Олександр Волощук – з Таджикистану
Більше чотирьох місяців знаходиться у своїй новій східній подорожі чернігівський мандрівник Олександр Волощук. Майже весь вересень його маршрут пролягав територією Таджикистану. По Памірському тракту
Ще за часів Радянського Союзу найбільш високогірною та найнебезпечнішою автомобільною дорогою вважався Памірський тракт – близько 900 кілометрів шляху від киргизького Оша до таджицького Хорога. Дорогу цю прокладали в 1931-1934 роках, щоб розташувати на південній межі СРСР прикордонників і остаточно закріпитися в цих віддалених від цивілізації місцях. Їздили Памірським трактом здебільшого вантажівки, доставляючи на прикордонні застави та в кишлаки Нагірного Бадахшану паливо, харчі і будівельні матеріали. В багатьох місцях дорога є дуже небезпечною, бо йде понад прірвою. В 1960-х – 1970-х роках для водіїв навіть існував такий стимул – хто упродовж року 25 разів проїжджав Памірським трактом, отримував золотого годинника. Тепер настала черга й мені підкорити цю дорогу.
Перші 185 кілометрів від Оша до селища Сари-Таш подолав легко і швидко – на одній попутній машині. А от далі потік автівок катастрофічно впав і довелося подолати пішки близько 40 кілометрів до киргизько-таджицького кордону. На перевалі Кизил-Арт, по якому й проходить кордон, потрапив під справжній снігопад (на початку вересня!), й довелося терміново ставити намет. Але, як писав Микола Пржевальський, «…трудности же физические, раз они миновали, легко забываются и только ещё сильнее оттеняют в воспоминаниях радостные минуты удач и счастия».
Хвилини щастя настали для мене вже наступного дня, коли побачив надзвичайно красиве гірське озеро Каракуль, розташоване на висоті 3915 метрів над рівнем моря. Над спокійними, але дуже холодними водами озера здіймаються гори-велетні, а в ясну погоду можна побачити один із памірських «семитисячників» - пік Ібн Сіна (за радянських часів – пік Леніна).
Взагалі, Памір – це високогірна кам’яна пустеля, майже непридатна для постійного життя людей. Дорога йде на висотах 3000-4000 метрів, відчувається гіпоксія (нестача кисню) і значні добові перепади температури. Але в цих гірсько-пустельних краєвидах є своєрідна краса, яку має відчути кожен справжній мандрівник. А яке тут небо! Не сіре, не блакитне, а яскраво-синє, неймовірно синє!
Після розвалу Радянського Союзу територія Нагірно-Бадахшанського автономного округу перестала бути суворою прикордонною зоною, і з кожним роком тут більшає іноземних мандрівників-екстремалів. За час тижневої мандрівки Памірським трактом я зустрічав велосипедистів з Австралії, Англії, Німеччини, Нідерландів і Колумбії, байкерів з Норвегії і навіть одного німця, який подорожував верхом на коні. Таких доріг у світі, дійсно, дуже мало, от вони і їдуть на Памір.
Про те, що на Памірі живуть дуже гостинні люди, я знав від своїх друзів-мандрівників, які вже встигли відвідати цей край. Але коли сам потрапив сюди, то зрозумів, що памірці – не просто дуже гостинні, а фантастично гостинні люди. У цьому сенсі навіть мій улюблений Кавказ не йде у порівняння з Паміром…
Хоча Памір є територією Таджикистану, люди, які тут живуть, таджиками себе не вважають. Це ваханці, шугнанці, рушанці, ішкашимці. У кожного з цих народів власна мова, свої традиції та історія. За віросповіданням вони є ісмаїлітами – представниками найліберальнішої течії в ісламі, яка поєднала в собі віру в Аллаха, зороастризм і язичництво. Але гостинність у памірських народів незмінна!
Жінки Бадахшану
Жінки Бадахшану – це окрема тема. Вони прекрасні! Обличчям, тілом, душею. Вони стрункі і таємничі, лагідні та незабутні. На Памірі живуть нащадки давньоарійських племен. Їх жінки поєднали в собі індійську доладність ліній тіла з європейською витонченістю рис обличчя. Вони ніколи не знали ані паранджі, ані хіджаба, ані емансипації. Вони не суперечать чоловікам, але завжди мають вагу свого голосу в сімейних справах. Процент красунь серед них приємно вражає, і вік тут не має значення. А коли вони танцюють, душа підноситься на сьоме небо блаженства. Будь то десятирічні дівчатка чи сімдесятилітні бабусі.
