Рустикальна журба навколо одного чоловіка

Просто факти. Бо. Кожен відповідальний за свої вчинки й свої рішення. Але. Нюанси важливі. Відверто не розумію фальшиву та дешеву аматорсько-рустикальну журбу стосовно смерті Володимира Мостового. Померла людина. Царство небесне.

R.I.P.
Куди ви несете свій бісер й перед ким ви його будете розкидувати? До нього померли й інші хороші та відомі журналісти, з більш принциповою позицією. Йдеться не про це. Ми усі не вічні. І ось це вже відоме “Але є одне “але” © Майкл Щур.

“Дзеркало тижня” не було “Дзеркалом тижня”. Воно було “Зеркало недели”. І знов ще одне “але”. До “Зеркала недели” це було українське видання “Нового русского слова”, якби хтось хотів знати. По літерах, аби закріпити матеріал: “Н О В О Е Р У С С К О Е С Л О В О”.

І, так, визнаю, я купляв цю газету у кіоску “Союзпечать” на вулиці Хрещатик у Києві у році 1992. І про надроч і оце все. Яка комісія з журналістської етики? Які стандарти? Ви про що? Можливо, про центр Разумкова (гугліть, хто кому там хто Кучма). І хто такий новий Разумков. Банальний комсомолець, юґенд “Партії регіонів” імені Люсі Янукович, менінгіту та наколотих апельсинів. Або мене дуже цікавить де міністр оборони Гриценко в уряді Януковича. Для вагомості питання можна навіть знайти відеозапис участі товаріща Гриценка у засіданні тодішнього уряду. Ну, й усі ці інсайди, інсайди, інсайди, зливи, зливи, зливи.
Прекрасно усвідомлюю що мене зненавидить ще більша частина “журналістського цеху”. А я не цех. Я крафтове виробництво. Ваш цех це самолегалізований будинок розпусти. Блядюшник, якщо простіше.

Чітко памʼятаю, як на обіді в режимі оф-рекордс донечка Володимира Мостового, Юлія, дружина першого чоловіка Розумкова та потім другого Гриценка, просто вимагала в британського посла хейтити тодішнього президента (жодного пієтету) Кучму. Тобто: українська журналістка в буквальному смислі вимагає чинити тиск на президента своєї країни. Навіть тоді, напередодні “помаранчевої революції”, за усієї моєї політичної небайдужості, це видавалося відвертою дичиною. І всьо ото ґоворілось на рускам язикє, якби комусь було цікаво. Там були присутні й інші “статусні” “журналісти”, які теж є узкоязичними й повчають нас як жити і що нам робити у своїх блядських комісіях.

Проте в гробу кишень немає. Про річку Стікс, наприклад, ми дізнаємося по факту. Коли візьмемо в оренду човна. Вартість, хіба, може бути зависока. А чи існує чек-пойнт Heaven’s Gate, – лише тоді, коли постане питання чи є у вас дійсна віза за браму.

Та й таке. Ходіть здорові. Будьте дужі. Amen.

Роман СКРИПІН