Під стінами реактора. Минуло 25 років Чорнобильської трагедії

Ось уже чверть віку відлунюють на землі набатні дзвони Чорнобиля, які викликають у душі невгамовний біль, щемливі спогади передусім у тих, хто в ім’я спасіння роду людського, не шкодуючи ні сил, ні здоров’я, сміливо долав наслідки жахливої вселенської катастрофи. Був серед них і чернігівець Іван Шапка, ліквідатор-чорнобилець 1 категорії. Йому — слово:
— За два роки до аварії на Чорнобильській АЕС повернувся я додому з армійських лав. Влаштувався на роботу до однієї з чернігівських автоколон. Розвозив на бортовому «УАЗику» продукти по лікарнях і дитсадках.
І не думав і не гадав, що мене, старшого сержанта запасу військ протиповітряної оборони, за чотири місяці після вибуху атомного реактора знову покличе на армійську службу повістка з військкомату. Але вже не охороняти небо Вітчизни, а захищати людей від невидимого атома, що вийшов з-під контролю.
Перевдягли нас, чорнобильських новобранців, у Білій Церкві в армійську форму й повезли в Оране, що під Іванковом, на Київщині, де базувалася наша військова частина.
І, як кажуть, з корабля… потрапив я одразу в третю зміну в самісіньке пекло: під стіни атомного реактора, де довелося розрівнювати лопатою бетон на одній із колишніх квітучих клумб, аби притиснути до землі зловісну радіацію.
А потім сів у обшиту свинцем кабіну подовженого безбортового «ЗІЛа», затим «КамАЗа», на яких упродовж двох місяців через день, а то й щодня, перевозив бетонні плити для замощування щойно знятої радіаційної землі під стінами четвертого зруйнованого реактора. Вантажили їх тут же, біля недобудованих реакторів.
Перевдягнувшись у форму хімічного захисту, довелося мені побувати й на даху атомної електростанції. Але, звісно, не для того, щоб із високості помилуватися чорнобильськими краєвидами. По сусідству з четвертим реактором скидали ми додолу радіаційне сміття.
Спочатку на станції працювали без дозиметрів. А потім видали нам щось схоже на авторучки, але вони вже «зашкалювали», як тільки-но в’їжджали на автобусі в зону. Тому записи велися на «око». Отже, один Бог знає, скільки набрався отієї нищівної радіації, хоч і належним чином дбав про свій індивідуальний захист.
Жили ми в Ораному у великому армійському наметі, де стояли двоярусні ліжка. Дуже дошкуляли холодні осінні ночі. Хоч і мали для обігріву «буржуйку», але спали у спецівках, накривалися не лише ковдрами, а ще й бушлатами.
Суворі чорнобильські будні після роботи й вихідні «розбавляли», як могли. Змайстрували сцену для приїжджих артистів, лавочки для глядачів. Як музика-самоучка брав я і сам до рук гітару. Дістали десь хлопці шкільний барабан. І вже мали свій маленький оркестр. Скільки разом народних пісень переспівали!
Був у нас і великий намет-читальня. Рідна пошта регулярно доставляла сюди свіжі газети. Писали тут листи. Моїх звісток так чекала кохана дружина, з якою побрався за півроку до того, як покликав на поміч Чорнобиль. Кілька разів їздив в Іванків, аби почути по телефону її голос і переказати вітання батькам.
Чорнобильська біда згуртувала нас, ліквідаторів. Маю серед них багато друзів. Це Юрій Шкурко з Чернігова, Віталій Савчук із Михайло-Коцюбинського, Валерій Хабаров із приміської Олександрівки… Збираємося разом, згадуємо пережите, поминаємо тих, хто відійшов за межу вічності.
За участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС маю три медалі, дві грамоти. З пошаною і повагою ставляться до мене в рідному колективі.
Після Чорнобиля дали мені одразу новеньку машину. Працював я на ній в автоколоні у відділі постачання. Об’їздив усю Україну, Молдову, не раз бував у Москві.
Нині ось уже другий десяток літ працюю водієм у Чернігівській дирекції «Укрпошти». Тут же працює кіоскером і моя дружина Людмила. Маю цікаву ділянку роботи. Один тиждень доставляю по місту клієнтам кур’єрську пошту. Наступного — вожу на новенькому автомобілі до столиці пріоритетну, міжнародну та кур’єрську пошту й такі ж відправлення доставляю звідти до області.
Іван ШАПКА,
водій Чернігівської дирекції «Укрпошти»,
чорнобилець І категорії.
Спогади записав Іван КУЖІЛЬНИЙ