«Після всього, що я пережив, російська мова втратила для мене будь-яку цінність»
Письменник Володимир Рафеєнко родом з Донецька пояснив упливовій французькій газеті Le Monde, чому він перейшов на українську мову і відмовився від своєї рідної російської. Хоча цьому текстові - кілька місяців, але значення його для французького і, ширше, франкомовного читача колосальне. Це потужний молот у лупанні скали традиційної французької русофілії. Наведу цей матеріал у своєму скороченому перекладі.
Володимир Рафеєнко:
«Я український письменник, який перші сорок п’ять років свого життя не розмовляв і не писав українською мовою, а сьогодні спілкується майже винятково українською й пише лише українською. Для мене повернення до рідної російської мови абсолютно неможливе.
Щоб хоча б окреслити в загальних рисах причини цієї мовної метаморфози, треба все-таки звернутися до минулого. Я народився на сході України, у Донецьку, в російськомовному місті. Російською зі мною розмовляли від мого народження батьки, російською я прочитав свої перші книжки, я завжди розмовляв лише російською, навчався російською, зокрема вивчав літературу в Донецькому університеті, який носить ім'я великого українського дисидента Василя Стуса. Я навчався на двох курсах: російської літератури і культурології. Всі лекції за першим курсом велися російською мовою; основні предмети за другим курсом викладалися теж російською. Я одержав диплом вчителя російської мови та літератури. На початку 1980-х років цей вельми престижний диплом було вручено в українському університеті Донецька. Мені не довелося викладати російську мову, тому що мої твори дуже швидко видали, і я став письменником.
Але література в широкому розумінні була моїм першим захопленням і першим покликанням... Я дуже рано почав писати вірші і прозові тексти. Перед початком війни я неодноразово одержував міжнародну літературну під назвою «Російська премія», яку вручали в Москві - звичайно ж, за романи, написані російською мовою. Деякі мої романи та оповідання були опубліковані в дуже давніх російських літературних журналах і в дуже престижних російських видавництвах. До 2014 року мені в голову не могла прийти думка відмовитися від російської та обрати українську. Головною причиною мого мовного повороту стала так звана «російська весна».
«…з початку липня, російські вояки увійшли в місто і принесли туди свій «російський світ». Я зрозумів, що треба терміново виїжджати з Донецька. Всі ознаки гібридної війни були кумульовані в подіях, що відбувалися довкола мене, і я думаю, що Росія може претендувати на титул винахідника цього типу збройного конфлікту.
Те, що вони увійшли в місто, чеканячи гасла на захист російськомовного населення регіону, було також огидним.
Зрозуміло, що ці гасла використовували винятково задля міжнародної спільноти. Вони були розраховані на те, щоб впливати на тих, хто не розумів (або не хотів розуміти), що насправді відбувалося на сході України. Але мене, того, хто жив у Донецьку, ці гасла не могли бути вразити. Я дуже добре знав реальну ситуацію.
Я, російськомовний український письменник, ніколи не мав у своїй країні найменшої проблеми, пов'язаної з російською мовою. Мене не треба було захищати... Я безконечно тоді страждав, тому що почав усвідомлювати, що моя рідна мова і я сам були одним із факторів, які дозволили Росії анексувати Крим і прийти тепер на Донбас. Звичайно, доля російськомовного населення була абсолютно байдужою для бандитів, які ввійшли до міста. Вони просто виконували накази своїх керівників, а цинізм, перемішаний із радянською риторикою, був суттю їхньої ідеології. Ці люди, як і «російськ весна» в цілому, не мали нічого спільного зі світом культури і мови...
У поїзді Донецьк-Київ, в який я сів у липні 2014 року, я попрощався з Донбасом і вирішив вивчити українську мову, щоб бути здатним писати літературні твори цією мовою. Власним прикладом я хотів усім показати, що для українця, навіть російськомовного, українська мова — не проблема. Мова — це радість; мова — це особливий досвід існування».
«Коли в 2019 році вийшов мій перший роман українською мовою «Мондеґрін: Пісні про смерть і любов», я вирішив писати почергово один роман російською, один — українською, і так до кінця моїх днів. Таким чином я переводив у практичну площину концепцію двомовності, яка тоді була для мене дуже близькою… Але настало 24 лютого.
… я безперервно думав, що відтепер я не зможу писати російською. Це мова вбивць, ґвалтівників, нелюди, які вторгнулася в мою країну. Я не хотів мати більше нічим спільного з культурою тих, хто руйнував міста, музеї, школи й університети, хто спалював книги українською мовою, хто вбивав дітей, жінок, старших людей. Через кілька тижнів, увесь світ розкрив злочини війни, вчинені росіянами в Ірпені, Бучі і Бородянці.
Після всього, що я пережив, російська мова втратила для мене будь-яку цінність. Буває, що я іноді розмовляю російською або чую, як хтось розмовляє цією мовою. Я тоді відчуваю фізичний біль, який тепер зі мною назавше».
Тарас МАРУСИК
Володимир Рафеєнко:
«Я український письменник, який перші сорок п’ять років свого життя не розмовляв і не писав українською мовою, а сьогодні спілкується майже винятково українською й пише лише українською. Для мене повернення до рідної російської мови абсолютно неможливе.
Щоб хоча б окреслити в загальних рисах причини цієї мовної метаморфози, треба все-таки звернутися до минулого. Я народився на сході України, у Донецьку, в російськомовному місті. Російською зі мною розмовляли від мого народження батьки, російською я прочитав свої перші книжки, я завжди розмовляв лише російською, навчався російською, зокрема вивчав літературу в Донецькому університеті, який носить ім'я великого українського дисидента Василя Стуса. Я навчався на двох курсах: російської літератури і культурології. Всі лекції за першим курсом велися російською мовою; основні предмети за другим курсом викладалися теж російською. Я одержав диплом вчителя російської мови та літератури. На початку 1980-х років цей вельми престижний диплом було вручено в українському університеті Донецька. Мені не довелося викладати російську мову, тому що мої твори дуже швидко видали, і я став письменником.
Але література в широкому розумінні була моїм першим захопленням і першим покликанням... Я дуже рано почав писати вірші і прозові тексти. Перед початком війни я неодноразово одержував міжнародну літературну під назвою «Російська премія», яку вручали в Москві - звичайно ж, за романи, написані російською мовою. Деякі мої романи та оповідання були опубліковані в дуже давніх російських літературних журналах і в дуже престижних російських видавництвах. До 2014 року мені в голову не могла прийти думка відмовитися від російської та обрати українську. Головною причиною мого мовного повороту стала так звана «російська весна».
«…з початку липня, російські вояки увійшли в місто і принесли туди свій «російський світ». Я зрозумів, що треба терміново виїжджати з Донецька. Всі ознаки гібридної війни були кумульовані в подіях, що відбувалися довкола мене, і я думаю, що Росія може претендувати на титул винахідника цього типу збройного конфлікту.
Те, що вони увійшли в місто, чеканячи гасла на захист російськомовного населення регіону, було також огидним.
Зрозуміло, що ці гасла використовували винятково задля міжнародної спільноти. Вони були розраховані на те, щоб впливати на тих, хто не розумів (або не хотів розуміти), що насправді відбувалося на сході України. Але мене, того, хто жив у Донецьку, ці гасла не могли бути вразити. Я дуже добре знав реальну ситуацію.
Я, російськомовний український письменник, ніколи не мав у своїй країні найменшої проблеми, пов'язаної з російською мовою. Мене не треба було захищати... Я безконечно тоді страждав, тому що почав усвідомлювати, що моя рідна мова і я сам були одним із факторів, які дозволили Росії анексувати Крим і прийти тепер на Донбас. Звичайно, доля російськомовного населення була абсолютно байдужою для бандитів, які ввійшли до міста. Вони просто виконували накази своїх керівників, а цинізм, перемішаний із радянською риторикою, був суттю їхньої ідеології. Ці люди, як і «російськ весна» в цілому, не мали нічого спільного зі світом культури і мови...
У поїзді Донецьк-Київ, в який я сів у липні 2014 року, я попрощався з Донбасом і вирішив вивчити українську мову, щоб бути здатним писати літературні твори цією мовою. Власним прикладом я хотів усім показати, що для українця, навіть російськомовного, українська мова — не проблема. Мова — це радість; мова — це особливий досвід існування».
«Коли в 2019 році вийшов мій перший роман українською мовою «Мондеґрін: Пісні про смерть і любов», я вирішив писати почергово один роман російською, один — українською, і так до кінця моїх днів. Таким чином я переводив у практичну площину концепцію двомовності, яка тоді була для мене дуже близькою… Але настало 24 лютого.
… я безперервно думав, що відтепер я не зможу писати російською. Це мова вбивць, ґвалтівників, нелюди, які вторгнулася в мою країну. Я не хотів мати більше нічим спільного з культурою тих, хто руйнував міста, музеї, школи й університети, хто спалював книги українською мовою, хто вбивав дітей, жінок, старших людей. Через кілька тижнів, увесь світ розкрив злочини війни, вчинені росіянами в Ірпені, Бучі і Бородянці.
Після всього, що я пережив, російська мова втратила для мене будь-яку цінність. Буває, що я іноді розмовляю російською або чую, як хтось розмовляє цією мовою. Я тоді відчуваю фізичний біль, який тепер зі мною назавше».
Тарас МАРУСИК
| Читайте також |
| Коментарі (0) |