Що вирішили на архієрейській нараді УПЦ?
27 травня в УПЦ відзначили третю річницю Феофанівського Собору. У резиденції митр. Онуфрія в селищі Феофанія під Києвом зібрались майже всі архієреї УПЦ. Багато хто сподівався, що може хоч з нагоди 3-ї річниці нарешті буде прийнято якісь реальні офіційні та недвозначні рішення про вихід УПЦ зі складу РПЦ МП. Що може буде відновлено євхаристійне єднання зі Вселенським Патріархатом та направлено до предстоятелів Помісних Церков офіційні звернення про визнання повної автокефалії УПЦ. Багато хто чекали на це і сподівались...
Але і на цей раз всі сподівання виявились марними. На радість Москві ((
Пропозиції щодо відновлення діалогу та євхаристійної єдності зі Вселенським Патріархатом, або щодо прийняття офіційного звернення до предстоятелів Помісних Церков про визнання автокефалії УПЦ не були підтримані. Все обмежилось зачитуванням звернення митр. Онуфрія з нагоди річниці Феофанівського Собору та обміном думками між архієреями, серед яких тональність задавав черкаський митрополит Феодосій Снєгєрьов, який озвучував віронопідданську щодо МП позицію від імені "групи архієреїв та духовенства" УПЦ. Були серед архієреїв, на противагу, голоси і за повну автокефалію УПЦ, але більшість просто промовчала. Як завжди ((
Але чи могло бути інакше, якщо організаторами сьогоднішнього зібрання його свідомо приурочено до 33-річчя т.зв. "харківського собору"? Того самого, що був скликаний у травні 1992 за наказом з Москви, щоб не допустити проголошення повної автокефалії УПЦ від МП.
Доволі характерно, що в УПЦ не відзначають річниць Помісних Соборів УПЦ від 1990 та 1991 рр., які справді заклали основи самоуправління УПЦ та визначили її курс до повної автокефалії (а проте цьогоріч сповнюється 35 років!). Натомість щороку на офіційному рівні в УПЦ відзначається т.зв. "харківський собор" 1992, який не тільки не був Помісним, але й за багатьма канонічними ознаками може вважатись швидше архієрейською нарадою, аніж повноцінним архієрейським собором. Ця таємна нарада, якою керували в "ручному режимі" по телефону з Чистого провулку у Москві, в порушення власного Статуту УПЦ фактично відмовилась від рішення Помісного Собору УПЦ від 1991 щодо здобуття канонічної автокефалії УПЦ. Після здобуття державної незалежності України вона залишила УПЦ у подальшій залежності від МП (що суперечить канонічним принципам помісності), спричинивши тим розкол в українському православ'ї. І це саме завдяки їй УПЦ вже 33 роки перебуває загнаною у глухий кут, втрачаючи підтримку власного суспільства та власної держави.
Спроби виведення ідентичності УПЦ від "харківського собору" стали пасткою, що була штучно накинута з МП, і з якої УПЦ ніяк не може вибратись вже понад 30 років. Без переосмислення помилок минулого, зокрема й т.зв. "харківської ідентичності" та інших наративів МП, неможливо по-справжньому ступити на шлях повноцінної автокефалії. У цій "ідентичності" причина 33-х річного топтання на місці і тієї внутрішньої кризи, яка спіткала УПЦ.
Тож коли ще тиждень тому з'явились повідомлення, що сьогоднішнє архієрейське зібрання вкотре буде присвячене річниці "харківського собору", було очевидно, що за такого ідеологічного підгрунтя чекати від нього чогось послідовного та конкретного марно. Спадщина "харківського собору" не про це. Вона про 33 річницю спроб за будь-яку ціну вберегти, нехай навіть у прихованому вигляді, канонічний зв'язок і залежність УПЦ від МП. Навіть попри четвертий рік російської агресії проти України і щоденні жахливі бомбардування і вбивства десятків тисяч українців, які здійснюються з благословення вищого керівництва РПЦ МП.
Після 24.02.22 залишатись у складі МП стало аморальним. У більшості українців той день назавжди змінив їхнє життя та свідомість. Знаю дуже багатьох рядових священиків та вірян УПЦ, які щиро вболівають та прагнуть повного розриву з МП. Є й архієреї, які це усвідомлюють і теж не згодні з офіційним курсом "стояння на місці" свого керівництва. Проте, на жаль, їхні голоси у церковних верхах не чують. І не хочуть. Попри четвертий рік війни. Навпаки, тепер їхній голос в УПЦ ще менший, ніж три роки тому.
Господь вкотре посилав привід і шанс для УПЦ на звільнення з московського ярма (а скільки їх вже було починаючи з 1991 року!). На жаль, і на цей раз їх нерозсудливо втрачено. У відповідь буде в чергове вигадано купу виправдовувальних фраз. Замість однієї - "ми оголошуємо про повний вихід УПЦ зі складу РПЦ МП". А отже, УПЦ як була, так, на жаль, і надалі лишається в канонічній залежності від МП. Це означає, що її внутрішня криза продовжуватиметься. А отже, наростатиме подальший розрив з власним суспільством та державою. Для тисяч вірян та рядових священиків все це дуже боляче. Проте всі їхні благання, звернення та сподівання вкотре не почуто. Хоча, чи можливо очікувати щось інше від сергіянської школи радянської церкви, яку так і не було остаточно демонтовано?
