Ображена хата

Двері не відчинялися.
Стояли німі і незворушні.

Я і так, і так крутила ключем. Нічого не виходило. Пробувала притиснути плечем, потім коліном. Нічого...
Двері мене не слухались... Може тому, що я їх ніколи не відмикала? Бо тут мене завжди чекали...
Походила-погуляла, знову кручу. Ні.

Втомилася... Мало не плачу. Ну як мені зайти до хати?!

Притулилася до нагрітої сонцем стіни:
-Ти на мене сердишся?!

Хата:
- А ти як думаєш?! Ти ж обіцяла, що будемо тут разом літувати! Ти ж казала, що все-все будеш робити для мене: білити-фарбувати-прикрашати! А сама десь завіялася і швендяла, як завжди...

Я:
- Ти що?! Не швендяла! ( Хоча признаюся: дуже хотіла!) Коронавірус! Весь час була в клопотах: дім, робота, діти...

Хата:
- Ой, тільки не треба мене дурити! А хто вечорами гарцював по Пейзажці?! Хто дівишник влаштовував на дачі з пивом і татарськими чебуреками?! Хто заливався там сміхом у гамаку під комедійний серіальчик?!
Я:
- Так ти ревнуєш?! От що... Ну, пробач...
Але не треба! Не ревнуй мене до іншого життя. Я все люблю!!! І гамак, і татарські чебуреки, і сміх з подружайками...

Але ти - це зовсім інше. Ти ж знаєш: тут мене зачали, виростили і дали
розуміння про добре і зле. Саме тут я слухняно малію, мілію і знову наповнююсь. Прошу тебе: не ображайся і впусти!!!

Я так втомилася з дороги...
Я дуже тебе люблю...

Випадково рука ковзнула по стіні до дверей, і вони ...відчинилися. Самі!
Так буває.
Я вдома...

Антоніна ПАЛАГНЮК