В Нагірному Бадахшані я потрапив на рушанське весілля. І пожалкував, що не живу тут. Мене всіляко намагалися запросити до танцю, але я пручався. Щоб танцювати з такими жінками, треба було тут народитись.
Жінки Бадахшану. Вони прекрасні!
Як вони їздять?..
Траса Душанбе – Худжанд, перевал Шахрістан. Дорога серпантинною змією заповзає на гору. За кілька хвилин розумієш, що найнебезпечніші ділянки Памірського тракту – то ніщо у порівнянні з Шахрістанським перевалом.
Внизу – глибока прірва, над головою – скелі й небо. Вузька дорога. Небезпечні розвороти на 180 градусів. Зустрічну машину помічаєш в останній момент. Огорож і відбійників немає. Колесо впритул підходить до краю обриву. Якщо машина не «впишеться» в поворот, шанси залишитися живим дорівнюють абсолютному нулю. Це як при авіаційній катастрофі…
Працьовиті китайці поклали на цій дорозі добрий асфальт, на якому можна розігнатися. Але чим вище швидкість, тим більше шансів потрапити до прірви. Адреналін б’є у кров, у скронях тіпає, дух перехоплює, серце завмирає… Тут повністю покладаєшся на майстерність водія та милість Божу. «Господи, поможи! Спаси і помилуй…»
Якось у мого друга, що ходив пішки по Криму, запитали, дивуючись його способу мандрівок – «Як ти ходиш?» У мене ж після перевалу Шахрістан з’явилось інше питання – «Як вони їздять?»
Раніше дорога з Душанбе до Худжанда йшла через територію Узбекистану. Але узбеки перелаялися з усіма своїми сусідами, й тепер таджицькі водії вимушені їхати через Шахрістан.
Коли дорога зайшла у тунель, я полегшено зітхнув – тут з машиною вже нічого не станеться. А далі почався плавний спуск. Перевал Шахрістан залишився позаду. Слава Богу, я його подолав. Зате який приплив адреналіну в кров! Як вони їздять?..
Озеро Іскандаркуль
Є в Таджикистані, у Фанських горах чудове місце – озеро Іскандаркуль. Коли готувався до мандрівки, нічого не знав про нього. Побачити його мені дуже радив командир загону таджицьких спецназівців, з яким познайомився на Памірі:
- Твоє ім’я – Олександр. А Іскандар по-нашому – це теж Олександр. Тому ти просто зобов’язаний відвідати Іскандаркуль!..
Поєднуючи автостоп з пішою ходою, в один з останніх вересневих днів я дістався цього озера. Уявіть собі високі гори, що підпирають небо. Тонку стрічку вузької дороги-грунтівки. Шум стрімкої гірської річки. І раптом очам відкривається блакитне рівнесеньке дзеркало озера. Коли дивишся на нього здалеку, то здається, що це шматочок неба заблукав у гірському лабіринті і, не в змозі вибратися з нього, опустився відпочити.
Озеро Іскандаркуль виникло кілька тисяч років тому в результаті гірського обвалу після сильного землетрусу. Його найбільша глибина становить 72 метри. А назву воно отримало завдяки Олександру Македонському, який відвідав його на шляху із Середньої Азії до Індії. За легендою, улюблений кінь уславленого полководця Буцефал, попивши з озера холодної води, занедужав. А коли вже начебто почав одужувати, раптом з диким іржанням кинувся з прибережної скелі в озеро. Олександр Македонський дуже жалкував за вірним конем, але вимушений був продовжувати свій індійський похід. Буцефал же начебто інколи по ночам виходить з озера і ходить по схилах гір, які його оточують.
Буцефала на Іскандаркулі я не побачив, але озерною водичкою насолодився. Чиста, прохолодна, прозора! А як приємно у вечірніх сутінках сидіти на березі гірського озера біля багаття і пити гарячий чай!
Якщо будете в Таджикистані, то обов’язково відвідайте Іскандаркуль! Особливо якщо ваше ім’я – Олександр…
Олександр ВОЛОЩУК, фото автора
| Читайте також |
| Коментарі (0) |