Дух рідної оселі

– Кого годує луг, у того твердий дух, – полюбляв він казати.

З «лугових попасів» із лантухами трав несли ми щось і до столу. З озера – рибу, холодну й тверду, як крига. Подиву не було меж, як він ловив її. Нечутною, сторожкою видрою сунув у воді, приплямкував губами – і риба з підбережин, як зачарована, сама йшла йому до рук. У хащових обродах «добував гриба». Він ніколи не називав їх у множині, поштиво казав – «гриб». І називав його «лісовим м’ясом», та ще й цілющим.

– Чому білий боровик такий для нас делікатес? Бо дає полегкість серцю, кріпить тіло і чистить кров. Маслюки помічні при головних болях, настоєм із них розтирають хворі суглоби. Дощовик гасить гарячку. Печериця гамує кров’яний тиск. Груздь знімає запалення ока. Висушена веселка гоїть виразки, пролежні й укуси. Свинушка розсмоктує пухлини. Модринова губка добра при сухотах і жовтусі. Моховик загострює зір. Козляк нещадно бореться зі всілякою заразою. Жовчний гриб відновлює печінку. Опеньок розріджує кров і навіть допомагає повернути пам’ять. А польовою порхавкою можна здолати навіть тиф…

Про рятівну силу грибів він міг говорити нескінченно. А про лисичку розповіді його взагалі звучали, як пісня. Всю таємничу силу підземного царства вклав у неї ліс. Небо дало снагу сонця, а камінь (лисички люблять крем’янистий ґрунт) – свою тверду чистоту. Ніяка земна парость не рівняється з нею по чистоті. Ніякий черв її не точить, хоча гриби для нього – перша лакомина. Лисички самі гублять черви в людині і всю іншу нечисть. Велику допомогу дають і при недокрів’ї, кишкових розладах, виснаженні, дитячій худобі й ожирінні дорослих. «Хитра» лісова лисичка сама знає, що кому треба лікувати.

– Хто часто їсть ці гриби, в того чиста і рухлива кров, – казав дідо. – Вони відмолоджують людину так само, як трава розмарин.

Коли ми спускалися в села, він обмінював свої ліки з трав на харчі. Нам давали різні свіжі продукти.
– Що буде з нашими припасами? – занепокоєно спитав я. – Тут же немає холодильника. Їх не вберегти.
– Самі себе збережуть, – спокійно відповів він. І поклав масло, м’ясо, сир у слоїки і залив медом. – Тепер можемо йти хоч на півроку, а їжі нічого не буде.

У погребі стояла діжечка з крем’яними камінцями на споді. До неї ми вкидали всі ягоди, які назбирували, а також фрукти-падалиці з саду. Ця квашенина була гарним салатом до наших страв. І дуже вітамінною.
Щоразу після денних походів я мав розкішну купіль. Дідо Андрій нагрівав каменюки на вогнищі і клав їх у великі ночви. Відтак сипав на них знадоби – кришінь дьогтьового мила, попіл, крохмаль, бруньки чорної тополі, осики, берези, дубову стружку, деревій, перстач, герань лучну, корінь родовика… Я заливав це криничною водою. Розпечений камінь шкварчав, піднімаючи чорно-буре кипіння. Відтак я приймав цілющу ванну. А він приговорював:
– Я обіцяв твоїй бабі, що ти повернешся не тільки цілим і здоровим, але й зміцнілим.

Після тої купелі, до якої я влазив утомленим, кортіло літати і я засинав, як немовля. Спав я на постелі зі свіжого сіна, а під ліжком були коритця з гірською сіллю, пшеницею та яблуками – для оздоровлення помешкання. Підвішений до бантин дикий плющ та ялинові гілки з шишками свіжили повітря.

У лісі дід Андрій набирав моху, щоб устелити вдома міжвіконня – від вогкості. А також зелені китички горобини – від чаду. Ватра в нас палилася по-чорному, дим виходив у відкритий комин.
– А якби ми з тобою тут зимували, – докинув, – то між шибок насипали б ще й березових вугликів. Вони не дають замерзнути склу.

Долівка в нашій хатині завжди була устелена сушеним чебрецем і шавлією. Стіл і мисник дідо чистив розбавленою мурашиною кислотою, яку сам і добував. А миски після їжі опускав у відро з водою та буковим попелом. Закіптюжений посуд чистився перетертою на порох цеглою. Для аромату в домі часто вечорами запалювалася скіпка з ялівця. А якщо ми хотіли щось підновити, то дідо Андрій робив фарбу з лляної олії, додаючи глину чи сажу, чи сік ягід, чи дерев’яне лико, чи синій камінь, чи навіть почавлених комах…

– Житловище людське має бути угоєно всяко, – зауважував.
– Як це розуміти? – цікавився я.
– Людина – як равлик. Де б не була – вона скрізь дома. І має підтримувати в своїй оселі дух чистоти, спокою і радості. А коли входиш у дім, залишай за порогом взуття доріг, утому і клопоти зовнішнього світу.

Як тільки він не називав нашу хатку: хижа, поселя, куча, ґражда, селитва, господа, стріха, вілія, домок, житво, халабуда, домівство, закут. Усі ці назви я ретельно записав до зеленої книжечки.

З книги-повісті "Пастух цвіркунів".

Мирослав ДОЧИНЕЦЬ