Що насичує душу

Ми верталися з Високих Кресів, де збирали янгольське зілля на паленицю-серцівку. Квапилися, бо на плечі лягали грозові хмари. Голодні, на ходу хапали ягоди, жували ряску. Збурені потоки забирали наші кволі слова… Вдома, вже в сутені, дідо Андрій зладив перекус. Підварений буряк, скроплений винним оцтом і притрушений розмарином, житній окраєць, приллятий мелайною оливою, і горнятко гуслянки.

«Добра вечеря?» – запитав старий.
«Дуже».
«А знаєш, чому?»
«Чому?»
«Тому, що ми днесь не полуднували».
«Я й не помітив».
«А знаєш, чому?»
«Чому?»
«Тому, що душа була сита».
«Чим же вона була сита?»
«А живлом! Красним роздоллям, вселенською лагодою і густими горовими воздухами. Се захопило твої очі й заживило душу… Головне, аби душа не була голодна. А для жолудка бродник, яко пташок Господній, все найде якусь крихту…»

Мирослав ДОЧИНЕЦЬ. "Золотий час. Одкровення карпатського знатника".