Очі Галаки дивляться на нас. Знайдено фотографію отамана

«Тримай, синку, цю фотографію, — обережно передала мені з рук у руки старовинну світлину жителька с. Пилипча Ріпкинського району Зоя Григорівна Пилипченко, у котрої ми з побратимами були цього року в гостях, — на ній поруч з моїм дідом Іван Васильчиков. Моя бабуся переховувала фото, посадити ж могли за таку фотографію! Оце нещодавно моя дочка Ніна взяла старі бабусині документи і серед них це фото знайшла. Каже, я ще з дитинства пригадую, що десь фотографія нашого дідуся з Галакою була. Пригадую, бабуся ховала документи і фотографії у стайні під підлогою. Він же нашим сусідом був, а мій дідусь, хоч і дуже віруючий, а Галаки штундами (протестантами — О.Я.) були, все ж таки по-сусідськи з ними товаришував».
Таким чином, під час цьогорічної дослідницької експедиції потрапила до моїх рук унікальна фотографія отамана Галаки (Івана Васильчикова) — чернігівського повстанця, захисника селян, нестримно суворого у ставленні до ворогів селян. Пригадую, як кілька років тому, вперше завітавши до Пилипчи, я записав спогади двоюрідної сестри Галаки Олімпіади Петрівни (на жаль, вже покійної). Довго до мене придивлялися місцеві люди, поки не вирішили: він свій, не видасть, можна йому довірити фотографію.

Галака та євреї
Іван Васильчиков (Галака) у свідомості населення та й в офіційних документах тієї доби характеризується як палкий ненависник євреїв. Це ж підтверджує і ріпкинський дослідник А. Жагловський у своїй книзі, що вийшла на початку 2009 року за кошти єврейської громади Чернігівщини. Проте давайте спробуємо розібратися.
За оцінками дослідників, які наведені у книзі «Нариси з історії та культури євреїв України» (Видавництво «Дух і літера», Київ, 2008, с. 128 – 135), під час громадянської війні з 1919 по 1921 рік зафіксовано 1236 погромів у 524 населених пунктах. Кількість загиблих становила від 30 до 60 тисяч. Причетними до цієї трагедії були всі діючі тоді сили: білі, червоні, селянські вожді. Антисемітські настрої зросли серед українського населення за доби впровадження більшовиками політики військового комунізму. Хоча переважна більшість євреїв лишалася під час громадянської війни аполітичною, проте непропорційно висока їхня частка у складі більшовицького керівництва, серед політкомісарів, командирів продзагонів і особливо в ЧК (більшовицькій таємній поліції) не могла не розпалювати антисемітських пристрастей у розбурханому громадянською війною українському суспільстві». І це правда: у селянському середовищі більшовицька влада асоціювалася перш за все із євреями. Наприклад, нещодавно до моїх рук потрапили спогади літературного критика Г. Лілевича (Лаборі Гілелевича Калмансо́на), на совісті якого — ідеологічний погром Анни Ахматової та Сергія Єсеніна, з описом походу проти галаківців гомельських комуністів на чолі із керівником лоївського відділення Комуністичної партії Меєром-Іудою Волинським. Хоча варто також зазначити, що за Галакою полювало та постраждало від його рук чимало слов’ян -апологетів нової радянської влади.
« …Успіх поодиноких євреїв, — писав 1923 року теоретик соціалізму Карл Каутський, — що обіймають важливі державні посади в Росії, єврейській нації нічого не приніс, і не принесе нічого нового… Дійшло до того, що широкі маси починають вбачати в більшовицькій державі єврейську».
Проте раз сказав «А», потрібно й казати «Б». Повертаючись до стосунків Івана Васильчикова та євреїв, варто згадати, що свого часу він командував ескадроном у щорсівській дивізії, в якій знову ж таки було чимало євреїв серед керівного складу. Згадаймо ж ту саму Фруму Хайкіну, дружину Миколи Щорса, керівника дивізійної ЧК, яка «вогнем і кров’ю» очищала від «українських елементів» Стародубщину, наводила порядок розстрілами в ідеологічно нестійкій частині революціонерів.
Саме про ці більшовицькі з’єднання йдеться у вищенаведеній книзі «Нариси з історії та культури євреїв України»: «Навесні 1919 року в погромах в Україні брали участь вояки Богунського і Таращанського полків, очолювані польовими командирами Щорсом і Боженком». Нагадаю, що покинув червоні війська Іван Васильчиков після взяття Чернігова.
Таким чином, стосунки Галаки та євреїв не такі вже й однозначні. Так, він був погромником, але він був «плоттю від плоті» продуктом того часу, тих подій. Та й великою мірою євреї, що, покинувши свій народ, пішли робити революцію, стали його вчителями.

