Про мого тата і щастя
Коли я була ще зовсім мала, ми жили в Голосієві, в маленькій квартирі, в якій підлогу треба було натирати мастикою. Це був обов’язок тата. Перед кожним святом - Новим роком, приміром, - тато вибивав килими, розвішував у дворі випрану мамою білизну і натирав мастикою свіжовимиту підлогу.
Потім ту мастику треба було полірувати – і я дуже чекала на той момент… Тато вдягав на ноги дві щітки на ремінцях, а я вилазила на спинку дивана, бо на сам диван були звалені стільці з усієї хати, і чекала. Тато, стоячи посеред хати взутим у ті щітки, оголошував: «А зараз, на численні замовлення наших глядачів, па де де із Лебединого озера!»
І він починав шурхотіти тими щітками по підлозі, мугикаючи щось, віддалено схоже на Чайковського, кумедно задираючи ноги, присідаючи, закочуючи очі і розмахуючи руками – аби до гикавки смішити свою п’ятирічну доньку, тобто мене, яка визирала з-за настовбурчених ніжок звалених на диван стільців. Підлога ставала все більш блискучою і ковзкою. І коли тато вже і справді міг проїхатися на тих щітках від одного кутка хати до іншого – наставала кульмінація. Я видряпувалась до нього на копки-баранки і ми вже разом танцювали цей прекрасний танець щастя. Я дуже чітко пам’ятаю запах мастики, запах татиного волосся і його незмінного одеколону «Шипр», пам’ятаю його великі руки, коли він підхоплював мене високо-високо, аж я стукалась головою об дешеву люстру з трьома плафонами, пам’ятаю свій регіт і вереск, коли мавпочкою прилипала до татової спини і разом з ним кружляла по нашій маленькій квартирі.
Це було абсолютне щастя, так.
Потім зазирала мама, казала: «Ну все, досить, мені ще штори вішати», і знову бігла на кухню, але я все-одно міцно стискала татову шию, вже гикаючи від сміху, тато тим часом знімав з ніг щітки, але й далі тримав мене на плечах. Ще досміюючи, дорегочуючи, договорюючи якусь кумедну дурню одне одному, ми в ті хвилини були одним цілим. Як яблуня з красивим червоним яблучком на гілці. Любов перетікала від нього до мене – і навпаки.
Ці миті, пережиті у дитинстві, тепер мені, як діаманти. Думаю, саме вони, ось такі миті абсолютного щастя - і формували мене. Бо любов – це 3D принтер, який з нічого може створити навіть космічний корабель.
Словом, у четвер, 17 жовтня, о 12:00 всіх запрошую на відкриття меморіальної дошки Сергію Плачинді на домі №52 по вулиці Олеся Гончара. Вип’ємо по келиху вина і, можливо, хтось іще згадає якісь щемкі хвилини із того життя, коли наш тато був живий...
А на фото – він вже зі своїми онуками, Роксоланою і Назаром, які, власне, і профінансували меморіальну дошку в честь свого діда. І так має бути, насправді. І я тішуся з цього, бо всі ми лишаємося живими, поки нас пам`ятають і люблять.
Галя ПЛАЧИНДА
Потім ту мастику треба було полірувати – і я дуже чекала на той момент… Тато вдягав на ноги дві щітки на ремінцях, а я вилазила на спинку дивана, бо на сам диван були звалені стільці з усієї хати, і чекала. Тато, стоячи посеред хати взутим у ті щітки, оголошував: «А зараз, на численні замовлення наших глядачів, па де де із Лебединого озера!»
І він починав шурхотіти тими щітками по підлозі, мугикаючи щось, віддалено схоже на Чайковського, кумедно задираючи ноги, присідаючи, закочуючи очі і розмахуючи руками – аби до гикавки смішити свою п’ятирічну доньку, тобто мене, яка визирала з-за настовбурчених ніжок звалених на диван стільців. Підлога ставала все більш блискучою і ковзкою. І коли тато вже і справді міг проїхатися на тих щітках від одного кутка хати до іншого – наставала кульмінація. Я видряпувалась до нього на копки-баранки і ми вже разом танцювали цей прекрасний танець щастя. Я дуже чітко пам’ятаю запах мастики, запах татиного волосся і його незмінного одеколону «Шипр», пам’ятаю його великі руки, коли він підхоплював мене високо-високо, аж я стукалась головою об дешеву люстру з трьома плафонами, пам’ятаю свій регіт і вереск, коли мавпочкою прилипала до татової спини і разом з ним кружляла по нашій маленькій квартирі.
Це було абсолютне щастя, так.
Потім зазирала мама, казала: «Ну все, досить, мені ще штори вішати», і знову бігла на кухню, але я все-одно міцно стискала татову шию, вже гикаючи від сміху, тато тим часом знімав з ніг щітки, але й далі тримав мене на плечах. Ще досміюючи, дорегочуючи, договорюючи якусь кумедну дурню одне одному, ми в ті хвилини були одним цілим. Як яблуня з красивим червоним яблучком на гілці. Любов перетікала від нього до мене – і навпаки.
Ці миті, пережиті у дитинстві, тепер мені, як діаманти. Думаю, саме вони, ось такі миті абсолютного щастя - і формували мене. Бо любов – це 3D принтер, який з нічого може створити навіть космічний корабель.
Словом, у четвер, 17 жовтня, о 12:00 всіх запрошую на відкриття меморіальної дошки Сергію Плачинді на домі №52 по вулиці Олеся Гончара. Вип’ємо по келиху вина і, можливо, хтось іще згадає якісь щемкі хвилини із того життя, коли наш тато був живий...
А на фото – він вже зі своїми онуками, Роксоланою і Назаром, які, власне, і профінансували меморіальну дошку в честь свого діда. І так має бути, насправді. І я тішуся з цього, бо всі ми лишаємося живими, поки нас пам`ятають і люблять.
Галя ПЛАЧИНДА
| Читайте також |
| Коментарі (0) |