Облога Чернігова. Дружина

Мені чомусь весь час здавалось, що якщо вона тільки відійде від мене, її зразу вб'ють. Тому коли вона відходила від мене на сто метрів, ловлячи зв'язок від височенної ялини у дворі лікарні,я нервував, хотів її захистити (як?) І казився, поки вона ловила крихти хвиль зв'язку з сином. У неї був яскравий червоний жилет і широченні теплі штани. Вона була' для мене все.

Вона чергувала в приймальному. Лікар вищої категорії, кандидат мед.наук. Вони першими виймали поранених з машин, вони першими тягли солдат і цивільних в операційну і реанімацію. Вони першими зливали кров з ношів на мокрий асфальт перед прийомником.Чотири дівчинки без ліфту на руках піднімали на ношах стокілограмових мужиків в реанімацію. Потім вона робила їм ендоскопію, дивилась на мене прозорими очима, і питала : ,,, А як іще?"
- Знаєш, привезли пораненого, витягли його з машини, я хотіла підтримати йому голову, і мозок залишився у мене в руках . Помер він уже...

Помер - це вже історія. Треба рятувати живих. Діти, авіаційні нальоти, трупи, поранені, скалічені.

Ми, як клопи-солдатики, вилізли грітись. Не думали ні про що, просто було вперше тепло, і не стріляли. На дачах ще сиділи буряти. В трьохстах метрах від нас. Вперше можна було не прикривати вогонь сигарети рукою. Снайпери відійшли, орда відходила, ми були живі. Сонце. Моя дружина. Лариса.

Олег ЛУЗАН