Софії Степанівні - 90!
Вона належить до тих людей, про яких мало знає широка публіка, або й не знає зовсім, але без яких не відбувається великих звершень. Це мова про Софію Степанівну Бобу - активістку церковного відродження у Чернігові 1990-х років. Сьогодні їй виповнюється 90!
Уривок зі спогадів Софії Боби з книги "Цеглинка для рідного храму. Історія відродження Чернігівської єпархії 1989 - 2002 р.р." -
- Розкажіть, як ви прийшли до Української церкви ? Якою була діяльність Української церкви у перші роки її становлення у місті Чернігові ?
- Я допомагала організовувати перші богослужіння Української церкви у Чернігові. У мене була скатертина красива в українському стилі і стіл кухонний. Цей мій стіл носили, десь півроку, для здійснення богослужінь то до Катерининської церкви, то до П'ятницької церкви. Я ж живу якраз у самому центрі міста, на вулиці Магістратській, будинок 4. А потім бувало не раз, що стіл покинуть, а ми з моєю дочкою Галиною після богослужінь несли цей стіл додому. І внук малий допомагав нам і вся сім'я.
Богослужіння перед зачиненими дверима церков проводив отець Семен. Багато разів здійснювались такі богослужіння. Ті люди, які були на службах, наприклад Дарія Євсієнко, Валерій Сарана, Володимир Ступак, Лариса Куровська, Любомир Боднарук, Надія Галковська — це був актив нашої релігійної громади. Навіть, якщо йшов дощ, ми все одно збирались на богослужіння біля П'ятницької церкви і стояли під зонтами. Я підспівувала отцю Семену під час богослужінь. У мене ж гарний голос і дуже добрий слух. Мама моя все життя співала у церковному хорі. Я лише іноді співала. У церковному хорі у мене не було часу співати, бо я стояла за прилавком у церкві, продавала свічки. Я все закуповувала, оскільки була скарбником.
Коли 21 вересня 1991 року відкрили П'ятницьку церкву, то у ній для здійснення богослужінь нічого не було. Тільки павуки були, і дуже брудно було, і пилюки багато. Я пішла у пожежну частину попросила драбину. У церкву привезли цю пожежну драбину. Ми взяли віники і тряпки і все повимивали, скільки могли дістати. Я з дому забрала килим. Розділила його на дві частини. Одну частину постелили у вівтарі, а іншу частину у центрі церкви. Мені все це робити допомагали різні люди. Помагав Михась Ткач, Надія Лук'яненко, Дарія Євсієнко, моя дочка Галина, Раїса Решетнюк. У деяких питаннях допомагав Андрій Карнабєд. Він мене дуже поважав, бо я у П'ятницькій церкві намагалася зберегти все старе. Я розуміла, що це пам'ятка архітектури. Ось так, фактично з нуля ми всі разом відроджували П'ятницьку церкву. Ще пам'ятаю, купували з Юрієм Соболем ікону. На все це потрібні були кошти. І нам ці кошти жертвували люди та підприємства. Також, ми ставили скриньку для збору пожертв у церкві. Всі ікони ми купували за кошти релігійної громади і пожертви громадян. Перше панікадило для П'ятницької церкви було зроблено з обруча на радіозаводі. Робили його робітники Славік Шахнович, Дмитрієнко. Всі нам чим могли, тим і допомагали.
Ще пам'ятаю, що багато богослужбової літератури для церкви мені подарував владика Володимир Романюк. У П'ятницькій церкві була зроблена спеціальна кладовочка, де вся ця література зберігалася. Ці кладовочки зробив один робітник із радіозаводу.
Також, цікавою була історія з прибиранням великого каменю із П'ятницької церкви. Коли трошечки грошей у церкві вторгували, то одразу машину найняли, щоб усе вивезти.
Після того як отець Семен поїхав із Чернігова, священики у церкві мінялися досить часто. Приїдуть до нас, побачать, що складна ситуація і їдуть звідси. У мого племінника була квартира. Він давав цю квартиру безкоштовно. І священики жили у цій квартирі. Ми намагалися забезпечити священиків житлом, аби вони лише залишалися у Чернігові. Місцевих священиків у нас тоді ще не було.
Поки ми проводили богослужіння перед зачиненими дверима П'ятницької церкви, то часто на ці богослужіння приходили рухівці і просвітяни. Церковний хор організовувала Лариса Куровська. З усіх просвітян найчастіше приходив до церкви Юрій Соболь і він тримав у церкві порядок. Він помагав мені.
