Омелюх звичайний, або Говіркий ненажера з чубчиком
Зима. Сніг лежить так щільно, ніби хтось накрив землю чистим, але дуже холодним простирадлом. Мороз тріщить, сніг скрипить, і здається, що навіть думки ходять обережно, щоб не змерзнути. І раптом у цій кришталевій тиші з’являється якесь м’яке сюрчання, ніби бринить саме морозне повітря. Підіймаєш голову — і бачиш: на високому дереві сидить велика зграя чубатих птахів. Сидять тісно, по-товариськи, немов пасажири в переповненому зимовому автобусі. А за мить — зриваються всі разом і налітають на горобину, що росте поруч. Налітають раптово, рішуче й без жодних сантиментів. Це омелюхи — зимові гості з півночі Євразії.
Латинська назва Bombycilla garrulus перекладається як «шовкохвіст балакучий». І тут, як кажуть, без перебільшень. Оперення в них і справді м’яке, шовковисте, а сюрчать вони без упину, особливо в зграях. Омелюхи — птахи компанійські, самітників серед них майже не трапляється. Збираються у зграї до кількох сотень особин, які згодом розпадаються на менші й кочують з місця на місце, мов гастролери з північних широт.
Їдять омелюхи так, ніби завтра ягід більше не буде. Горобина, омела, барбарис, глід, калина — все йде в діло. Побачивши дерево з ягодами, омелюхи втрачають самоконтроль і не зупиняються, поки не з’їдять усе до останньої кульки. Кожен птах за день може з’їсти кілька сотень ягід — удвічі більше за власну вагу. Справжні ненажери з чубчиком.
Перетравлюють вони лише м’якуш, а кісточки виходять назовні разом із послідом. І тут омелюхи стають корисними, навіть якщо самі про це не підозрюють. Вони розносять насіння на значні відстані, допомагаючи рослинам розселятися. Особливі стосунки склалися між омелюхом та омелою білою. Клейкі «гірлянди» з напівперетравлених ягід омели, залишені на гілках, проростають просто там. Власне, за цю послугу птах і отримав свою українську назву.
На землю омелюхи сідати не люблять — заважають чіпкі кігті та внутрішнє відчуття пташиної гідності. Але спрага сильніша за принципи. Наївшись ягід, вони жадібно п’ють воду або їдять сніг, а потім знову збираються зграйкою на дереві, нахохливши м’яке пір’ячко, й сюрчать, немов обговорюють результати обіду. Їхні чубчики тріпочуть на вітрі, мов маленькі прапорці зимової навали.
Омелюх — птах симпатичний. Основний тон оперення палево-сірий, груди з легким червонуватим відтінком. Крила чорнуваті, з жовтими рисками і білою смугою, а на кінцях махових пір’їн — червоні пластинки, ніби хтось ненароком поставив воскові печатки. Хвіст прикрашений широкою жовтою смугою, а на горлі — чорна пляма, схожа на борідку серйозного професора, який, утім, не проти з’їсти відро горобини.
Ходять чутки, що, поївши зброділих ягід, омелюхи можуть сп’яніти й падати на землю. Чи то правда, чи вигадка — сказати важко. Але якщо й так, то це, мабуть, єдиний випадок, коли птахи влаштовують зимові бенкети з непередбачуваними наслідками.
Гніздяться омелюхи далеко на півночі, в тайзі Євразії та Америки. Колись їхній приліт іноді збігався з епідеміями, через що в Голландії їх назвали «чумними птахами». Але тут, серед снігу й горобини, омелюх — не провісник лиха, а радше жива прикраса зими. Бо коли в найлютіший мороз повітря починає сюрчати, а дерева раптом оживають чубатим гамором, стає зрозуміло: зима ще не така вже й тиха, просто в неї своя музика.
Олег МАЦУН
Латинська назва Bombycilla garrulus перекладається як «шовкохвіст балакучий». І тут, як кажуть, без перебільшень. Оперення в них і справді м’яке, шовковисте, а сюрчать вони без упину, особливо в зграях. Омелюхи — птахи компанійські, самітників серед них майже не трапляється. Збираються у зграї до кількох сотень особин, які згодом розпадаються на менші й кочують з місця на місце, мов гастролери з північних широт.
Їдять омелюхи так, ніби завтра ягід більше не буде. Горобина, омела, барбарис, глід, калина — все йде в діло. Побачивши дерево з ягодами, омелюхи втрачають самоконтроль і не зупиняються, поки не з’їдять усе до останньої кульки. Кожен птах за день може з’їсти кілька сотень ягід — удвічі більше за власну вагу. Справжні ненажери з чубчиком.
Перетравлюють вони лише м’якуш, а кісточки виходять назовні разом із послідом. І тут омелюхи стають корисними, навіть якщо самі про це не підозрюють. Вони розносять насіння на значні відстані, допомагаючи рослинам розселятися. Особливі стосунки склалися між омелюхом та омелою білою. Клейкі «гірлянди» з напівперетравлених ягід омели, залишені на гілках, проростають просто там. Власне, за цю послугу птах і отримав свою українську назву.
На землю омелюхи сідати не люблять — заважають чіпкі кігті та внутрішнє відчуття пташиної гідності. Але спрага сильніша за принципи. Наївшись ягід, вони жадібно п’ють воду або їдять сніг, а потім знову збираються зграйкою на дереві, нахохливши м’яке пір’ячко, й сюрчать, немов обговорюють результати обіду. Їхні чубчики тріпочуть на вітрі, мов маленькі прапорці зимової навали.
Омелюх — птах симпатичний. Основний тон оперення палево-сірий, груди з легким червонуватим відтінком. Крила чорнуваті, з жовтими рисками і білою смугою, а на кінцях махових пір’їн — червоні пластинки, ніби хтось ненароком поставив воскові печатки. Хвіст прикрашений широкою жовтою смугою, а на горлі — чорна пляма, схожа на борідку серйозного професора, який, утім, не проти з’їсти відро горобини.
Ходять чутки, що, поївши зброділих ягід, омелюхи можуть сп’яніти й падати на землю. Чи то правда, чи вигадка — сказати важко. Але якщо й так, то це, мабуть, єдиний випадок, коли птахи влаштовують зимові бенкети з непередбачуваними наслідками.
Гніздяться омелюхи далеко на півночі, в тайзі Євразії та Америки. Колись їхній приліт іноді збігався з епідеміями, через що в Голландії їх назвали «чумними птахами». Але тут, серед снігу й горобини, омелюх — не провісник лиха, а радше жива прикраса зими. Бо коли в найлютіший мороз повітря починає сюрчати, а дерева раптом оживають чубатим гамором, стає зрозуміло: зима ще не така вже й тиха, просто в неї своя музика.
Олег МАЦУН
| Читайте також |
| Коментарі (0) |