Галака живіший за живих
Серед місцевих жителів побутує легенда, яку мені розповіла Олімпіада Петрівна, що першим коханням Галаки була дівчина-єврейка з Ріпок, яка зрадила йому з якимось комісаром. Коли Галака з’явився у селі, то привселюдно пообіцяв їх убити. Вони вирішили тікати. Зі своїми хлопцями отаман зупинив диліжанс на тракті «Чернігів-Гомель», пограбував його, комісара вбив, а дівчину, застреливши, посадив у дупло верби на дорозі, прикріпивши табличку з написом «І кому яке діло, якщо я на вербу сіла?» Небезпечно кохати отамана.
А тепер повертаємося до документів з архівів, які приховують сенсаційні таємниці. Один з них опубліковано у книзі «Реабілітовані історією. Чернігівська область». Чернігів, 2009 рік. Стор. 131)
22 серпня 1935 року на ім’я секретаря Чернігівського обкому КП(б)У надходить повідомлення, (цитую з видання, переклад з російської — О.Я.) : «Цілком таємно. Під час мого перебування у Ріпкинському районі 19-20.08. директор МТС тов. Малишко мені розповів, що отаман банди Галака, який оперував у Ріпкинському районі декілька років, який вважався убитим, живий, працює десь на заводі під іншим прізвищем і що замість нього вбитий інший громадянин, схожий на нього.
Посилаючись на приховані, але завзяті розмови з боку окремих громадян з цього питання, він заявив мені, що ця справа надзвичайно серйозна, має під собою ґрунт, і точну адресу Галаки може вказати тільки один чоловік — Нечай Андрій — голова Дубов’язівського райвиконкому, колишній активний «галаківець». Подробиці цієї справи, як розповіли мені, такі: в день вбивства Галака таємно забрав одного єврея з Любеча, надзвичайно схожого на отамана, одягнув його в той самий костюм, який носив сам, ввечорі вбив його, відрубавши голову, і відразу ж закопав його. Сам Галака утік. Через два тижні могилу відкрила міліція, і рідні Галаки його «впізнали». У зв’язку з цим я додатково дізнався, що колишня жінка Галаки живе у райцентрі Ріпки, арештованим НКВС «галаківцям» і зараз ще носить передачі в камери, дочка Галаки вчиться десь в інституті, але ніхто не знає точної адреси. У Ріпкинському районі живуть ще три брати бандита Галаки. Мною про це повідомлено тільки секретарю Ріпкинської партійної організації і начальнику НКВС з пропозицією запропонувати директору МТС написати про це заяву на конкретних осіб, які повідомили йому цю інформацію, з метою належної перевірки даного питання. Окрім того, потрібно взяти під особливий контроль сім'ю Галаки, з’ясувати місце навчання його дочки. Про це все доводжу до вашого відома. Баскін».
Якось мені надійшов лист від мешканця Городні __________, в якому він розповів, що Галака похований на цвинтарі м. Городня.
«Свого часу мій батько та його товариш доглядали одну могилу, могильний мармуровий камінь не містив жодних написів. З їхніх скупих слів, уривків фраз, що збереглися в моїй пам’яті з дитинства, я нині можу реконструювати, що могила, за якою вони доглядали, належала Івану Васильчикову (Галаці)».
Могила, що знаходиться в Пилипі і на яку мені вказали місцеві мешканці, була за межами кладовища, потім кладовище настільки розширилося, що «забрало» її. Всі родичі вперто до цього часу кажуть, що то його могила. Але таємниця отамана Галаки залишається. Можливо, він дійсно похований у Городні, а його нащадки ходять серед нас.
У 1960-их роках КДБ зафіксувало самвидав, що розповідає про діяння отамана Галаки. Узагалі за часів СРСР, згадуючи прізвище отамана, можна було отримати серйозні неприємності, за цим стежила таємна поліція СРСР. Справа вважалася політичною.

Олександр ЯСЕНЧУК