"Пайцза» журналіста - полковника
Інтерв’ю з головним редактором журналу “Військо України» полковником Валентином Буряченком
- Журнал міністерства оборони «Військо України» є цікавим і потрібним не тільки для фронту, але й для мирних людей, адже війна стосується всіх. Особливо помітною подією став вихід чотирьох книг бібліотечки журналу про воїнів АТО. Та перш, ніж говорити про цю Вашу ініціативу, розкажіть – чим Ви займались на початку російської агресії?
- «Ця гібридна війна всіх нас застала зненацька. І в якому стані тоді була армія – можна не нагадувати. В такому ж, чи ще й гіршому, була інформаційна політика армії та й держави загалом. Тому перше, що ми зробили – створили прес- центри штабу АТО і напрямків, які тоді були – маріупольського, донецького і луганського. Повноцінно прес- центр штабу АТО запрацював після Дебальцевого. І ще створили мобільні групи журналістів, щоб фіксувати всі події на передовій, розповідати про героїв.
«Ромашка», за якою полювали вороги
У гібридній війні ми всі вчилися на ходу. Перше, що зробила наша редакція – обереги для наших воїнів. Як поклик душі. Це були маленькі книжечки «Повертайся живим!» - якраз для кишені. Там були дитячі малюнки, віршики, побажання. А ще зробили формату А-4 книги «Ми віримо в тебе, український солдат!».
Я і мої колеги – військові журналісти першими виїжджали у звільнені від окупантів міста Донбасу і залучалися до проведення інформаційно – психологічних операцій. Якщо говорити коротко – це на базі БТРу гучномовець, звідки лунає українська музика, пісні…
- Це те, що повинно було бути само собою всі роки незалежності України, а насправді Донбас і Крим перебували в анклаві, позбавленому свідомо всього українського.
- Так, але працювали з тим, що мали на той час. У спадок від радянської армії нам дісталися БТРи, ось звукомовні станції на них ми й поставили. В радянському фільмі «У зоні особливої уваги» за допомогою аналогічної станції піхотинці, які загнали в пастку під час навчань десантників, закликали: «Товариші десантники, ви оточені, здавайтеся: пропонуємо вам гарячий чай, сухий одяг і нашу гостинність…». У нас же костромські десантники, які «заблукали» в зоні АТО, і без такої агітації здалися нашим під Амвросіївкою. Одну із таких станцій наші воїни назвали «Ромашка», а вороги навіть оголосили полювання на неї і винагороду в 50 тисяч доларів за її знищення. Особливо вражало під час поїздки однією з таких БТР- станцій, коли, скажімо, в щойно звільненому Краматорську вчителька української мови та дві пенсіонерки давали свої телефони, виявляючи бажання роздавати українські газети, листівки тощо. Навіть Путін під час засідання Ради безпеки у Кремлі наприкінці вересня 2014 року відмітив, що з боку України ведеться активна інформаційно – психологічна діяльність.
Друге, над чим ми працювали – як іноземним ЗМІ показати ситуацію в зоні АТО, адже від їх картинки, від їх статей залежить ставлення до російсько- української війни мешканців їх країн і, відповідно, їх урядів. Перший раз ми завезли велику групу журналістів у Дебальцеве – тоді воно ще було наше, у Чорнухино. За дорученням міністра оборони ми їм показали реальну картину. Звичайно, міністерство дбало про їх безпеку – тоді щойно поступили на озброєння «Спартани», «Раптери», ось у двох таких машинах ми їх і перевозили. На одному посту попали під мінометний обстріл - слава Богу, ніхто не постраждав, але іноземці реально налякалися. Одному американцю я і свою каску віддав.
«Солдате!
Чи не зустрічав ти там мого батька? Звуть його Сергій. Він – сильний і красивий. Він дуже любить мене і маму. Та чомусь перестав до нас дзвонити. Мама весь час плаче. Якщо ти його побачиш, то передай, що його донечка дуже сумує за ним. А ще скажи, що я стала слухняною дівчинкою, маминою помічницею. Коли він повернеться – мене не впізнає, запитає:» Що то за дівчинка така славна?». А я відповім: «Це ж я, твоя Даринка!».
Дарина, м. Чернігів. 7 років»
З дитячих листів, опублікованих в книжечках для солдатів.
«Пейцза» для журналістів
- У зоні АТО, а тепер ООС, - це ні для кого не секрет, постійно працюють біля двох з половиною тисяч журналістів. Як же їх унормувати, щоб можна було контролювати перебування їх там і при потребі надавати допомогу, але й запобігти появі під виглядом журналістів диверсантів та провокаторів? І я згадав з історії, що в монголо- татар була пейцза. Дерев’яна, срібна, золота… Я цією думкою поділився з радником міністра оборони Тетяною Поповою. В підсумку вийшов документ, який регламентує роботу журналістів у зоні АТО – ми запровадили прес- карти. Наші люди проводили інструктаж при їх отриманні і контролювали. І це була своєрідна пейцза на блок-постах.
- Але ж і журналісти у нас різні, і далеко не всі медіа в Україні працюють на Україну…
- Тому журналіст при отриманні прес- карти вказував де він планує працювати – у Новотошківці, в Кримському чи в Авдіївці. Біля небезпечних об’єктів ми супроводжували журналістів. Не буду називати канали, але було дійсно немало випадків, коли журналісти просто намагалися шпигувати. Наприклад, журналісти одного каналу заїхали в святая святих – на територію бази «Сармат». Під виглядом інтерв’ю в легендарного розвідника, який робив рейди в тил ворога, вони зняли всю дорогу на базу і з неї. Машини розвідників не перевірялися… І ось вертолітні гнізда, засоби ПВО – все зафільмували. Інтерв’ю – три хвилини, а все решта зйомки – путь-дорожка від входу… Все зайняло годину часу! Коли ми забрали жорсткий диск і проаналізували – був шок. Ми запитали звідки ці журналісти – виявляється, канал взяв на роботу переселенців з Горлівки, які знають місцевість, і оце вони так працювали. Мене, звісно, вони виставили ворогом преси, але то дрібниці. Головне – життя і безпека українських воїнів. Бо коли журналістка, від незнання, але заявляє в ефірі для похвальби, що від неї до позиції ворога – 300 метрів, то вона мимоволі видає ворогам нашу позицію.
«Побратими», «Відчайдухи», «Жаннине пророцтво» і «Наші»
Так називаються книги про українських воїнів, видані журналом «Військо України».
- Зараз немало видань на тему АТО. Чим відрізняються ваші книги?
- На жаль, багато журналістів працюють над цією темою за принципом «Драстуйте! Як ваші діла? До побачення!». Наші книги відрізняються тим, що в них розкривається душа українського воїна. До речі, всі школи Авдіївки ми забезпечили нашими книгами.
«…Путилівська розв’язка була зручним для російських найманців пунктом, з якого батальйон бойовиків «Сомалі» щоразу висувався з Донецька й атакував українські позиції в новому терміналі аеропорту. А під Путилівським мостом терористи облаштували ще й склад боєприпасів, які ретельно охороняли піхота і танки. Підірвати вороже лігво доручили відчайдухам з Гончарівського. Танкові екіпажі лейтенанта Івана Ждана та старшини Анатолія Скрицького влаштували справжнє пекло для «Сомалі». «Ватники» не очікували таких сміливих і зухвалих дій наших воїнів.
… Під Дебальцевим уночі шість українських відчайдухів пробрались на територію, підконтрольну бойовикам. Вони відшукали танк, який завдавав чимало клопоту нашим бійцям, обстрілюючи позиції. Т-72 стояв біля невеличкої хатинки, де саме щось святкував ворожий екіпаж. Здавалося, «залізний кінь» чекав на своїх «крадіїв». Коли ж українські «вершники» його приборкали, він «заіржав» серед ночі так несамовито, що перелякані терористи повискакували з будинку й у паніці розбіглися хто куди. А українські бійці вимушені були констатувати: ворог успішно використав тактику «накивання п’ятами”.
З передмови полковника Валентина Буряченка до книги історій українських воїнів «Відчайдухи».
- Ми розказуємо про унікальних людей. Дід Іван Маслаган, 65 років, не підлягав призову за віком, але вперто вимагав зарахувати його в армію. І він з Чугуївського району Харківської області. «Іди, дід, звідси – куди ти прешся!» - «Я хочу захищати Україну!». Дід, який не вживає спиртного, не палить, щодня бігає 4 кілометри, по суботах- неділях займається плаванням, з молоддю у селі у волейбол грав. У нього четверо внуків, восьмеро правнуків і він пішов воювати.
Інший персонаж наших видань – «Їжачок», батько дев’ятьох дітей. Він мав настільки чуття на міни і розчепіри, що легко знаходив ворожі «гостинці». І вороги зробили на нього засідку – в той момент, коли він знайде розтяжку, мали вистрілити з гранатомета. Ось він знайшов розтяжку і російський гранатомет б’є в розтяжку, щоб граната зірвалась. Але він вижив! Поки він сім днів був у комі родичів його стали шукати через Житомирську обласну адміністрацію і всі були вражені, дізнавшись, що він батько дев’ятьох дітей. А найменшому – 6 місяців.
