Перо горлиці
Ледь гойдаючись, до моїх ніг впало пташине перо. Підняв його і слідом за псом задер голову догори. Між гілок клена на нас глянули чорні очі горлиці. Пес знехотя гавкнув. Але птах уже втратив до нас інтерес і перелетів на сусіднє дерево. Я крутив у пальцях перо: «Це ж до якоїсь новини», - подумалося, а рука сама потяглася за мобільним.
«Привіт, Вікторіє!». «Добрий ранок», - сонний голос племінниці був ще безбарвним. «Як там бабуся?». «Та нічого… Ще спить… Вчора їй стало краще… Сама попросила їсти…», - довгі паузи між фразами, за якими ховалися чи то сон, чи то байдужість. «А глянь, може вона вже прокинулася?». «Зараз». І за мить: «НІ, ще спить». «Добре. Не буди. Я наберу пізніше».
Мобільний ліг до кишені, а пес запитально глянув на мене: «То ми гуляємо чи як?». «Пішли вже, собако, пішли».
Думками був біля мами. Уява завжди малювала її молодою, а пам'ять виймала з комірок дитячі спогади. Ось я смикаю за штани батька і бачу нахилену до мене чорночубу голову з посмішкою на обличчі: «Чого тобі?». І я випалюю, як навчила мама: «Тату, скоро 1 вересня. Усі діти будуть там казати прізвища своїх татів. А мені казати, що я Дяченко?». Легка тінь лягла на батькове чоло, а його сильна мозолиста рука скуйовдила волосся на моїй голові… Через тиждень тато і мама розписалися у сільраді, а я став щасливим носієм батькового прізвища…
Пес шарпнув повідок і щосили потягнув у кущі: «Ем! Ти чого?! Що там?!». Але пес не чув, винюхуючи останні собачі новини.
Згадалися наші сімейні шахові баталії. Навчився грати, спостерігаючи за партіями тата і мами. Нишком проштудіював шаховий самовчитель. І в класі 2-3 викликав на дуель батька. За три ходи він поставив «дитячий» мат і я, втираючи шмарклі, пішов шукати розради у самовчителі. Дуже швидко став повноправним гравцем. Усе частіше став вигравати у тата, а згодом і в мами, яка була досить сильним гравцем. Полюбляв слухати її оповідку про те, як вона, молода директриса школи, під регіт колег обіграла якогось маститого директора, який був чемпіоном області з шахів. Ніяк не міг здолати за шахівницею старшого брата. Розумів, що він грав не чесно, але вдіяти з тим нічого не міг. Коли ми сідали зіграти партію, він починав розказувати різні цікаві історії. Я їх слухав із відкритим ротом і програвав…
Еммі побачила свого дружка – дворового кудланя на коротеньких кривих ніжках і кинулася до нього. Той із скавчанням відскочив на довжину повідка і з безпечної відстані завиляв хвостом.
У пам’яті зринули політичні баталії з мамою. Коли в телефонній розмові після традиційних тем з’являлася політика, я вже краще за будь-які слова знав – мама почувається добре. Її впертість у багатьох історичних і політичних питаннях була феноменальною. Вона не вірила в Голодомор. І розповіді старших сестер і брата про жахіття, що випали тоді на долю сім’ї й односельців не могли її переконати. Вона не вірила у війну з Росією. І моє поранення, участь у бойових діях так і не стали переконливим аргументом. Я часто дратувався, а потім махнув рукою…
«Ем! Йдемо до дому!». Пес слухняно пішов до під’їзду, одним стрибком здолав сходи і вперся носом у двері ліфта. Після звичної процедури миття лап Еммі вляглася, блаженно витягши довге сильне тіло.
Подароване горлицею перо не давало спокою і я запитав у дядька Гугла, що то воно означає. Знайшов – таки до новини, до того ж хорошої. Літній день швидко добіг кінця. Ще кілька разів вигуляв собаку. Разом із донькою прочитали кілька розділів «Поліанни» Елеонор Портер. Якісь хатні дрібниці та і все, дня як і не було. Ніч вклала у ліжко і накрила своїм крилом та сон не йшов…
Посміхнувся сам до себе, згадуючи мамині старання прищепити мені любов до навчання, до роботи, до слова, до пісні, до танцю. І в агітбригаді я був, і в театрі грав, і косив, і худобу порав, і за меншою сестрою ходив, і читав, читав, читав… От чого ніколи не приймав і не розумів, щоправда вже ставши дорослим, то це сліпої материнською любові, що постійно ставала між мною і батьком…
За кілька хвилин до півночі телефонний рінгтон голосом Кріса Нормана підкинув з ліжка. На іншому кінці, ковтаючи сльози, прохрипів племінник: «Померла бабуся…»… І світ став інакшим. У ньому стало на одну материнську любов менше…
Таки не даремно горлиця кинула мені до ніг своє перо…
Мамо, ти в кращих світах уже сорок днів, а я все ще щовечора беру телефон до рук і хочу тобі телефонувати, щоб сказати: «Мамо, я люблю тебе»…
Ігор СМАЛЬ
«Привіт, Вікторіє!». «Добрий ранок», - сонний голос племінниці був ще безбарвним. «Як там бабуся?». «Та нічого… Ще спить… Вчора їй стало краще… Сама попросила їсти…», - довгі паузи між фразами, за якими ховалися чи то сон, чи то байдужість. «А глянь, може вона вже прокинулася?». «Зараз». І за мить: «НІ, ще спить». «Добре. Не буди. Я наберу пізніше».
Мобільний ліг до кишені, а пес запитально глянув на мене: «То ми гуляємо чи як?». «Пішли вже, собако, пішли».
Думками був біля мами. Уява завжди малювала її молодою, а пам'ять виймала з комірок дитячі спогади. Ось я смикаю за штани батька і бачу нахилену до мене чорночубу голову з посмішкою на обличчі: «Чого тобі?». І я випалюю, як навчила мама: «Тату, скоро 1 вересня. Усі діти будуть там казати прізвища своїх татів. А мені казати, що я Дяченко?». Легка тінь лягла на батькове чоло, а його сильна мозолиста рука скуйовдила волосся на моїй голові… Через тиждень тато і мама розписалися у сільраді, а я став щасливим носієм батькового прізвища…
Пес шарпнув повідок і щосили потягнув у кущі: «Ем! Ти чого?! Що там?!». Але пес не чув, винюхуючи останні собачі новини.
Згадалися наші сімейні шахові баталії. Навчився грати, спостерігаючи за партіями тата і мами. Нишком проштудіював шаховий самовчитель. І в класі 2-3 викликав на дуель батька. За три ходи він поставив «дитячий» мат і я, втираючи шмарклі, пішов шукати розради у самовчителі. Дуже швидко став повноправним гравцем. Усе частіше став вигравати у тата, а згодом і в мами, яка була досить сильним гравцем. Полюбляв слухати її оповідку про те, як вона, молода директриса школи, під регіт колег обіграла якогось маститого директора, який був чемпіоном області з шахів. Ніяк не міг здолати за шахівницею старшого брата. Розумів, що він грав не чесно, але вдіяти з тим нічого не міг. Коли ми сідали зіграти партію, він починав розказувати різні цікаві історії. Я їх слухав із відкритим ротом і програвав…
Еммі побачила свого дружка – дворового кудланя на коротеньких кривих ніжках і кинулася до нього. Той із скавчанням відскочив на довжину повідка і з безпечної відстані завиляв хвостом.
У пам’яті зринули політичні баталії з мамою. Коли в телефонній розмові після традиційних тем з’являлася політика, я вже краще за будь-які слова знав – мама почувається добре. Її впертість у багатьох історичних і політичних питаннях була феноменальною. Вона не вірила в Голодомор. І розповіді старших сестер і брата про жахіття, що випали тоді на долю сім’ї й односельців не могли її переконати. Вона не вірила у війну з Росією. І моє поранення, участь у бойових діях так і не стали переконливим аргументом. Я часто дратувався, а потім махнув рукою…
«Ем! Йдемо до дому!». Пес слухняно пішов до під’їзду, одним стрибком здолав сходи і вперся носом у двері ліфта. Після звичної процедури миття лап Еммі вляглася, блаженно витягши довге сильне тіло.
Подароване горлицею перо не давало спокою і я запитав у дядька Гугла, що то воно означає. Знайшов – таки до новини, до того ж хорошої. Літній день швидко добіг кінця. Ще кілька разів вигуляв собаку. Разом із донькою прочитали кілька розділів «Поліанни» Елеонор Портер. Якісь хатні дрібниці та і все, дня як і не було. Ніч вклала у ліжко і накрила своїм крилом та сон не йшов…
Посміхнувся сам до себе, згадуючи мамині старання прищепити мені любов до навчання, до роботи, до слова, до пісні, до танцю. І в агітбригаді я був, і в театрі грав, і косив, і худобу порав, і за меншою сестрою ходив, і читав, читав, читав… От чого ніколи не приймав і не розумів, щоправда вже ставши дорослим, то це сліпої материнською любові, що постійно ставала між мною і батьком…
За кілька хвилин до півночі телефонний рінгтон голосом Кріса Нормана підкинув з ліжка. На іншому кінці, ковтаючи сльози, прохрипів племінник: «Померла бабуся…»… І світ став інакшим. У ньому стало на одну материнську любов менше…
Таки не даремно горлиця кинула мені до ніг своє перо…
Мамо, ти в кращих світах уже сорок днів, а я все ще щовечора беру телефон до рук і хочу тобі телефонувати, щоб сказати: «Мамо, я люблю тебе»…
Ігор СМАЛЬ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |