Історія зради без моралі: урок Сайгона для України
Українська дискусія про гарантії безпеки дедалі частіше впирається не у військові спроможності чи дипломатичні формули, а в гіркий історичний досвід, який свідчить: великі держави легко дають обіцянки, але ще легше від них відмовляються, коли змінюється внутрішня політична кон’юнктура. Події півстолітньої давнини у Південному В’єтнамі — це не просто сторінка з підручника історії, а тривожний прецедент, який змушує Україну критично переосмислювати будь-які зовнішні «гарантії» та шукати опору насамперед у власній силі, а не в словах союзників.
Історія Південного В’єтнаму 1973–1975 років часто наводиться як приклад того, що відбувається, коли держава критично залежить від гарантій безпеки великої потуги. Після підписання Паризьких мирних угод США вивели свої війська з регіону, запевнивши уряд у Сайгоні, що Вашингтон не залишить союзника напризволяще. Формально ці запевнення виглядали переконливо: обіцяна військова та фінансова підтримка, політичний захист на міжнародній арені, дипломатичний тиск на Північний В’єтнам. Але на практиці вони виявилися прив’язаними не до ситуації на фронті, а до настроїв американського суспільства та рішень Конгресу.
Коли комуністи з Півночі порушили домовленості й відновили масштабний наступ, США зіткнулися з внутрішньою втомою від війни. Американське суспільство не хотіло нової ескалації, а Конгрес, який посилив свої повноваження після В’єтнамської війни, почав системно блокувати фінансування військової допомоги Південному В’єтнаму. Адміністрація у Вашингтоні фактично втратила можливість оперативно реагувати навіть на очевидний колапс союзника. Більше того, під політичним тиском США погодилися на усунення президента Південного В’єтнаму, оскільки це було однією з умов комуністів для формального «перемир’я». Цей крок остаточно підірвав легітимність і керованість держави.
Результат був передбачуваним. Армія Південного В’єтнаму, позбавлена стабільного постачання боєприпасів, пального та фінансування, швидко втратила боєздатність. Фронт почав сипатися, міста здавалися одне за одним, а моральний стан суспільства стрімко деградував. У 1975 році комуністи без особливого опору увійшли в Сайгон. Так завершилася історія американських гарантій безпеки для союзника, який вірив, що геополітичні обіцянки сильнішого гравця автоматично означають захист у критичний момент.
Цей історичний приклад напрочуд актуальний для України. Сьогодні українська держава знову чує багато слів про підтримку, солідарність і стратегічне партнерство, але водночас змушена мати справу з агресією раши, яка веде повномасштабну війну з метою знищення української суб’єктності. Досвід Південного В’єтнаму показує: між політичними запевненнями та реальними гарантіями лежить прірва, яку заповнюють внутрішні вибори, рейтинги, бюджетні обмеження та страх ескалації.
Особливо показовим є те, що у випадку В’єтнаму США не програли війну у військовому сенсі — вони програли її політично. Саме політичне рішення Конгресу припинити фінансування стало фатальним. Для України це означає просту, але неприємну істину: будь-яка допомога з боку США чи інших партнерів завжди залежатиме від внутрішньої політики цих держав, від зміни адміністрацій і парламентських балансів. Жодні декларації не можуть перекреслити цього фактору.
Паралелі з сучасною ситуацією очевидні. Україна вже має досвід «гарантій», які не спрацювали, — Будапештський меморандум, що містив політичні запевнення щодо територіальної цілісності, не завадив рашистській агресії у 2014 році, а згодом і повномасштабному вторгненню. Реакція Заходу у вигляді санкцій і військової допомоги стала важливою, але вона не є прямим військовим захистом і постійно залежить від політичної волі партнерів.
Водночас нинішня ситуація відрізняється від 1970-х років. Україна — не маріонетковий режим і не держава, що існує виключно завдяки зовнішній підтримці. Українська армія є масовою, мотивованою і має реальний бойовий досвід. Проте навіть за цих умов надмірна віра в зовнішні гарантії може бути небезпечною ілюзією. Раша це чудово розуміє і робить ставку на затягування війни, очікуючи, що політичні цикли у США та Європі рано чи пізно зіграють їй на руку.
Окремої уваги заслуговує питання так званих «гарантій безпеки» поза НАТО. Усі формати, які не передбачають автоматичного колективного військового захисту, фактично залишають простір для маневру — і для союзників, і для агресора. Жоден документ не змусить іноземний парламент проголосувати за новий пакет допомоги, якщо цього не захоче електорат. Саме тому будь-які домовленості з Вашингтоном чи іншими столицями мають розглядатися не як страховка, а як додатковий інструмент, який працює лише за умови сильної власної позиції України.
Прогноз у цьому контексті є стримано-песимістичним, але реалістичним. США й надалі підтримуватимуть Україну, оскільки поразка Києва означала б стратегічний успіх раши і серйозний удар по глобальній системі безпеки. Проте ця підтримка залишатиметься обмеженою, дозованою і залежною від внутрішньої боротьби в американській політиці. Безумовних і незворотних гарантій, аналогічних статті 5 НАТО, Україні найближчим часом не нададуть.
Звідси випливає ключовий висновок. Україна не має права будувати свою стратегію виживання, спираючись лише на зовнішні обіцянки, якими б гучними вони не були. Історія Південного В’єтнаму, досвід Будапештського меморандуму і нинішня війна з рашистською імперією демонструють одне й те саме: вирішальним фактором завжди залишається власна стійкість держави, її армія, економіка та суспільство. У світі, де рішення ухвалюються у Вашингтоні, Брюсселі чи мацкві з огляду на власні інтереси, єдина справжня гарантія безпеки — це здатність вистояти самостійно, змушуючи союзників допомагати не зі співчуття, а з розуміння неминучості української перемоги.
