Петра Сагайдачного - вшановано

23 грудня 2010 р. в Київському міському Будинку вчителя відбулися урочисті збори з нагоди 440-річчя з дня народження гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. У заході взяли участь науковці, вчителі, студенти, курсанти, представники з усіх куточків України, органів влади.
Організатори заходу – Український інститут національної пам’яті, Міністерство культури, Київська міська державна адміністрація.
З доповіддю про славетного гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного виступив Голова Українського інституту національної пам’яті, член-кореспондент Національної академії наук України Валерій Солдатенко. Перший заступник Голови УІНП Володимир Кривошея презентував нове видання Інституту «Козацька старшина Гетьманщини. Енциклопедія», яке включає біограми 14591 козацьких старшин. Після цього відбувся концерт Національної Заслуженої Капели Бандуристів України імені Георгія Іларіоновича Майбороди.

Джерело: Український інститут національної пам’яті

Додаток:

Виступ голови Українського інституту національної пам’яті Солдатенка В.Ф. на урочистих зборах з нагоди 440-річчя з дня народження гетьмана Петра Сагайдачного

ШАНОВНІ ПРИСУТНІ!
Кожен народ в своїй пам’яті спирається на певні віхові події і тих особистостей, які були натхненниками, творцями цих подій. Однією з таких постатей української історії є Петро Конашевич-Сагайдачний – полководець, політик, меценат, якому Україна відзначає нині 440-ву річницю з дня народження.
Гетьман Петро Сагайдачний є одним із тих, хто став поряд із безсмертям. У нашій країні зберігають пам’ять про його життя і діла, хоча дуже великий часовий проміжок, що пройшов потому, дещо й притупляє нашу чутливість до старої, як кажуть історики, ранньомодерної історії. Справедливості ради, мусимо відзначити, що ім’я петра Сагайдачного знаходиться певною мірою і в тіні постаті Богдана Хмельницького.
Видатних діячів минулого наступники оцінюють передусім за їх справами. А діла П. Сагайдачного великі, позначені змістовною реформаторською діяльністю. Як справжню людину епохи Відродження, його важко охарактеризувати, послуговуючись банальними характеристиками. Успішний полководець, державний діяч, дипломат, захисник української культури й духовності, поборник освіти і меценат — все те так, але ці слова насправді дуже мало що кажуть нам сьогоднішнім.
Хоч П. Сагайдачний залишався лідером запорозьких козаків, його постать можна осягнути лише в контексті всього сукупного масштабу життя тогочасної української спільноти. Вперше з’явившись на Запоріжжі на переламі XVI і XVII століть, він застав там могутню козацьку вольницю – однак, позбавлену чіткої структури та ідеології. П. Сагайдачний «проявив» козакам їхню потенційну силу та спрямував енергію у потрібне, конструктивне русло, вклав у дещо непослідовну до того боротьбу якісно новий зміст. Він відкрив нову добу в Україні та заклав основи для піднесення козацтва, українства в часи Богдана.
Ми мало знаємо про молоді роки майбутнього гетьмана. Відомо, що народився він, ймовірно, у селі Кульчиці Самбірського повіту Руського воєводства (тепер Самбірського району Львівської області) десь близько 1570 р. Походив зі старовинного українського православного шляхетського роду Конашевичів з Підгір'я, користувався гербом «Побуг», геральдичними елементами якого були хрест і підкова – знаки християнства і успіху. Пом'янник Київського Золотоверхого Михайлівського монастиря доніс до нас ім'я батька майбутнього гетьмана – Конон, за українською вимовою – Конаш. У світовій і українській історії Петро Конашевич більше відомий під прізвиськом Сагайдачний.
Передовсім він постає перед нами відважним полководцем та вправним тактиком, уособленням передової, новаторської військової думки того часу. На Запоріжжі, у цій «школі життя», П. Сагайдачний швидко здобув високий авторитет, очолив січове товариство – став кошовим отаманом, а потім гетьманом Війська Запорозького.
Розташована на межі християнського і мусульманського світів, Січ стала природним заслоном проти татарських і турецьких набігів. П. Сагайдачний же вирішив не лише захищатися, а й організовувати упереджувальні походи на Крим і Туреччину. Він реформував козацькі сили, на базі окремих загонів заходився формувати регулярне військо з суворою дисципліною, розробив стратегію і тактику антитурецької боротьби. Морські походи під началом П. Сагайдачного, коли козацькі чайки з’являлися раптово біля стін Стамбула та «скурювали мушкетним димом столицю турецького султана», – як писав сучасник, викликали справжній жах у ворога.
І що найважливіше – козацький десант не раз звільняв численних православних полонених, які знемагали у тяжкій турецько-татарській неволі. Успішні морські походи 1616 – 1618 рр. на чолі із Сагайдачним стали унікальним, новаторським явищем. Вони перетворили Січ на серйозний європейський чинник. Продумана стратегія і тактика, вражаюча хоробрість і відчайдушність робили козацтво непереможним. Турецький хроніст Мустафа Наїма, описуючи битву запорожців на чайках із турецьким флотом, стверджував: що «на всій землі немає людей сміливіших, котрі б менше турбувалися про своє життя, менше за все боялися смерті».
З середини першого десятиріччя XVII ст. П. Сагайдачний керував майже всіма значними походами – як сухопутними, так і морськими, що досягли на той час особливої сили і розмаху. Із запорозької січової гавані виходило іноді понад 300 «чайок», в яких розміщувалося до 20 тисяч козаків.
Ось лише скупа хроніка тогочасних походів запорожців проти Туреччини та Кримського ханства:
- 1607 – 1608 рр. під ти¬ском козацького війська, керованого П. Конашевичем-Сагайдачним, впали Кілія, Ізмаїл, Очаків і Перекоп.
- 1609 р. козаки спалили передмістя Стамбула.
- 1612 р. – розгромили орду, яка дійшла аж до Білої Церкви, й визво¬лили 5000 бранців.
- 1613 р. виходили в море, ата¬кували кілька берегових фортець, звільнили по¬лонених.
- 1614 р. Конашевич Сагайдачний здійснив сміливий напад на Синоп і звільнив тисячі невільників.
- 1615 року 80 козацьких чайок потопили значну частину турецького фло¬ту й спалили передмістя Стамбула – Мізевну й Архіокі.
- 1616 року козаки на чолі з П. Конашевичем-Сагайдачним взяли по¬тужну турецьку фортецю Кафу (Феодосію), що ма¬ла сумну славу центру торгівлі невільниками.
Добою героїчних походів назвали історики ці морські козацькі експедиції, що поступово набули загальноєвропейського значення. Уряд Османської імперії протистояння козакам розцінював як надзвичайно важку, складну й нагальну воєнну й зовнішньополітичну проблему.
У 1618 році П. Конашевич-Сагайдачний зі всім Військом Запо¬розьким вступив до «Ліги християнської міліції» – міжнародного союзу, який очолював гер¬цог де Невер, французький нащадок останньої візантійської династії Палеологів. Ліга мала на меті об'єднання європейських країн для боротьби з турецькою агресією. П. Конашевич-Сагайдачний вступив до Ліги са¬мостійно, всупереч Вільшанській угоді 1617р., підписаній ним з коронним гетьманом Речі Посполитої С. Жолкевським. Угода забороняла козакам робити походи на Туреч¬чину й Кримське ханство.
За свідченням сучасника, «не тільки на Чорному морі, а й у самій турецькій столиці козаки викликали такий великий переполох, що через них там постійно тримають флот, увесь або частину, будують укріплення на берегах Босфору».
Відомий італійський мандрівник П'єтро дела Валле повідомляв у травні 1618 р.: «Турки не мають на Чорному морі жодного місця, яке б козаки не взяли... В усякому разі вони сьогодні на Чорному морі така значна сила, що, якщо докладуть більше енергії, будуть цілком його контролювати».
На Січі, окраїні християнського світу ця незвичайна пасіонарність українства знайшла віддушину не в останню чергу завдяки Петру Сагайдачному та відповідну своєму часові організацію. Видатний історик запорозького козацтва Дмитро Іванович Яворницький зазначав: «Дивна сміливість, швидкість і руйнівна сила всіх цих козацьких походів на Крим і Туреччину перевершують будь-які описи. Вони можуть бути пояснені тільки тим, що на чолі козаків стояв такий геніальний проводир, яким був Петро Конашевич-Сагайдачний».
Не менш успішним, ніж на морі, був П. Сагайдачний у сухопутних кампаніях. У 1618 р. на прохання польського короля П. Конашевич-Сагайдачний з 20 тисячним козацьким військом вирушив на допомогу коро¬левичу Владиславу, якого було оточено російськими військами під Вязьмою. У спілці з Михайлом Дорошен¬ком П. Сагайдачний взяв кілька московських міст і фортець. Разом з військом литовського гетьмана Кароля Ходкевича козаки штурмували й саму Москву. Саме вони підірвали Арбатські ворота, але в Москву не ввійшли, саме в той час – 2 жовтня 1618 р. розпочалися польсько-російські переговори, які завершилися підписання Деулінського перемир'я.
Апофеозом козацької звитяги стала Хотинська війна 1621 р.
Розпочалася вона наприкінці серпня 1621 р., коли армія Османської імперії, що разом з ординцями налічувала понад 200 тис. чоловік, рушила під стіни Хотина, щоб, узявши його, далі йти на Кам'янець-Подільський, Львів. Потім планувалося оволодіти цілим Поділлям і Галичиною, покінчити з польським впливом у Молдові. Турецькою армією командував султан Осман II. Річ Посполита виставила військо, яке формально очолював королевич Владислав, а фактично – польний гетьман литовський Кароль Ходкевич, досвідчений воєначальник. Під його командуванням були не тільки власне польські, а й білоруські, німецькі, угорські частини.
Військо Запорозьке, чисельністю понад 42 тис. козаків, прибуло з певним запізненням, буквально перед приходом головних частин турецької армії під Хотин. Певні коливання запорожців зрозумілі, враховуючи посилення колоніальної політики Речі Посполитої в Україні й Білорусі, насильницьке запровадження унії, жорстоке придушення козацьких повстань, національно- визвольного руху в цілому. До того ж, серед частини запорожців існували прихильники нейтралітету у цій війні, а то й підтримки Туреччини. До них, вочевидь, належав гетьман Яцько Нерода (Бородавка), обраний на нетривалий час в 1620 р. гетьманом, який не поспішав на поле битви з турками. Повернення посольства з Варшави Петра Конашевича-Сагайдачного – безумовного прихильника короля, який до того ж зу¬мів домогтися у Сиґізмунда III певних поступок козацтву (“віддаленої” автономії), змінило ситуацію. Яцька Нероду було скинуто з гетьманства, а гетьманську булаву знову передали П. Конашевичу. За кілька днів він привів своє військо під Хотин.
Наступного дня турки пішли в наступ. Вони вдарили спочатку на козаків, які були стомлені переходом і ще не встигли укріпити свої позиції. Однак козаки відбили на¬ступ. Два наступні дні поспіль турецька армія продовжува¬ла атакувати козацький табір, але всі її атаки розбились об козацьке завзяття. Відбивши третій штурм, козаки, підтримані поляками, самі перейшли в наступ, вибили турків з їх позицій і ввірвлись в турецький табір. Але обе¬режний гетьман К. Ходкевич не наважився кинути все військо у наступ, і турки контратакою змогли витіснити козаків зі свого табору. Кілька днів обидві армії відпочивали. Потім турки відновили наступальні дії.
Козакам безупинно доводилося витримувати атаки в багато разів переважаючої турецької армії. П. Сагайдачний, керуючи бойовими діями, зазнав поранення отруйною татарською стрілою, але не залишив поля бою. Зазнавши великих втрат, турецька армія змушена була відступити. Перемога під Хотином врятувала Польщу й Україну, що тоді була її складовою, від турецького поневолення, а роль козаків під проводом П. Сагайдачного виявилася вирішальною. Вірменський хроніст Авксент писав з цього приводу: «Якби не козаки, польське військо було б розбите за 3 – 4 дні. Перемогу здобуто лише завдяки Богові й запорозьким козакам». Сам перебіг кампанії 1621 р. засвідчив, що чисельне козацьке військо, яке становило на той час половину армії всієї Речі Посполитої, фактично було самодостатньою силою, здатною вирішувати масштабні, складні військові завдання.
В історіографії закріпилась думка, що Хотинська війна зупинила експансію Османської імперії в Європу. Петро Сагайдачний, як полководець, мав незмінний успіх завдяки здійснюваним нестандартним рішеннями. Їх сутність полягала у використанні симетричної, комбінованої тактики: превентивності атак, наступальності, раптовості, використанні тактики нічного бою, до речі, випробуваної і в багатьох успішних морських походах.