У П'ятницькій церкві священики мали хороше фінансове забезпечення. Я не від освячення хат, не від хрестин нічого у них у скарбницю релігійної громади не забирала, хоча я була скарбником релігійної громади П'ятницької церкви. Як скарбник, я працювала таким чином, щоб церква була забезпечена всім необхідним — свічками, іконами, рушниками тощо. Я організовувала прибирання церкви так, щоб підлога завжди блищала. Також, я часто їздила в Київ за богослужбовою літературою і потім розповсюджувала її у церкві. Наша громада завжди підтримувала тісний зв'язок із Києвом і особисто із Патріархом Філаретом. Я часто їздила до Патріарха по церковних питаннях. Він мене знає особисто в обличчя. Як побачить мене, то відкриває кухню і каже: “Покорміть цю жінку, вона мабуть голодна”. Потім, коли Патріарх Філарет приїздив у Чернігів у 1994 році, то вечеряв у мене на квартирі. Він був дуже задоволений смачною їжею. Казав мені: “Такої смачної печінки я ще не їв. І пироги з маком у вас дуже смачні”. Тоді у нас на квартирі разом з Патріархом Філаретом були настоятель Володимирського собору м. Києва, ректор Київської духовної семінарії.
Також, я разом з В'ячеславом Логіним займалась реєстрацією релігійних громад Української церкви. Пам'ятаю, як радянські чиновники нам казали: “Ви тут гурьбою не ходіть! Хай В'ячеслав Логін приходить по питаннях церкви Михайла і Федора, а ви приходьте по питаннях П'ятницької церкви”. “Ми про все домовимося” - так мені на вухо сказав один чиновник. Я В'ячеславу Логіну про це сказала. І ми потім окремо ходили і вирішували питання реєстрації релігійних громад. Врешті решт, хоч і з труднощами, але наші громади зареєстрували. Потім мені подзвонили і сказали, щоб я йшла у архітектурно-історичний заповідник отримати ключі від П'ятницької церкви.
Ще пам'ятаю, мій племінник, на жаль нині покійний, Олександр Супронюк, він десь місяці три-чотири служив у П'ятницькій церкві. Він дуже гарно говорив проповіді українською мовою. І він умів закликати людей до релігії, до віри в Бога. Деякі люди до цього часу згадують, що таких гарних проповідей більше ні у кого не було.
Пам'ятаю, до нас з самого початку було вороже ставлення з боку Російської церкви. Навіть, одного разу підходив якийсь московський піп і погрожував мені. У їхній газеті я дещо читала образливого про нас. Тобто конфлікт з ними був лише на особистому рівні. Ніхто нам наметів під церкву не ставив і богослужінь не зривав. Я ще один раз ходила у Спаський собор, бо мені люди сказали, що там у проповідях московські священики обгажують нашу церкву. Кажуть, що наша церква не така. Та мабуть вони помітили мене, бо мене знали всі попи московські. Отож, під час мого перебування у Спаському соборі не сказали ні слова проти нашої церкви. Це було десь на початку 1990-х років. А взагалі я вважаю, що всі церкви, що стоять на українській землі — вони всі наші.
Уривок зі спогадів Софії Боби з книги "Цеглинка для рідного храму. Історія відродження Чернігівської єпархії 1989 - 2002 р.р." -
- Розкажіть, як ви прийшли до Української церкви ? Якою була діяльність Української церкви у перші роки її становлення у місті Чернігові ?
- Я допомагала організовувати перші богослужіння Української церкви у Чернігові. У мене була скатертина красива в українському стилі і стіл кухонний. Цей мій стіл носили, десь півроку, для здійснення богослужінь то до Катерининської церкви, то до П'ятницької церкви. Я ж живу якраз у самому центрі міста, на вулиці Магістратській, будинок 4. А потім бувало не раз, що стіл покинуть, а ми з моєю дочкою Галиною після богослужінь несли цей стіл додому. І внук малий допомагав нам і вся сім'я.
Богослужіння перед зачиненими дверима церков проводив отець Семен. Багато разів здійснювались такі богослужіння. Ті люди, які були на службах, наприклад Дарія Євсієнко, Валерій Сарана, Володимир Ступак, Лариса Куровська, Любомир Боднарук, Надія Галковська — це був актив нашої релігійної громади. Навіть, якщо йшов дощ, ми все одно збирались на богослужіння біля П'ятницької церкви і стояли під зонтами. Я підспівувала отцю Семену під час богослужінь. У мене ж гарний голос і дуже добрий слух. Мама моя все життя співала у церковному хорі. Я лише іноді співала. У церковному хорі у мене не було часу співати, бо я стояла за прилавком у церкві, продавала свічки. Я все закуповувала, оскільки була скарбником.
Коли 21 вересня 1991 року відкрили П'ятницьку церкву, то у ній для здійснення богослужінь нічого не було. Тільки павуки були, і дуже брудно було, і пилюки багато. Я пішла у пожежну частину попросила драбину. У церкву привезли цю пожежну драбину. Ми взяли віники і тряпки і все повимивали, скільки могли дістати. Я з дому забрала килим. Розділила його на дві частини. Одну частину постелили у вівтарі, а іншу частину у центрі церкви. Мені все це робити допомагали різні люди. Помагав Михась Ткач, Надія Лук'яненко, Дарія Євсієнко, моя дочка Галина, Раїса Решетнюк. У деяких питаннях допомагав Андрій Карнабєд. Він мене дуже поважав, бо я у П'ятницькій церкві намагалася зберегти все старе. Я розуміла, що це пам'ятка архітектури. Ось так, фактично з нуля ми всі разом відроджували П'ятницьку церкву. Ще пам'ятаю, купували з Юрієм Соболем ікону. На все це потрібні були кошти. І нам ці кошти жертвували люди та підприємства. Також, ми ставили скриньку для збору пожертв у церкві. Всі ікони ми купували за кошти релігійної громади і пожертви громадян. Перше панікадило для П'ятницької церкви було зроблено з обруча на радіозаводі. Робили його робітники Славік Шахнович, Дмитрієнко. Всі нам чим могли, тим і допомагали.
