привітав Миколу Петровича, але в нього настрій геть не святковий: півтора тижня тому поховав сина. Вже другого. Як він знаходить сили жити - не уявляю і подивуюся. Він, що пережив чотири роки концтабору і дальші роки великої зони під назвою "СРСР", мусить ховати синів, які, принаймні, тої першої зони не знали...
Щоб зрозуміти його силу, відкрив вступ до його роману "Закон - тайга".
"Якщо я скажу, що доля була до мене милостивою, дехто з моїх знайомих, що добре мене знають, мабуть, поблажливо посміхнуться. Мовляв, говори, говори... Хто б хвалився!
Воно то так. І, мабуть, у тій далекій часовій смузі я б відшукав інші слова для характеристики своєї долі. А не нині, коли дивишся на пережите із висоти кількох десятків років...
Звичайно, чотири роки, проведені за ґратами і колючим дротом, милістю долі не назвеш. Але іноді починаєш в уяві спрямовувати ріку свого життя в інше, так би мовити, традиційне русло, і тоді...
18 січня 1953 року (день мого арешту) я мав за плечима два з половиною роки університетського навчання. Якби не те фатальне 18 січня, попереду б залишилося стільки ж студентського шляху. А потім? Можливо, вчителювання. Або й щось інше. Все ж таки я мріяв про літературну діяльність... Отож і я, може б, вибився - хай не у правофлангові, то бодай десь тупцював би посередині. І, якщо чесно, то не можу зі стопроцентною певністю сказати, що обійшовся б без поетичних паровозів (вірші про Лєніна і Жовтень - В.Ч.), без болючих (а, може, звикнувши, і безболісних) компромісів зі своєю совістю. А потім би перечитував свої спекулятивні рядки і карався- каявся чи шукав би виправдання: мовляв, життя було складне, без лицемірства, кон'юнктури не втримався б на літературному плесі.
Отож доля...вирішила врятувати мене від майбутніх докорів сумління і якось натякнула емдебістам, що, мовляв, отой селюк репаний починає ставити під сумнів несхитні соціалістичні істини, підкинула їм (руками університетських стукачів) кілька десятків моїх, м'яко кажучи, не дуже лояльних віршів, шепнула (теж вустами тих же стукачів), що я вишукую щось там то у Винниченка, то у Грушевського - і цього було досить служивим дядькам із Міністерства Державної безпеки".
Василь ЧЕПУРНИЙ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |