Ненагородження Богдана Томенчука

З приводу не-нагородження поета з Івано-Франківська Богдана Томенчука Шевченківською премією 2025 року в номінації "Література": Один мудрий чоловік якось сказав: "Справедливість у житті існує. Тільки от життя коротше від справедливості".

* * *
А тепер – поезії Богдана Томенчука. Нові і давні, різних часів. Бо вони – поза часом. Як і в номінованій на Шевченківську премію книжці "Вишийте, мамо, бронежилет" теж поезії за багато років.

Богдан ТОМЕНЧУК

«І повіє огонь новий
З Холодного Яру...»
Тарас Шевченко
* * *
Тут вмирали епохи, не ставши ніколи життями...
Вистачало пісень для своїх і чужих голосів.
І дерева росли, аби стати нарешті хрестами, –
То старала земля і хлібів, і хрещатих лісів...
Нам одвіку товкли, що є перші й довіку останні.
І що наш – найостанніший з Божих світів.
Ви до кого йдетЕ, неприродно усміхнена пані?
І кому несетЕ повний кошик розсади хрестів?
Проступаємо ми із рішучості стиснутих вилиць.
Нас таких не впізнав би й розчулений Бог.
Повертайтеся геть, пані, ви помилились -
Коні йдуть в борозну по облогах епох...
... Ми воскреснем таки коло дерева роду в відземках.
І долоні у нас, як порепане вічне письмо.
І вгризаємось ми в той обліг, як у слово Шевченка,
Й зненавидим себе, як чужинцям своїм віддамо
Наш новий заповіт, що писався на Божій долівці,
Нашу днину високу і наш благовіст...
Чуєш, пастирю наш, ми – Тарасові вівці...
Холодніє в ярах... Наслухаємо свист...
2010-2013 рр.

Зарано знімати ще бронежилет
У траурній рамці – Господній портрет?
Про що ти, роз'ятрена рано?
Нам рано знімати ще бронежилет.
Послухай, Вітчизно, ще рано...
Пощерблене світло соборних ікон...
Якої ще, світку, покути?
Ех, цезарі-гамлети, наш Рубікон -
Молитися...Битися...Бути...
2025.

* * *
І поки ми шукаємо Грааль,
Гадаючи, що вічні й неминущі,
Хтось туго так накручує спіраль,
В тім безмірі, котрим є наші душі...
А час кудись розмірено іде,
І крутяться спроквола коліщатка...
І ми лишень здогадуємось, де
Невинний хтось стоїть в своїх початках...
А хтось розкручує гончарний круг,
Тримає світ на всетворящих колах,
І нас веде цей уселенський рух,
Ніщо не зупиняючи й ніколи,
І цокіт стрілок, наче стук копит.
Ех, розпрягти б вас, витомлені коні,
Та не береться жоден ворожбит
Про завтра ворожити на долоні,
Ти чуєш скрегіт? То скрипить спіраль,
По вічнім колу від зими до літа,
Болить тебе не знайдений Грааль?-
Людину завше має щось боліти...

* * *
Струп заятріє в рані...
Зникнем?.. ПропАдем?.. Канем?..
Добре сміється останній...
Якщо він не могіканин...
Пам'ять сокир – під лавку...
Вже ні степів, ні прерій...
Буде, як з томагавком,
Ніби-то в іншій ері...
Хто там не бачить шансів?
Плем'я? Жерці? Чи влада?
Чуєте, індіанці?
Доля одна – заглада.
Витіснять за Карпати,
Анди, Тібети, Альпи.
Гей, там у крайній хаті,
Чухайте ваші скальпи...
Їдьте за їхнє море...
До золотих зарінків...
Може, конкістадори
Стлумлять вас там, як інків...
Ви вже і вдома - гості?
Час - один переднівок...
Стогнуть в могилах кості
Первосвященним гнівом...
Написано бозна-коли. Опубліковано у ФБ 14 лютого 2021 року

* * *
В цім сюжеті життя молитвИ, як ремарки.
Ми напишемо свій, чи повторимо вічний сюжет?
Бо у тім закуліссі таких закамарків,
Де розмінюють завтрашні «може» на нинішні «вже»...
Попри все розгортається пристрасне дійство.
І героєм стає той, хто геть не герой,
Режисер спам'ятається: «Людоньки, дійсно,
В цих світах головні гола правда і голий король...»
Але оплесків так, що із гнізд розлітаються птиці.
Прапори розвіваються й бУдуть тут замість куліс...
Не шкодА, що пішло все впопЕрек усіх репетицій,
Жаль, що справжність пропала в несправжності сліз...
І чекатиме зал, що ти зара' з підмостків промовиш,
А ти став і мовчиш, аж блідніє у ямі суфлер...
Цей народ зголоднів, йому треба не слів, а видовищ.
Ну, хоча би отих, де по водах іде ЛюцифЕр...

* * *
У цій вселенській боротьбі,
Коли розходиться в основах,
Слова залиште при собі
На дальніх підступах до Слова...
Хитросплетіннями причин
Ловіте невловимий вітер,
Є тільки вчинок...Тільки чин,
А не двозначність стигм і літер...
Комусь вона така, доба...
Здаля нагадує коханку...
Вітчизна завше – боротьба
До переможного останку...
І хай ми нині ті, котрим
Вчорашні не пасують рими,
Зручніших не шукаєм рим
Десь під чужинськими дверима...
І геть незатишно судьбі
В криваво викашляних віршах,
Земля судилася тобі
Така, як є...Не треба інших...

* * *
Таке життя настало, чуєш, братку.
Пісні чужі, та наші голоси.
Хапаєшся за слово, як за бартку,
Ковтаючи з півмісяця роси...
НазИрці ходить той хвалений вишкіл.
А ти стоїш як син своїх небес.
І словом зупиняєш хижий вИшкір,
І скавулить їх вишколений пес...
З усіх усюд мисливці трублять лови.
А ти стоїш віч-на-віч з Праотцем.
І Він тобі своє дарує Слово,
Що з ним підЕш, неначе з топірцем..
2010 р.

* * *
Прости мені...І я прощу тобі...
І ніби спогад про найперший дотик –
На Господом відхуканій вербі
Із бруньки щойно викотився котик.
А тут такий розгнузданий галОп...
Таких захлань, маруд і переборщень.
Таких атак, і кожна лоб у лоб...
Пробач мені в ці вічні миті прощень...
І я прощу...Бо ж Бог таки хотів,
Аби усе збувалося в любові –
Таких життів...Таких навкруг життів...
Такі єдині котики вербові...

* * *
Я твої цілую губи,
В цю таку блаженну мить,...
Хто повернеться – долюбить
Хто воскресне – відомстить...
Цих зірок весняні брості,
Хто й куди світи несе?..
Надаруй нам, доле, злості,
І любові – попри все...
Знов нарізно, що наріжно?
Знову глечик – до пори?
Ще виднієшся, Вітчизно,
Крізь пробиті прапори...
Той не годен, той не чує –
У судьбі як у судьбі...
Хто ж тебе переночує?
Хто з'офіриться тобі?
Догорає крайня хата,
Вже й некрайня зайнялась,
Як вікно, судьба хрещата,
Як ікона – іпостась...
Той, що згадуваний всує,
(Ці світи – його покрій)
Теж тебе не завжди чує
В триєдиності своїй...
Що пекельне, те й небесне...
Що за срібло, те й за мідь.
Хто загине – чи й воскресне?
Хто долюбить – відомстить...

Петро АНТОНЕНКО