Письмо з бабусею Лідією Мартинівною.

Ось ця кімната була моїм робочим кабінетом кілька останніх місяців. Саме тут я дописав свій наступний роман. Це бабусин дім в селі Неділище Житомирської області. Конкретно ця кімната називається "Дідова", бо її виділив для себе мій прадід, який і жив тут з моєю прабабусею.

Ці кілька місяців були неймовірні. Ми завжди говоримо, що неможливо повернутися в дитинство. А у мене вдалося. Виявляється для того щоб це здійснити, потрібно повернутися в те місце, де тобі було хороше. Так, бабусі вже немає як п'ятнадцять років, але я відчував її присутність, не лише на портреті над ліжком, а... фізично. Насправді іноді здавалося, що от от відчиняться двері, зайде моя Ліда Мартинівна і тихесенько розбудить мене словами: "Вставай моє шануваннячко, вже готове твоє сніданнячко". І від цього не було суму - було відчуття щастя, що це взагалі було в твоєму житті.

В проміжку між письмом, я багато працював фізично - рубав дрова, косив траву, лагодив старі речі, робив нові... коротше "наводив порядки". Це було мені необхідно, хоч в часи дитинства я все робив, аби мене тільки не припахали. А зараз я зовсім по іншому сприйняв фізичну працю. Вона також є актом творіння, як те ж письменництво, ти також створюєш те, чого не було до того і отримуєш від того неабияку насолоду.

Цікаво, що починав писати цей роман у Лісабоні. Дивився на авокадове дерево у дворі старовинного будинку який я винаймав, і вирішив написати книгу. Книгу про українське село. Про людей в тому селі. Про їхні уявлення про світ. Про їхню силу в їхній недосконалості. Так, це все ще кримінальний роман, але підвалина в ньому - це українське село. Забуте, недолюблене, занедбане, але потужне, щире та справжнє.
Така от історія.

Мартин ЯКУБ