Або ось Андрій, який допомагав літній жінці – дах крив тощо. І потрапив у полон до бойовиків. Ті ведуть його Донецьком, озвіріла юрба плює, щипає, б’є, кидає чим попало, а ця жінка впізнає у закривавленому воїну свого помічника. Озивається до нього, а той, пильно глянувши, відповідає: «Ви помилились!». Розгублена жінка повернулася додому і ввечері дочці розповідає, а та й каже: «Мамо, він тебе врятував, бо та ж юрба б тебе розтерзала. Ось що значить – наші!».
- Чи змінилася ситуація в зоні бойових дій щодо інформаційного забезпечення, адже відомо, що і війна починається зі слова, і перемога у війні досягається не тільки зброєю.
- Міняється. Один народний депутат профінансував супутникові антени для наших воїнів. І пам’ятаю як на передній край ми повезли ці антени, це було у Новгородському. Це було у 2015 році. За мою ротацію розвезли по всьому передку ці антени – це десь біля 200 комплектів. Прізвище народного депутата не назву, бо він побажав залишитися невідомим. Єдина скажу, що він був з фракції БПП.
Та перше, з чим я зіштовхнувся у Новгородському – церква. Там стояв 43 батальйон. З однієї позиції було 300 метрів, з іншої – 700 до терористів. Там наші ще прапор встановили на териконі і він був як більмо на оці сепаратистам, що ніяк його не могли збити. Бійці отримували поранення, хтось хотів причаститися. А більшість бійців були з Чернігівської, Полтавської, Харківської областей. І батюшка з УПЦ Московського патріархату навідріз відмовився виконувати треби. Пригадую як боєць з Ізюма образився, що батюшка відмовився його причастити – а він у себе вдома ходив до храму Московського патріархату. Взагалі, на фронті Московський патріархат не те що не користувався популярністю, а для бійців це вороги. Як тільки йде батюшка Московського патріархату – чекай біди! Не випадково серед капеланів їх практично нема.
- Пане полковнику, Росія розпадеться коли?
- Невдовзі. Не можуть Башкортостан, Татарстан, Саха – Якутія бути русскіми. Розпад її не за горами і кожен день нашого бойового стану наближає нашу перемогу.
Питав Василь ЧЕПУРНИЙ, "Голос України"
Фото Віктора КОШМАЛА
- Журнал міністерства оборони «Військо України» є цікавим і потрібним не тільки для фронту, але й для мирних людей, адже війна стосується всіх. Особливо помітною подією став вихід чотирьох книг бібліотечки журналу про воїнів АТО. Та перш, ніж говорити про цю Вашу ініціативу, розкажіть – чим Ви займались на початку російської агресії?
- «Ця гібридна війна всіх нас застала зненацька. І в якому стані тоді була армія – можна не нагадувати. В такому ж, чи ще й гіршому, була інформаційна політика армії та й держави загалом. Тому перше, що ми зробили – створили прес- центри штабу АТО і напрямків, які тоді були – маріупольського, донецького і луганського. Повноцінно прес- центр штабу АТО запрацював після Дебальцевого. І ще створили мобільні групи журналістів, щоб фіксувати всі події на передовій, розповідати про героїв.
«Ромашка», за якою полювали вороги
У гібридній війні ми всі вчилися на ходу. Перше, що зробила наша редакція – обереги для наших воїнів. Як поклик душі. Це були маленькі книжечки «Повертайся живим!» - якраз для кишені. Там були дитячі малюнки, віршики, побажання. А ще зробили формату А-4 книги «Ми віримо в тебе, український солдат!».
Я і мої колеги – військові журналісти першими виїжджали у звільнені від окупантів міста Донбасу і залучалися до проведення інформаційно – психологічних операцій. Якщо говорити коротко – це на базі БТРу гучномовець, звідки лунає українська музика, пісні…
- Це те, що повинно було бути само собою всі роки незалежності України, а насправді Донбас і Крим перебували в анклаві, позбавленому свідомо всього українського.
- Так, але працювали з тим, що мали на той час. У спадок від радянської армії нам дісталися БТРи, ось звукомовні станції на них ми й поставили. В радянському фільмі «У зоні особливої уваги» за допомогою аналогічної станції піхотинці, які загнали в пастку під час навчань десантників, закликали: «Товариші десантники, ви оточені, здавайтеся: пропонуємо вам гарячий чай, сухий одяг і нашу гостинність…». У нас же костромські десантники, які «заблукали» в зоні АТО, і без такої агітації здалися нашим під Амвросіївкою. Одну із таких станцій наші воїни назвали «Ромашка», а вороги навіть оголосили полювання на неї і винагороду в 50 тисяч доларів за її знищення. Особливо вражало під час поїздки однією з таких БТР- станцій, коли, скажімо, в щойно звільненому Краматорську вчителька української мови та дві пенсіонерки давали свої телефони, виявляючи бажання роздавати українські газети, листівки тощо. Навіть Путін під час засідання Ради безпеки у Кремлі наприкінці вересня 2014 року відмітив, що з боку України ведеться активна інформаційно – психологічна діяльність.
Друге, над чим ми працювали – як іноземним ЗМІ показати ситуацію в зоні АТО, адже від їх картинки, від їх статей залежить ставлення до російсько- української війни мешканців їх країн і, відповідно, їх урядів. Перший раз ми завезли велику групу журналістів у Дебальцеве – тоді воно ще було наше, у Чорнухино. За дорученням міністра оборони ми їм показали реальну картину. Звичайно, міністерство дбало про їх безпеку – тоді щойно поступили на озброєння «Спартани», «Раптери», ось у двох таких машинах ми їх і перевозили. На одному посту попали під мінометний обстріл - слава Богу, ніхто не постраждав, але іноземці реально налякалися. Одному американцю я і свою каску віддав.
«Солдате!
Чи не зустрічав ти там мого батька? Звуть його Сергій. Він – сильний і красивий. Він дуже любить мене і маму. Та чомусь перестав до нас дзвонити. Мама весь час плаче. Якщо ти його побачиш, то передай, що його донечка дуже сумує за ним. А ще скажи, що я стала слухняною дівчинкою, маминою помічницею. Коли він повернеться – мене не впізнає, запитає:» Що то за дівчинка така славна?». А я відповім: «Це ж я, твоя Даринка!».
Дарина, м. Чернігів. 7 років»
З дитячих листів, опублікованих в книжечках для солдатів.
«Пейцза» для журналістів
- У зоні АТО, а тепер ООС, - це ні для кого не секрет, постійно працюють біля двох з половиною тисяч журналістів. Як же їх унормувати, щоб можна було контролювати перебування їх там і при потребі надавати допомогу, але й запобігти появі під виглядом журналістів диверсантів та провокаторів? І я згадав з історії, що в монголо- татар була пейцза. Дерев’яна, срібна, золота… Я цією думкою поділився з радником міністра оборони Тетяною Поповою. В підсумку вийшов документ, який регламентує роботу журналістів у зоні АТО – ми запровадили прес- карти. Наші люди проводили інструктаж при їх отриманні і контролювали. І це була своєрідна пейцза на блок-постах.
- Але ж і журналісти у нас різні, і далеко не всі медіа в Україні працюють на Україну…
- Тому журналіст при отриманні прес- карти вказував де він планує працювати – у Новотошківці, в Кримському чи в Авдіївці. Біля небезпечних об’єктів ми супроводжували журналістів. Не буду називати канали, але було дійсно немало випадків, коли журналісти просто намагалися шпигувати. Наприклад, журналісти одного каналу заїхали в святая святих – на територію бази «Сармат». Під виглядом інтерв’ю в легендарного розвідника, який робив рейди в тил ворога, вони зняли всю дорогу на базу і з неї. Машини розвідників не перевірялися… І ось вертолітні гнізда, засоби ПВО – все зафільмували. Інтерв’ю – три хвилини, а все решта зйомки – путь-дорожка від входу… Все зайняло годину часу! Коли ми забрали жорсткий диск і проаналізували – був шок. Ми запитали звідки ці журналісти – виявляється, канал взяв на роботу переселенців з Горлівки, які знають місцевість, і оце вони так працювали. Мене, звісно, вони виставили ворогом преси, але то дрібниці. Головне – життя і безпека українських воїнів. Бо коли журналістка, від незнання, але заявляє в ефірі для похвальби, що від неї до позиції ворога – 300 метрів, то вона мимоволі видає ворогам нашу позицію.
«Побратими», «Відчайдухи», «Жаннине пророцтво» і «Наші»
Так називаються книги про українських воїнів, видані журналом «Військо України».
- Зараз немало видань на тему АТО. Чим відрізняються ваші книги?
- На жаль, багато журналістів працюють над цією темою за принципом «Драстуйте! Як ваші діла? До побачення!». Наші книги відрізняються тим, що в них розкривається душа українського воїна. До речі, всі школи Авдіївки ми забезпечили нашими книгами.
«…Путилівська розв’язка була зручним для російських найманців пунктом, з якого батальйон бойовиків «Сомалі» щоразу висувався з Донецька й атакував українські позиції в новому терміналі аеропорту. А під Путилівським мостом терористи облаштували ще й склад боєприпасів, які ретельно охороняли піхота і танки. Підірвати вороже лігво доручили відчайдухам з Гончарівського. Танкові екіпажі лейтенанта Івана Ждана та старшини Анатолія Скрицького влаштували справжнє пекло для «Сомалі». «Ватники» не очікували таких сміливих і зухвалих дій наших воїнів.
… Під Дебальцевим уночі шість українських відчайдухів пробрались на територію, підконтрольну бойовикам. Вони відшукали танк, який завдавав чимало клопоту нашим бійцям, обстрілюючи позиції. Т-72 стояв біля невеличкої хатинки, де саме щось святкував ворожий екіпаж. Здавалося, «залізний кінь» чекав на своїх «крадіїв». Коли ж українські «вершники» його приборкали, він «заіржав» серед ночі так несамовито, що перелякані терористи повискакували з будинку й у паніці розбіглися хто куди. А українські бійці вимушені були констатувати: ворог успішно використав тактику «накивання п’ятами”.
З передмови полковника Валентина Буряченка до книги історій українських воїнів «Відчайдухи».
- Ми розказуємо про унікальних людей. Дід Іван Маслаган, 65 років, не підлягав призову за віком, але вперто вимагав зарахувати його в армію. І він з Чугуївського району Харківської області. «Іди, дід, звідси – куди ти прешся!» - «Я хочу захищати Україну!». Дід, який не вживає спиртного, не палить, щодня бігає 4 кілометри, по суботах- неділях займається плаванням, з молоддю у селі у волейбол грав. У нього четверо внуків, восьмеро правнуків і він пішов воювати.
Інший персонаж наших видань – «Їжачок», батько дев’ятьох дітей. Він мав настільки чуття на міни і розчепіри, що легко знаходив ворожі «гостинці». І вороги зробили на нього засідку – в той момент, коли він знайде розтяжку, мали вистрілити з гранатомета. Ось він знайшов розтяжку і російський гранатомет б’є в розтяжку, щоб граната зірвалась. Але він вижив! Поки він сім днів був у комі родичів його стали шукати через Житомирську обласну адміністрацію і всі були вражені, дізнавшись, що він батько дев’ятьох дітей. А найменшому – 6 місяців.
Або ось Андрій, який допомагав літній жінці – дах крив тощо. І потрапив у полон до бойовиків. Ті ведуть його Донецьком, озвіріла юрба плює, щипає, б’є, кидає чим попало, а ця жінка впізнає у закривавленому воїну свого помічника. Озивається до нього, а той, пильно глянувши, відповідає: «Ви помилились!». Розгублена жінка повернулася додому і ввечері дочці розповідає, а та й каже: «Мамо, він тебе врятував, бо та ж юрба б тебе розтерзала. Ось що значить – наші!».
- Чи змінилася ситуація в зоні бойових дій щодо інформаційного забезпечення, адже відомо, що і війна починається зі слова, і перемога у війні досягається не тільки зброєю.
- Міняється. Один народний депутат профінансував супутникові антени для наших воїнів. І пам’ятаю як на передній край ми повезли ці антени, це було у Новгородському. Це було у 2015 році. За мою ротацію розвезли по всьому передку ці антени – це десь біля 200 комплектів. Прізвище народного депутата не назву, бо він побажав залишитися невідомим. Єдина скажу, що він був з фракції БПП.
Та перше, з чим я зіштовхнувся у Новгородському – церква. Там стояв 43 батальйон. З однієї позиції було 300 метрів, з іншої – 700 до терористів. Там наші ще прапор встановили на териконі і він був як більмо на оці сепаратистам, що ніяк його не могли збити. Бійці отримували поранення, хтось хотів причаститися. А більшість бійців були з Чернігівської, Полтавської, Харківської областей. І батюшка з УПЦ Московського патріархату навідріз відмовився виконувати треби. Пригадую як боєць з Ізюма образився, що батюшка відмовився його причастити – а він у себе вдома ходив до храму Московського патріархату. Взагалі, на фронті Московський патріархат не те що не користувався популярністю, а для бійців це вороги. Як тільки йде батюшка Московського патріархату – чекай біди! Не випадково серед капеланів їх практично нема.
- Пане полковнику, Росія розпадеться коли?
- Невдовзі. Не можуть Башкортостан, Татарстан, Саха – Якутія бути русскіми. Розпад її не за горами і кожен день нашого бойового стану наближає нашу перемогу.
Питав Василь ЧЕПУРНИЙ, "Голос України"
Фото Віктора КОШМАЛА
| Читайте також |
| Коментарі (0) |