Михайло МЕЛЬНИК
Історія Південного В’єтнаму 1973–1975 років часто наводиться як приклад того, що відбувається, коли держава критично залежить від гарантій безпеки великої потуги. Після підписання Паризьких мирних угод США вивели свої війська з регіону, запевнивши уряд у Сайгоні, що Вашингтон не залишить союзника напризволяще. Формально ці запевнення виглядали переконливо: обіцяна військова та фінансова підтримка, політичний захист на міжнародній арені, дипломатичний тиск на Північний В’єтнам. Але на практиці вони виявилися прив’язаними не до ситуації на фронті, а до настроїв американського суспільства та рішень Конгресу.
Коли комуністи з Півночі порушили домовленості й відновили масштабний наступ, США зіткнулися з внутрішньою втомою від війни. Американське суспільство не хотіло нової ескалації, а Конгрес, який посилив свої повноваження після В’єтнамської війни, почав системно блокувати фінансування військової допомоги Південному В’єтнаму. Адміністрація у Вашингтоні фактично втратила можливість оперативно реагувати навіть на очевидний колапс союзника. Більше того, під політичним тиском США погодилися на усунення президента Південного В’єтнаму, оскільки це було однією з умов комуністів для формального «перемир’я». Цей крок остаточно підірвав легітимність і керованість держави.
Результат був передбачуваним. Армія Південного В’єтнаму, позбавлена стабільного постачання боєприпасів, пального та фінансування, швидко втратила боєздатність. Фронт почав сипатися, міста здавалися одне за одним, а моральний стан суспільства стрімко деградував. У 1975 році комуністи без особливого опору увійшли в Сайгон. Так завершилася історія американських гарантій безпеки для союзника, який вірив, що геополітичні обіцянки сильнішого гравця автоматично означають захист у критичний момент.
Цей історичний приклад напрочуд актуальний для України. Сьогодні українська держава знову чує багато слів про підтримку, солідарність і стратегічне партнерство, але водночас змушена мати справу з агресією раши, яка веде повномасштабну війну з метою знищення української суб’єктності. Досвід Південного В’єтнаму показує: між політичними запевненнями та реальними гарантіями лежить прірва, яку заповнюють внутрішні вибори, рейтинги, бюджетні обмеження та страх ескалації.
Особливо показовим є те, що у випадку В’єтнаму США не програли війну у військовому сенсі — вони програли її політично. Саме політичне рішення Конгресу припинити фінансування стало фатальним. Для України це означає просту, але неприємну істину: будь-яка допомога з боку США чи інших партнерів завжди залежатиме від внутрішньої політики цих держав, від зміни адміністрацій і парламентських балансів. Жодні декларації не можуть перекреслити цього фактору.
Паралелі з сучасною ситуацією очевидні. Україна вже має досвід «гарантій», які не спрацювали, — Будапештський меморандум, що містив політичні запевнення щодо територіальної цілісності, не завадив рашистській агресії у 2014 році, а згодом і повномасштабному вторгненню. Реакція Заходу у вигляді санкцій і військової допомоги стала важливою, але вона не є прямим військовим захистом і постійно залежить від політичної волі партнерів.
Водночас нинішня ситуація відрізняється від 1970-х років. Україна — не маріонетковий режим і не держава, що існує виключно завдяки зовнішній підтримці. Українська армія є масовою, мотивованою і має реальний бойовий досвід. Проте навіть за цих умов надмірна віра в зовнішні гарантії може бути небезпечною ілюзією. Раша це чудово розуміє і робить ставку на затягування війни, очікуючи, що політичні цикли у США та Європі рано чи пізно зіграють їй на руку.
Окремої уваги заслуговує питання так званих «гарантій безпеки» поза НАТО. Усі формати, які не передбачають автоматичного колективного військового захисту, фактично залишають простір для маневру — і для союзників, і для агресора. Жоден документ не змусить іноземний парламент проголосувати за новий пакет допомоги, якщо цього не захоче електорат. Саме тому будь-які домовленості з Вашингтоном чи іншими столицями мають розглядатися не як страховка, а як додатковий інструмент, який працює лише за умови сильної власної позиції України.
Прогноз у цьому контексті є стримано-песимістичним, але реалістичним. США й надалі підтримуватимуть Україну, оскільки поразка Києва означала б стратегічний успіх раши і серйозний удар по глобальній системі безпеки. Проте ця підтримка залишатиметься обмеженою, дозованою і залежною від внутрішньої боротьби в американській політиці. Безумовних і незворотних гарантій, аналогічних статті 5 НАТО, Україні найближчим часом не нададуть.
Звідси випливає ключовий висновок. Україна не має права будувати свою стратегію виживання, спираючись лише на зовнішні обіцянки, якими б гучними вони не були. Історія Південного В’єтнаму, досвід Будапештського меморандуму і нинішня війна з рашистською імперією демонструють одне й те саме: вирішальним фактором завжди залишається власна стійкість держави, її армія, економіка та суспільство. У світі, де рішення ухвалюються у Вашингтоні, Брюсселі чи мацкві з огляду на власні інтереси, єдина справжня гарантія безпеки — це здатність вистояти самостійно, змушуючи союзників допомагати не зі співчуття, а з розуміння неминучості української перемоги.
Михайло МЕЛЬНИК
| Читайте також |
| Коментарі (0) |