За П. Сагайдачного козацьке військо вдосконалило тактику «корони» (тобто кола), яку в Європі ще з ХIV століття активно використовували фламандці, відбиваючи не лише піхотні, але і кіннотні атаки з усіх боків. На той час, коли один важкий кіннотник був вартий 10 піхотинцям, а головну ударну силу війська П. Сагайдачного складала по-козацькому озброєна піхота (лук, шабля, спис), підтримувана легкою артилерією, тактика відгородження від ворога кількома рядами возів зводила нанівець перевагу ворожого кінного війська. Не слід забувати, що саме Петро Сагайдачний чи не першим у військовій тактиці активно застосовував проти супротивника тактику засадних та зустрічних боїв, коли нечисленні загони добре вишколених козаків нападали на маршеві колони супротивника, переважаючого у кілька разів, і вносили безлад і паніку у його лави. Взагалі, військова стратегія і тактика Сагайдачного була розрахована на ведення бойових дій в умовах чисельної переваги супротивника, при чому вирішальний удар завжди наносився миттєво й у найслабкіше місце. Не можна не відзначити й високу мобільність козацького війська, яке багато разів зупиняло наступ турецько-татарських орд результативними ударами по їхніх тилових комунікаціях. Динамічна й гнучка тактика бою козацького війська, на противагу позиційній, неповороткій тактиці польського війська, і стала вирішальним чинником у блискучій перемозі, яка під Хотином, принесла козакам заслужену європейську славу.
П. Сагайдачний виявив себе непересічним політиком та дипломатом, далекоглядно розраховуючи й гнучко вибудовуючи як в межах України так і закордоном довгострокові міжнародні комбінації. Він наполегливо й неухильно проводив свою вивірену лінію, дотримуючись чіткої позиції щодо польського короля, магнатів та шляхти.
«Політик великий і справний», як називали його сучасники, не йшов на відкриту політичну конфронтацію з Річчю Посполитою, а використовував дипломатичний хист для досягнення власної, козацької мети.
П. Сагайдачний послідовно боровся за збільшення козацького реєстру та й іншими способами прагнув легалізувати, офіційно визнати козацьку військову та політичну організацію, розширити козацькі права. Він намагався вивести польські війська з України, встановити релігійне рівноправ'я та домогтися визнання вищої православної ієрархії, її повнокровного відновлення. Він розумів, що кожен, навіть невеликий поступ у цій справі сприятиме посиленню позицій козаків в обороні прав українського народу та православ’я.
Вперше за П. Сагайдачного козацтво сформувало свою політичну програму, в якій вийшло за вузькостанові інтереси. Витворювалася спілка козацтва, міщанства й духовенства. Саме в цей час посилився процес формування національної української спільноти, окреслення її географічних кордонів. Саме П. Сагайдачний знову залучив Київ до орбіти майбутньої нової Української козацької держави, перетворив його на політичний осередок українства.
Видатний український історик Михайло Сергійович Грушевський писав, що вже сучасники дуже високо оцінювали політичний талант Петра Сагайдачного, визнавали загальноукраїнське значення його діяльності: «В сучаснім громадянстві славили Сагайдачного як дуже розважного, глибокого політика, що вмів поставити козаччину на службу загальнонародним справам і зробив з козацького війська опору національного українського життя... Сагайдачний відкрив тим нову добу в історії українського життя».
Не в останню чергу завдяки його діяльності в тогочасній суспільній свідомості утвердився погляд на козацтво як символ слави руського народу, «щит» християнського світу проти невірних, що урівнювало українців з іншими народами, утверджувало «чуття власної сили, гідності, унікальності та надійності свого історичного фундаменту». У середовищі козацької спільноти завершується самоусвідомлення українства як «політичного народу», рівноправного зі шляхтою, який виступає легітимізованим виразником і захисником прав та свобод «нашої руської нації». На зміну старій княжій аристократії утверджувалася нова провідна суспільна еліта – козацька старшина на чолі із Петром Сагайдачним. Поняття «руський народ» набуло «термінологічної конкретності», позначаючи мешканців територій, історично пов’язаних з колишніми Київським та Галицько-Волинським князівствами. Фактично сформувався погляд на українське козацтво як на самодостатню політичну спільноту, чиє існування санкціонується божим промислом у неперервній вірі і церкві. При цьому козацтво починає визнаватися нарівні із шляхтою невід’ємною складовою ланцюга тяглості й легітимації народу. Утверджується концепція руського народу як третього (рівноправного із польським і литовським) народу Речі Посполитої. «Народ наш руський до польського народу прилучився як рівний до рівного, як вільний до вільного», – зазначалось у проханні православної шляхти до сейму 1623 р.