Є знову сподівання, що може щось зміниться на найближчому Синоді УПЦ... Як би хотілося вірити. Але чи зміниться?
Сергій ШУМИЛО
Але і на цей раз всі сподівання виявились марними. На радість Москві ((
Пропозиції щодо відновлення діалогу та євхаристійної єдності зі Вселенським Патріархатом, або щодо прийняття офіційного звернення до предстоятелів Помісних Церков про визнання автокефалії УПЦ не були підтримані. Все обмежилось зачитуванням звернення митр. Онуфрія з нагоди річниці Феофанівського Собору та обміном думками між архієреями, серед яких тональність задавав черкаський митрополит Феодосій Снєгєрьов, який озвучував віронопідданську щодо МП позицію від імені "групи архієреїв та духовенства" УПЦ. Були серед архієреїв, на противагу, голоси і за повну автокефалію УПЦ, але більшість просто промовчала. Як завжди ((
Але чи могло бути інакше, якщо організаторами сьогоднішнього зібрання його свідомо приурочено до 33-річчя т.зв. "харківського собору"? Того самого, що був скликаний у травні 1992 за наказом з Москви, щоб не допустити проголошення повної автокефалії УПЦ від МП.
Доволі характерно, що в УПЦ не відзначають річниць Помісних Соборів УПЦ від 1990 та 1991 рр., які справді заклали основи самоуправління УПЦ та визначили її курс до повної автокефалії (а проте цьогоріч сповнюється 35 років!). Натомість щороку на офіційному рівні в УПЦ відзначається т.зв. "харківський собор" 1992, який не тільки не був Помісним, але й за багатьма канонічними ознаками може вважатись швидше архієрейською нарадою, аніж повноцінним архієрейським собором. Ця таємна нарада, якою керували в "ручному режимі" по телефону з Чистого провулку у Москві, в порушення власного Статуту УПЦ фактично відмовилась від рішення Помісного Собору УПЦ від 1991 щодо здобуття канонічної автокефалії УПЦ. Після здобуття державної незалежності України вона залишила УПЦ у подальшій залежності від МП (що суперечить канонічним принципам помісності), спричинивши тим розкол в українському православ'ї. І це саме завдяки їй УПЦ вже 33 роки перебуває загнаною у глухий кут, втрачаючи підтримку власного суспільства та власної держави.
Спроби виведення ідентичності УПЦ від "харківського собору" стали пасткою, що була штучно накинута з МП, і з якої УПЦ ніяк не може вибратись вже понад 30 років. Без переосмислення помилок минулого, зокрема й т.зв. "харківської ідентичності" та інших наративів МП, неможливо по-справжньому ступити на шлях повноцінної автокефалії. У цій "ідентичності" причина 33-х річного топтання на місці і тієї внутрішньої кризи, яка спіткала УПЦ.
Тож коли ще тиждень тому з'явились повідомлення, що сьогоднішнє архієрейське зібрання вкотре буде присвячене річниці "харківського собору", було очевидно, що за такого ідеологічного підгрунтя чекати від нього чогось послідовного та конкретного марно. Спадщина "харківського собору" не про це. Вона про 33 річницю спроб за будь-яку ціну вберегти, нехай навіть у прихованому вигляді, канонічний зв'язок і залежність УПЦ від МП. Навіть попри четвертий рік російської агресії проти України і щоденні жахливі бомбардування і вбивства десятків тисяч українців, які здійснюються з благословення вищого керівництва РПЦ МП.
Після 24.02.22 залишатись у складі МП стало аморальним. У більшості українців той день назавжди змінив їхнє життя та свідомість. Знаю дуже багатьох рядових священиків та вірян УПЦ, які щиро вболівають та прагнуть повного розриву з МП. Є й архієреї, які це усвідомлюють і теж не згодні з офіційним курсом "стояння на місці" свого керівництва. Проте, на жаль, їхні голоси у церковних верхах не чують. І не хочуть. Попри четвертий рік війни. Навпаки, тепер їхній голос в УПЦ ще менший, ніж три роки тому.
Господь вкотре посилав привід і шанс для УПЦ на звільнення з московського ярма (а скільки їх вже було починаючи з 1991 року!). На жаль, і на цей раз їх нерозсудливо втрачено. У відповідь буде в чергове вигадано купу виправдовувальних фраз. Замість однієї - "ми оголошуємо про повний вихід УПЦ зі складу РПЦ МП". А отже, УПЦ як була, так, на жаль, і надалі лишається в канонічній залежності від МП. Це означає, що її внутрішня криза продовжуватиметься. А отже, наростатиме подальший розрив з власним суспільством та державою. Для тисяч вірян та рядових священиків все це дуже боляче. Проте всі їхні благання, звернення та сподівання вкотре не почуто. Хоча, чи можливо очікувати щось інше від сергіянської школи радянської церкви, яку так і не було остаточно демонтовано?
Є знову сподівання, що може щось зміниться на найближчому Синоді УПЦ... Як би хотілося вірити. Але чи зміниться?
Сергій ШУМИЛО
| Читайте також |
| Коментарі (0) |