Що робити з УНП?
Результат УНП на останніх парламентських виборах попри чиїсь особисті емоції, як на мене, був прогнозований, і я би, навіть, сказав – справедливим. Зрозуміло, що це сталося внаслідок багаторічної діяльності, скоріше бездіяльності, самої партії.
Внаслідок відсутності усвідомлення мети діяльності та віри в майбутнє партії не могло не сформуватися банальне заробітчанство партійців, які бачать сенс свого членства в ній лише з точки зору отримання заробітку під час виборів. Причому лідер партії Юрій Костенко цілком щиро вважав, а, схоже, вважає і зараз, що головне його завдання – це знайти фінансування для утримання партії. Його логіка така: буде фінансування – буде і партія. Замикання на собі питання фінансування дозволило пану Костенку, з одного боку, сформувати жорстку залежність всієї партійної ієрархії від себе, зробивши незамінним на лідерському містку вже протягом дванадцяти років, з іншого – перетворило його з публічного політика та лідера партії в "раба лампи", що зайнятий переважно проблемами, про які в українській політиці ніхто і ніколи публічно та чесно не говорив.
Такий підхід дозволяв зберігати формально одну з найбільш розгалуженіших мереж партійних структур в України, в той же час її функціонування є, скоріше, номінальним. Вплив партійних осередків на політичні процеси в регіонах, за незначним виключенням, є мінімальним чи взагалі відсутній.
Зберігаючи лідерство, Юрій Костенко забезпечував собі також комфортний склад своїх заступників та правління партії. Він міг їх частково змінювати, але в будь якому разі принципово ніхто не міг вплинути на остаточне рішення, прийняте фактично одноосібно самим лідером партії. Це призвело до того, що в разі відсутності лідера УНП в Україні, навіть, по надзвичайно важливим питання політичного життя країни, керівні органи не були спроможними оприлюднити позицію партії.
Така ситуація призводила до вичавлювання з партії тих, хто міг створити конкуренцію Юрію Костенку. Передумовою цьому слугувала також відсутність в статуті вимоги про обмеження строків перебування на керівних посадах. Про європейський традицію щодо політичної відповідальності, яка передбачає добровільну відставку за провал на парламентських чи місцевих виборах, взагалі не йшлося.
Ще більше пригнічувало прояв активності партійців те, що така ж сама ситуація зберігалася не тільки на вищому, але і на регіональному партійному рівні. Доволі часто при повній відсутності діяльності, з відповідним результатом на виборах, керівниками обласних та районних партійних організацій протягом багатьох років залишаються одні і ті ж самі особи. Попри втому від партійної діяльності та відверте небажання щось робити, номінальне збереження партійних посад дозволяло їм тішити власне самолюбство та отримувати певний заробіток під час виборчих кампаній. Для збереження номінального керівництва їм було достатньо тримати біля себе групу партійців, що постійно переобиратиме їх. Інші члени партії їм були абсолютно непотрібні, їхня активність в будь-який спосіб придушувалася та саботувалася. За таких умов поява нових людей та їх кар'єрне зростання в межах партії була фактично неможливою.
Сам факт зникнення тієї чи іншої політичної партії не є чимось надзвичайним та трагічним. Це нормальний процес розвитку суспільства. Якщо партія неспроможна оновлюватися, не може пояснити громадянам, чому саме вона потрібна громадянам, тоді припинення її діяльності та фактична ліквідація є цілком закономірним процесом
Борис Кушнірук
Економіст. Член Центрального проводу Української народної партії
Скорочено. Повністю читайте на сайті "Українська правда", в розділі блогів
| Читайте також |
| Коментарі (2) |
|
| |