Ще пам'ятаю, що багато богослужбової літератури для церкви мені подарував владика Володимир Романюк. У П'ятницькій церкві була зроблена спеціальна кладовочка, де вся ця література зберігалася. Ці кладовочки зробив один робітник із радіозаводу.
Також, цікавою була історія з прибиранням великого каменю із П'ятницької церкви. Коли трошечки грошей у церкві вторгували, то одразу машину найняли, щоб усе вивезти.
Після того як отець Семен поїхав із Чернігова, священики у церкві мінялися досить часто. Приїдуть до нас, побачать, що складна ситуація і їдуть звідси. У мого племінника була квартира. Він давав цю квартиру безкоштовно. І священики жили у цій квартирі. Ми намагалися забезпечити священиків житлом, аби вони лише залишалися у Чернігові. Місцевих священиків у нас тоді ще не було.
Поки ми проводили богослужіння перед зачиненими дверима П'ятницької церкви, то часто на ці богослужіння приходили рухівці і просвітяни. Церковний хор організовувала Лариса Куровська. З усіх просвітян найчастіше приходив до церкви Юрій Соболь і він тримав у церкві порядок. Він помагав мені.
У П'ятницькій церкві священики мали хороше фінансове забезпечення. Я не від освячення хат, не від хрестин нічого у них у скарбницю релігійної громади не забирала, хоча я була скарбником релігійної громади П'ятницької церкви. Як скарбник, я працювала таким чином, щоб церква була забезпечена всім необхідним — свічками, іконами, рушниками тощо. Я організовувала прибирання церкви так, щоб підлога завжди блищала. Також, я часто їздила в Київ за богослужбовою літературою і потім розповсюджувала її у церкві. Наша громада завжди підтримувала тісний зв'язок із Києвом і особисто із Патріархом Філаретом. Я часто їздила до Патріарха по церковних питаннях. Він мене знає особисто в обличчя. Як побачить мене, то відкриває кухню і каже: “Покорміть цю жінку, вона мабуть голодна”. Потім, коли Патріарх Філарет приїздив у Чернігів у 1994 році, то вечеряв у мене на квартирі. Він був дуже задоволений смачною їжею. Казав мені: “Такої смачної печінки я ще не їв. І пироги з маком у вас дуже смачні”. Тоді у нас на квартирі разом з Патріархом Філаретом були настоятель Володимирського собору м. Києва, ректор Київської духовної семінарії.
Також, я разом з В'ячеславом Логіним займалась реєстрацією релігійних громад Української церкви. Пам'ятаю, як радянські чиновники нам казали: “Ви тут гурьбою не ходіть! Хай В'ячеслав Логін приходить по питаннях церкви Михайла і Федора, а ви приходьте по питаннях П'ятницької церкви”. “Ми про все домовимося” - так мені на вухо сказав один чиновник. Я В'ячеславу Логіну про це сказала. І ми потім окремо ходили і вирішували питання реєстрації релігійних громад. Врешті решт, хоч і з труднощами, але наші громади зареєстрували. Потім мені подзвонили і сказали, щоб я йшла у архітектурно-історичний заповідник отримати ключі від П'ятницької церкви.
Ще пам'ятаю, мій племінник, на жаль нині покійний, Олександр Супронюк, він десь місяці три-чотири служив у П'ятницькій церкві. Він дуже гарно говорив проповіді українською мовою. І він умів закликати людей до релігії, до віри в Бога. Деякі люди до цього часу згадують, що таких гарних проповідей більше ні у кого не було.
Пам'ятаю, до нас з самого початку було вороже ставлення з боку Російської церкви. Навіть, одного разу підходив якийсь московський піп і погрожував мені. У їхній газеті я дещо читала образливого про нас. Тобто конфлікт з ними був лише на особистому рівні. Ніхто нам наметів під церкву не ставив і богослужінь не зривав. Я ще один раз ходила у Спаський собор, бо мені люди сказали, що там у проповідях московські священики обгажують нашу церкву. Кажуть, що наша церква не така. Та мабуть вони помітили мене, бо мене знали всі попи московські. Отож, під час мого перебування у Спаському соборі не сказали ні слова проти нашої церкви. Це було десь на початку 1990-х років. А взагалі я вважаю, що всі церкви, що стоять на українській землі — вони всі наші.
| Читайте також |
| Коментарі (0) |