П. Сагайдачний надав козацькому руху інтелектуальної глибини, міцно пов’язавши його із захистом православ’я, яке після Брестської унії 1596 року було оголошено поза законом. Селянство, міське населення, козаки, значна частина православного духовенства й української шляхти виступили проти унії, що призвело до подальшого загострення соціальної, політичної, ідеологічної конфронтації, яка досягла особливої гостроти в перші десятиріччя XVII ст., а в 30-ті роки боротьба проти унії стала одним із провідних гасел козацьких повстань.
Одразу ж після Брестського собору 1596 р. Петро Сагайдачний зайняв позицію неприйняття унії. З усім двадцятитисячним Військом Запорозьким він вступив до Київського братства – важливого культурного центру України, яке виступало проти унії. Маніфестаційний вступ усього війська до братства, яким запорожці продемонстрували солідарність із його програмою, а також заява про те, що вони беруть його під свій захист, стало виявом величезної політичної ваги, який сприяв популяризації братства в широких народних масах, високо підніс його авторитет, та водночас оберігав від репресій.
Не можна не згадати ще одного факту, а саме – висвячення з ініціативи П. Сагайдачного під захистом козацької шаблі єрусалимським патріархом Феофаном православних київського митрополита Іови Борецького і єпископів у Богоявленській (Благовіщенській) церкві Київського Братського монастиря. За тих умов це означало без перебільшення порятунок православної церкви та її вірних від духовного та морального занепаду. Очевидно П. Сагайдачний чудово усвідомлював важливість опертя козацької шаблі на ідею та віру. Він зробив незвичний, безпрецедентний для свого часу історичний крок — поставив зброю на охорону духовності і культури. Таке поєднання зробило із козацької військової сили справді політичну потугу та могутній притягальний центр для українського населення.
Навіть після хотинської перемоги гетьман Петро Сагайдачний, уже тяжко хворий, надсилав з Києва листи до коро¬ля, сенаторів Речі Посполитої, добиваючись ви¬конання даних Сиґізмундом III Вазою обіцянок, особливо щодо ліквідації унії та ствердження прав і привілеїв козацтва.
І, нарешті, П. Сагайдачний все життя залишався покровителем і захисником освіти та культури. Для його життєвого становлення виняткове значення очевидно мало навчався в Ост¬розькій академії (бл. 1587 – 1591 рр.), –центрі тогочасної української вченості й духовного життя, де викла¬дав «цвіт» українських інтелектуалів Герасим Смотрицький, Іван Федорович, Андрій Римша, Василь Малюшицький. Цей навчальний заклад був визнаним в Україні культурним та освітнім осередком, де молодим людям прищеплювалося розуміння значущості духовних цінностей свого народу. Поруч з ним навчалися Іов Борецький, Мілентій Смотрицький, брати Наливайки – Дем'ян (у майбутньому – вче¬ний, письменник, священик) та Северин – керівник повстання 1594 – 1596 рр. Один зі студентів, шляхтич Яків Собеський, майбутній батько польського короля Яна ІІІ Собеського, згадував: «Петро Конашевич, муж рідкісної мудрості та зрілого судження у спра¬вах, біглий в словах і вчинках, хоча за поход¬женням, способом життя та звичками був про¬стою людиною, однак в очах пізнішого потомства був гідним стати в один ряд із найзнаменитішими людьми свого часу в Польщі».
В академії П. Сагайдачний тривалий час перебував у атмосфері напруженого інтелектуального й духовного життя, де панували передові ідеї доби, порушувалися гострі політичні та ідеологічні питання, які хвилювали тодішнє українське суспільство. Згодом він потрапив до Львівської братської школи, де знову зустрівся з Іовом Борецьким, з яким підтримував зв'язки уже до кінця свого життя. Дружба з Іовом Борецьким пізніше переросла в політичний союз, який відіграв вагому роль в українському релігійному і політичному житті.
У будь-якому разі та духовна атмосфера, яка оточувала Петра Конашевича в острозький період його життя, остаточно сформувала його як особистість. Адже відомо, що гетьман відзначався непорушною прихильністю до православ’я, а його вірність козацькому способу життя, безоглядна відвага на полі бою і завойована там слава були цілком співзвучними з пієтетом ренесансних поетів і письменників перед лицарськими подвигами. Звідти ж йде його безкорислива підтримка братського руху й шкільної освіти.
За сприяння П. Сагайдачного було засновано школу при Київському братстві, що згодом розвинулась у Києво-Могилянську академію. За кілька днів до смерті, 5 квітня 1622 р., Петро Сагайдачний склав тестамент, підписаний митрополитом Іовом Борецьким й наказним гетьманом Війська За¬порозького Олефіром Голубом. Всі свої кошти заповів Київській, а також Луцькій і Львівській братським школам «на науку і виховання бакалаврів учених дітям християнським за чим би наука тривати могла вічні часи».
Петро Конашевич-Сагайдачний до кінця днів своїх творив благодійні справи. Збудував козацьку церкву Святого Василія у садибі Київського Флорівського монастиря, а для старих, хворих і покалічених козаків — шпиталь. До спорудженої ним церкви Богоявлення передав срібний позолочений хрест, з нарізним написом: «Року 1622 дал сей хрест раб Божий Петр Конашевич Сагайдачний, гетьман Войска Его Королевской Милости Запорозкого до церкви святого Богоявлення Господня в дом братскій на отпущеніе гріхов своих». Хрест довго зберігався в Богоявленському храмі, а тепер знаходиться в Національному музеї історії України.
10 квітня 1622 р. соратники поклали гетьмана на вічний спочинок саме тут, у Богоявленській церкві Київського братства.
Яків Собеський залишив про нього такий спомин: «Був це чоловік великого духу, що сам шукав небезпеки, легковажив життям, у битві був проворний, діяльний, у таборі сторожкий, мало спав і не пиячив… на нарадах був обережний і в усяких розмовах неговіркий»
На смерть Петра Сагайдачного ректор Київської братської школи Касіян Сакович написав «Вірші», в яких прославив його заслуги у справі захисту батьківщини від турецько-татарських нападів. Героїчна постать Сагайдачного – у центрі творів Данила Мордовця «Сагайдачний», Осипа Маковея «Ярошенко», Зінаїди Тулуб «Сагайдачний», у багатьох легендах і піснях. Популярна біографія готується до видання у видавництві «Фоліо».
19 червня 2001 р. в Києві на Подолі було відкрито пам’ятник гетьману. Також пам’ятник Сагайдачному встановлено на його Батьківщині, в селі Кульчиці, де також діє музей Петра Сагайдачного. Вулиці Сагайдачного є в Києві, Чернівцях і Тернополі.
4 липня 1993 р. увійшов у склад МВС України фрегат «Гетьман Сагайдачний» – флагман сучасного українського флоту. Академія Сухупотних військ носить ім’я П. Сагайдачного. У 1994 р. за романом письменника української діаспори Спиридона Черкасенка «Пригоди молодого лицаря» на Київській кіностудії імені Олександра Довженка був знятий кінофільм «Дорога на Січ», де також присутній образ славного гетьмана України Петра Конашевича-Сагайдачного. Нещодавно фільм «Гетьман Петро Сагайдачний» знято Львівською облдержтелекомпанією.
22 липня 1995 р. Пошта України випустила в обіг поштову марку із зображенням гетьмана, номіналом в 30 000 карбованців.
6 березня 2000 р. Національним банком України випущено в обіг 10-ти гривневу срібну монету на реверсі якої розміщено зображення батальної сцени на Чорному морі, овальний портрет гетьмана, дата його смерті та колоподібний стилізований напис: ПЕТРО КОНАШЕВИЧ-САГАЙДАЧНИЙ.
Сьогоднішнє наше святкове зібрання підготовлене в рамках відзначення 440-річчя з дня народження гетьмана Петра Сагайдачного. 21 грудня цього року за участі співробітників УІНП було проведено Всеукраїнську конференцію «Гетьман П. Конашевич-Сагайдачний в історії України» у Запоріжжі, засідання «круглого столу» у Львові та урочисті заходи на батьківщині гетьмана. Передбачається активізація наукової роботи. Це свідчить про те, що ми знову повертаємося до постаті Петра Сагайдачного. В наступному році Україна відзначатиме 390-ту річницю перемоги у Хотинській битві. Відповідним Указом Президента України передбачено здійснення благоустрою Державного історико-архітектурного заповідника «Хотинська фортеця».
Будемо вірити, що приклад славного гетьмана Сагайдачного надихне нас, українців, на реформування нашого життя, на нові досягнення, зробить нашу націю більш сильною та консолідованою. Постаті масштабу, значущості Петра Конашевича-Сагайдачного і нині є популярними, опорними для національної пам’яті українського народу.